Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 50)

Лише одна людина в їхній родині поділяла його ентузіазм, лише один дорослий мав проникливість достатньо гостру, щоби розпізнати геніальність його улюблених телепнів, і цією людиною був його дідо, невловимий та непояснимий Бенджі Адлер, який завжди був для Фергюсона чимось на кшталт постійної загадки, чоловіком, котрий, здавалося, мав дві чи навіть три різних особистості: інколи нестриманий і щедрий, інколи – замкнений в собі і відсторонений, часом знервований, навіть дратівливий та нестриманий, часом спокійний та експансивний, то приязно-уважний до свого онука, то майже байдужий до нього, але в свої хороші дні, дні, коли дідо бував у піднесеному настрої і сипав навсібіч жартами, він був прекрасним співбесідником і поділяв думку Фергюсона про те, що нудисти – це люди, яким нудно (саме так малий потрактував це випадково почуте слово). Наприкінці листопада дядько Пол організував матері іще одне робоче відрядження, цього разу – аж до Нью-Мексико, щоби сфотографувати там Міллісента Каннінгхема, вісімдесятилітню поетесу, у якої невдовзі у видавництві «Рендом Хауз» мала вийти друком книга «Зібрані есе», і на час її відсутності Фергюсон перебрався до квартири материних батьків біля майдану Колумбус-Серкл. На той час він вже встиг прожити в країні Лорела й Гарді вже понад місяць, повністю поринувши у своє нове захоплення й неприкаяно тиняючись по вихідних, бо в суботу та неділю програма не транслювалася, але того першого вечора, який він провів на Західній п’ятдесят восьмій вулиці, трапився понеділок, і в результаті Фергюсон п’ятеро днів поспіль насолоджувався компанією містера Товстяка та містера Худого, а коли того першого вечора додому з роботи прийшов його дідо, то він, кинувши, що «цілий день пронудився в офісі», вмостився на дивані поруч із Фергюсоном. Невдовзі він також почав трястися від сміху, інколи так сильно, що хрипів, кашляв та червонів обличчям, і настільки йому ті фільми сподобалися, що дідо почав приходити з роботи раніше, щоби встигнути подивитися телешоу разом зі своїм онуком.

А потім стався сюрприз – недільний візит на початку грудня, коли Фергюсонові дід та бабуся увійшли до квартири в Західній частині Центрального парку, нав’ючені пакунками, декотрі з яких були такими важкими, що Артур, доглядач будинку, мусив підвезти його на возику, заробивши при цьому п’ять доларів на чай від Фергюсонового діда (аж п’ять доларів!). А один картонний коробок був таким важким, що бабуся з дідом несли його разом, взявшись обома руками з кожного кінця, і таким довгим, що його ледь пронесли крізь двері. Коли ж Фергюсон побачив, як посміхнулася його бабуся (а вона посміхалася так рідко!), почув, як розсміявся його дід, і відчув, як на його праве плече лягла материна рука, він збагнув, що має відбутися щось виняткове, але він і гадки не мав, що то було, допоки пакунки не розгорнули, і він не виявив, що став власником шістнадцяти-міліметрового кінопроектора, рулонного кіноекрану зі складаною підставкою-триногою та набору з десяти короткометражних фільмів з участю Лорела й Гарді: «Завершальний штрих», «Два моряка», «Пробачте нас», «Дохідна справа», «Ідеальний день», «По саму зав’язку», «Нижче нуля», «Ще одна хороша плутанина», «Помічники» і «На буксирі до ями».

Дарма, що проектор купили з рук – він працював. Дарма, що фільмокопії були подряпані, а звук інколи чувся мов із діжки – якість фільмів була задовільною, їх можна було дивитися. А разом із фільмами з’явилася й ціла купа нових термінів, котрі Фергюсон мав опанувати, наприклад, «зубчастий барабан», який був словосполученням значно приємнішим, аніж «обвуглене тіло».

В ті вихідні, коли його матір не була у відрядженні і не працювала в місті (а погода була не надто холодною, мокрою та вітряною), більшість суботніх ранків та днів проходили в рисканні по вулицях у пошуках хороших знімків. Фергюсон підтюпцем поспівав за своєю матір’ю, коли вона широко крокувала тротуарами Манхеттена або піднімалася сходами муніципальних будівель, або видряпувалася на валуни, або переходила містки в Центральному парку, а потім вона з якоїсь невідомої йому причини, раптом зупинялася, націлювала фотоапарат на якийсь об’єкт, натискувала на затвор, і чулося «клац-клац-клац!». Може, то й був не найцікавіший вид діяльності у світі, але він давав Фергюсону задоволення бути з матір’ю, знову мати її повністю в своєму розпорядженні, і як же ж не радіти отим обідам, коли вони сиділи удвох в кафетеріях на Бродвеї та Шостій авеню, де в десяти випадках з десяти він замовляв собі гамбургер та молочний коктейль, завжди одні й ті самі страви в серединній точці отих суботніх екскурсій, «гамбургер, будь ласка, так, гамбургер, будь ласка», наче то було частиною якогось священного ритуалу, який означав, що він ніколи не зміниться навіть у своїй найменшій деталі. А потім суботніми або недільними вечорами вони ходили разом до кінотеатру, сідали на гальорці, щоби матір могла покурити свій «Честерфільд», і дивилися фільми – ні, не з участю Лорела й Гарді, а нові Голлівудські прем’єри, такі як «Завжди гарна погода», «Високий чоловік», «Хлопці й ляльки», «Художники й моделі», «Королівський блазень», «Вторгнення викрадачів тіл», «Слідопити», «Шукачі», «Заборонена планета», «Чоловік у сірому фланелевому костюмі», «Наша міс Брукс», «Станція “Бховані”», «Трапеція», «Мобі Дік», «Кадилак з чистого золота», «Десять заповідей», «Довкола світу за вісімдесят днів», «Кумедне обличчя», «Чоловік, здатний неймовірно зменшуватися», «Страх рветься назовні», та «Дванадцятеро розлючених чоловіків». То були хороші й погані фільми 1955–1957 років, які Фергюсон дивився під час свого навчання в Гіл’ярді та протягом першого навчального року в наступній школі, до якої він пішов, – в Академії Ріверсайд на Вест-Енд Авеню між Вісімдесят четвертою та Вісімдесят п’ятою вулицею, в закладі спільного навчання з так званими прогресивними тенденціями, заснованому двадцять дев’ять років тому, якраз тоді, коли минуло сто років зі дня заснування школи Гіл’ярд.

Кінець піджакам та краваткам, кінець ранковій молитві, кінець автобусним поїздкам крізь Центральний парк, кінець дням, проведеним взаперті без дівчат, і все це були безперечні покращення, але найбільшою різницею між третім та четвертим класами був не стільки стрибок з одної школи до іншої, скільки кінець двобою Фергюсона з Богом. Бог зазнав поразки, викритий як безсила нікчема, вже не здатна ані карати, ані вселяти страх, і тепер, коли небесного правителя було видалено із загальної картини світу, Фергюсон отримав змогу кинути свою колишню гру в Свідомий Саботаж, або, як він інколи висловлювався пізніше, гру під назвою «Допитливе Курча». Він добився таких великих успіхів в мистецтві фіаско, що йому вже набрид свій власний талант до хитрих вивертів та самоспалення. Ніхто в Гіл’ярді так і не здогадався, що було у нього на думці, Фергюсон пошив у дурні їх усіх, не лише учнів та вчителів, а й свою матір і тітку Мілдред, ніхто з них так і не второпав, що робив він це навмисне, що його вкрай суперечливі показники академічної успішності були нічим іншим, як свідомим актом, хитро продуманою спробою довести, що будь-які його дії ніколи не матимуть жодного значення, якщо йому не сприятиме божественна сила. Він виграв суперечку з самим собою, і в результаті його вичавили з Гіл’ярда – не те щоби вигнали, бо дозволили йому довчитися до кінця навчального року, але чітко дали зрозуміти, що опісля бачити його в школі не бажають. Директор заявив матері Фергюсона, що Арчі став для нього найбільшою загадкою за всі роки його роботи в школі. Він сказав, що її син був найкращим і найгіршим учнем в класі, часом блискуче талановитим, а часом – безмежно тупоголовим, і що вони вже не знають, що з ним далі робити. «Може, у нього латентна шизофренія?» – поцікавився він. – «А може, Арчі – це просто іще один загублений хлопець, який, зрештою, колись знайде сам себе?» Оскільки матір Фергюсона знала, що її син не є ані бовдуром, ані потенційним шизофреником, просто подякувала директору за клопіт і заходилася шукати іншої школи.

Свого першого табеля в академії Ріверсайд Фергюсон отримав у п’ятницю в середині листопада. Після цілого року суцільних «Погано» і «Дуже погано» в Гіл’ярді його матір, звісно, сподівалася на кращі результати у новій школі, але аж ніяк не сімох «Відмінно» і двох «Дуже добре», які того дня приніс зі школи Фергюсон. Вражена масштабом метаморфози, вона увійшла до вітальні о п’ятій тридцять, якраз наприкінці програми «Лорел і Гарді», і сіла біля свого сина на підлогу.

– Ти добре попрацював, Арчі, – сказала вона, тримаючи в правій руці табель і тицяючи в нього лівою рукою. – Я пишаюся тобою.

– Дякую, мамо, – відповів Фергюсон.

– Тобі, напевне, подобається в новій школі?

– Так, там вельми непогано, більш-менш.

– Що ти хочеш цим сказати?

– Ну, школа – це школа, і це означає, що вона – не те місце, де буде дуже подобатися всім. Туди ходять тому, що мусять ходити.

– Але ж одні школи є кращими за інші?

– Та, мабуть.

– Наприклад, Ріверсайд краща за Гіл’ярд.

– Гіл’ярд – непогана. Себто як школа.

– Але ж тобі не хотілося їздити так далеко кожного дня? І уніформу носити тобі не подобалося. І що дівчат там не було, тобі теж не подобалося. З дівчатами ж цікавіше, правда?