Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 49)

«Сьогодні буде холодно, Арчі. Не забудь вдягнути до школи свій шарф».

Моторошні нав’язливі спогади були одними з не надто приємних моментів отого важкого року, коли йому було вісім і мало невдовзі виповнитися дев’ять, але були моменти й хороші, і деякі з них навіть траплялися кожного дня, наприклад, післяобідня телевізійна програма, яку він мав змогу дивитися після школи і яка тривала з четвертої до пів на п’яту на Каналі 11 – дев’яносто хвилин підряд без перерви на рекламу. На ній крутили старі фільми з участю коміків Лорела і Гарді, і були ті фільми найкращими, найсмішнішими і найприємнішими фільмами, які тільки доводилося бачити Фергюсону. Восени було започатковане нове шоу, і допоки Фергюсон не увімкнув його випадково одного жовтневого дня, він нічого не знав про цей давній комедійний дует, оскільки до 1955 року майже всі вже встигли забути про Лорела та Гарді, а їхні фільми двадцятих та тридцятих років в кінотеатрах більше не демонструвалися, тому лише завдяки телебаченню вони почали відновлювати свою популярність серед простого люду столичних околиць. Фергюсон буквально обожнював тих двох бовдурів, отих дорослих чоловіків з інтелектом шестирічних хлопчаків, які випромінювали життєрадісність та доброзичливість, але завжди сварилися і штурхали один одного, завжди потрапляючи в абсолютно неймовірні й небезпечні халепи – то вони ледь не потонули, то їх мало не розірвало вибухом, то вони мало не на смерть розбилися при падінні, однак ці безпорадні голови сімейств, ці веселі шахраї, ці відчайдушні невдахи завжди примудрялися вижити і попри всі удари, стусани та запотиличники, якими вони обмінювалися, ці двоє залишалися добрими друзями, злитими воєдино міцніше, аніж будь-яка інша пара з «Книги Земного Життя», являючи собою такий собі двоєдиний людський організм. Містер Лорел і містер Гарді. Фергюсону страшенно подобалося, що це були імена реальних людей, котрі грали вигаданих персонажів Лорела та Гарді в фільмах, бо Лорел і Гарді завжди були Лорелем та Гарді незалежно від обставин, в яких вони опинялися, хоч де б вони не жили – в Америці чи іншій країні, хоч ким би вони не були – вантажниками меблів, риботорговцями, продавцями Різдвяних ялинок, солдатами, матросами, засудженими злочинцями, теслями, вуличними музиками, робітниками на стайні чи дослідниками на Дикому Заході, і той факт, що вони завжди були однаковими навіть коли здавалися різними, робив їх реальнішими за будь-яких інших кіношних персонажів, бо, на думку Фергюсона, якщо Лорел та Гарді завжди залишалися Лорелем та Гарді, то це, мабуть означало, що вони – вічні.

Вони були його найнадійнішими компаньйонами протягом всього того року і значної частини року наступного – Стенлі та Олівер, відомі також як Стен та Олі, тонкий та товстий, нетямущий безневинний нездара і бундючний зарозумілий бовдур, який в кінцевому підсумку виявлявся так само нетямущим, як і перший, і неважливо, що ім’я Лорела співпадало з іменем Фергюсонового батька, бо це не мало або майже не мало стосунку до зростаючої симпатії, яку він відчував до своїх нових знайомих, котрі в одну мить стали його найліпшими друзями, а може – і його єдиними друзями. Найбільше Фергюсону подобалися в них ті основні елементи, які залишалися однаковими від фільму до фільму, починаючи з музичної заставки «Телепні» під час початкових титрів, в яких ішлося, що на хлопців чекає іще одна пригода, і закінчуючи звичними сюжетними поворотами, які ніколи йому не набридали, подобалися кумедно заплутана краватка Оллі та його розпачливі витріщання в камеру, отетеріле кліпання очима у виконанні Стенлі та його раптові сльози, дотепи, пов’язані з їхніми капелюхами-казанками, завеликий капелюх на голові у Лорела, а замалий – у Гарді, капелюхи розчавлені і капелюхи палаючі, капелюхи, насунуті на вуха, і капелюхи, розплющені ногами, подобалася їхня схильність падати в люки та провалюватися крізь підлогу, раптово опинятися в баговинні та калюжах по горло завглибшки, їхнє невезіння з автомобілями, драбинами, газовими плитами та електричними розетками, подобався хвалькуватий аристократизм Оллі у спілкуванні з незнайомцями («Дозвольте представити – мій найкращий друг містер Лорел»), подобалася безглузда звичка Стена прикурювати власний великий палець замість люльки, подобалися оголені посмішками їхні щербаті зуби, їхня звичка влаштовувати спонтанні танці (обидва такі легконогі), їхня згуртованість у протистоянні спільним ворогам, коли вони, забувши про свої суперечки й розбіжності, об’єднаними зусиллями розвалювали чийсь будинок чи розбивали авто, подобалися варіації на тему їхніх тіл та особистостей, які то переливалися одна в одну, то цілковито зливалися – коли Оллі чухав Стенову ногу, думаючи що то його нога, при цьому задоволено мружачись і позіхаючи, або коли вони інколи подвоювалися, і великий Стен з великим Олівером чукикали своїх малюків – малого Стена й малого Оллі, котрі були мініатюрними копіями своїх батьків, бо їхні ролі також виконували Лорел та Гарді, а іще коли Стен одружувався на жінці Оллі, а Оллі – на жінці Стен, чи коли вони зустрічалися з давно загубленими братами-близнюками, своїми колишніми добрими приятелями, яких, звісно ж, теж звали Лорел та Гарді, або коли (і цей момент був найцікавішим) наприкінці фільму хибне переливання крові призводило до того, що у Стена з’являлися вуса Оллі та його голос, і при цьому Гарді, позбавлений своїх вус, починав гірко ридати в манері Лорела.

Так, вони завжди були чудернацькими й винахідливими, і Фергюсон до болю в животі реготав над блазнюватими витівками Стена та Оллі, але той факт, що вони видавалися йому кумедними і те, що його любов до них розквітла поза всякі розумні межі, мав менше стосунку до їхньої клоунади, а більше – до її регулярної повторюваності і до тої обставини, що ці двоє персонажів нагадували Фергюсону про самого себе. Якщо прибрати комічні перебільшення та шаржоване насильство, то халепи та проблеми Лорела й Гарді нічим не відрізнялися від його власних халеп та проблем. Ці два коміки також поневірялися він одного провального плану до іншого, також страждали від нескінченних невдач та розчарувань, а коли негаразди доводили їх до ручки, то гнівна реакція Гарді нагадувала Фергюсону його власні гнівні реакції, а стан приголомшеності, в який впадав Лорел, був дзеркальним відображенням його власної приголомшеності, але найкращим у їхніх фіаско та провалах було те, що Стен та Олівер були іще безпораднішими, ніж він, тупішими, впертішими, некомпетентнішими, і саме це й було кумедним, таким кумедним, що Фергюсон не міг не сміятися над ними, навіть попри те, що він жалів їх та співчував їм як братам, як спорідненим душам, котрих життєві обставини постійно відправляли в нокдаун, і котрі незмінно підскакували на ноги й робили нову спробу вигадати в життя черговий недолугий план, втілюючи який вони знову опинялися в нокдауні.

Здебільшого він дивився фільми один, сидячи на підлозі у вітальні на відстані ярду від телевізора, яку і бабуся, і матір вважали надто малою, оскільки промені з електронно-променевої трубки могли «завдати шкоди його очам», тому кожного разу, коли хтось із них заставав Фергюсона в такому положенні, йому доводилося перебиратися на розташований дальше диван. В дні, коли матір і досі була на роботі, коли він повертався додому зі школи, бабуся залишалася з ним у квартирі доти, поки матір не поверталася додому від своїх «щоденних обов’язків» (як висловилася нянька у фільмі «Музична скринька», поскаржившись полісмену за те, що Стен дав їй підсрачника), «він хвицнув мене ногою прямісінько в мої щоденні обов’язки»), але бабця Фергюсона не мала інтересу до Лорела та Гарді, її пристрасть стосувалася здебільшого чистоти та домашнього порядку, тому вона, видавши своєму онуку його післяобідню закуску – зазвичай, два шоколадних печива та склянку молока, а інколи – сливи, або апельсин, або кілька солоних крекерів, які Фергюсон намазував виноградним желе, заходила до вітальні, вмикала його телепрограму, а сама йшла собі на кухню шкребти кухонні столи, прибирати жировий нагар з газовою плитки або чистити раковини й унітази в двох туалетах; бабуся Нана була скрупульозною нищителькою бруду й бактерій, яка ніколи не бурчала з приводу вад своєї доньки як домогосподарки, але часто зітхала, виконуючи ці завдання, поза сумнівом засмучена тим, що її рідна донька не дотримується встановлених матір’ю жорстких стандартів санітарії й чистоти. В ті ж дні, коли Фергюсонова матір вже була вдома, як він повертався зі школи, бабуся просто залишала його і їхала до себе додому, обмінявшись поцілунками та кількома словами зі своєю донькою, і майже ніколи не затримувалася надовго, щоби не завдавати собі клопоту знімати пальто. Коли ж його матір не займалася фотографіями у фотолабораторії і не готувала на кухні вечерю, вона інколи сідала на диван біля сина подивитися з ним Лорела та Гарді, час від часу сміючись так само несамовито, як і він, наприклад, над виразом «щоденні обов’язки» в фільмі «Музична скринька», який став поміж ними приватним жартом, терміном, який в кінцевому підсумку замінив собою всі попередні слова, якими вони називали людські сідниці, і яких назбирався цілий список, до котрого входили такі солідні ідіоми, як дупа, тухес, задок, філейна частина, п’ята точка і срака, тому інколи між ними відбувався такий діалог: матір, перебуваючи в іншій кімнаті, гукала йому «Що ти там робиш, Арчі?», і він, якщо не стояв, не йшов і не лежав деінде в квартирі, відповідав: «Сиджу на своїх щоденних обов’язках, мамо». Але найчастіше вона просто хихотіла над витівками й кониками Стена й Оллі, або злегка посміхалася; коли ж ситуація на екрані виходила з-під контролю, кульмінуючи в запотиличники, ляпаси та стусани, матір кривилася й хитала головою, приказуючи «Ой, Арчі, це ж просто жах», маючи на увазі, не те, що фільм поганий, а що бурхливе й грубе з’ясування стосунків ставало для неї надмірним. Звісно, Фергюсон був іншої думки, але він вже був достатньо дорослим, аби розуміти, що цілком можливо є люди, яким Лорел та Гарді подобаються менше, аніж йому самому, і тому був вдячний матері за те, що вона сидить тут зараз із ним на дивані, оскільки знав, що Стен та Оллі були для неї надто тупими та інфантильними, і що навіть коли вона дивитиметься їхні фільми безперервно протягом року, то все одно не стане їхньою фанаткою.