Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 51)

– Значно цікавіше. Але сама школа не сильно відрізняється від нинішньої. Читання, письмо, арифметика, суспільствознавство, фізкультура, мистецтво, співи та точні науки. В Ріверсайді я роблю те ж саме, що робив і в Гіл’ярді.

– А як вчителі?

– Приблизно такі ж самі.

– А я гадала, що в Ріверсайді вони не такі суворі.

– Я б не сказав. Міс Дон, вчителька співів, інколи на нас кричить. Тоді як містер Боулз, вчитель співів у Гіл’ярді, жодного разу не підвищив на нас голосу. Він – найкращий вчитель з усіх, що мені траплялися, і найприязніший.

– Але у Ріверсайді в тебе є більше друзів: Томі Шнайдер, Пітер Баскін, Майк Голдман, Алан Льюїс – всі такі гарні хлопці – а іще ота гарнюня Ізабель Крафт і її кузина Аліса Абрамс, такі чудові діти, справжні лідери. За два місяці у тебе з’явилося більше друзів, аніж тим мав за увесь час в Нью-Джерсі.

– Так, з ними цікаво. З іншими ж – не дуже. Біллі Натансон – мабуть, найогидніший мерзотник з усіх, кого я знав. Навіть в Гіл’ярді таких мерзотників не було.

– Але ж в Гіл’ярді у тебе зовсім не було друзів, Арчі. Ну, може, отой добряк Дугі Хейз і все, більше мені ніхто не спадає на думку.

– Я сам у тім винуватий. Я не хотів заводити там друзів.

– Отакої! А чому ж це?

– Важко пояснити. Просто не хотів – і все.

– В одній школи – погані оцінки і відсутність друзів. В другій – гарні оцінки та багацько друзів. Для цього має бути якась причина. Ти, часом, не здогадуєшся, яка саме?

– Здогадуюсь.

– І яка ж?

– Не можу сказати.

– Не сміши мене, Арчі.

– Ти страшенно на мене розгніваєшся, якщо я скажу.

– А з якого це дива я буду на тебе гніватися? Гіл’ярд уже в минулому. Тепер це не має жодного значення.

– Може, і не має. Але ти все одно казитимешся од злості.

– А якщо я пообіцяю, що не казитимусь?

– Це все одно нічого не дасть.

В той момент розмови Фергюсон сидів, втупившись в долівку, навмисне, аби уникнути материного погляду, вдаючи, що уважно роздивляється нитку, яка висмикнулася з килима, бо знав, що не витримає, якщо погляне матері у вічі, оскільки йому завжди було важко витримувати її погляд. Її очі були заряджені силою, здатною розгадувати його думки, витягувати з нього зізнання й приголомшувати його немічну волю навіть коли він вперто намагався протистояти, і ось тепер, з жахливою невідворотністю, її рука випросталася, торкнувшись кінчиками пальців до його підборіддя, і лагідно підняла обличчя Фергюсона так, щоби він знову глянув їй в очі, і в ту мить, коли материна рука торкнулася його шкіри, він збагнув, що надії немає, і його очі почали повнитися слізьми. То були перші сльози за багато місяців, і як же ж принизливо було йому відчувати, що знову хтось без попередження відкрив отой невидимий кран, що він нічим не кращий за тупого плаксивого Стена – дев’ятирічна дитина з дірявим водогоном в голові! На ту мить, коли Фергюсон наважився зустрітися з матір’ю поглядом, його щоками вже текли два потічки, а рот ворушився, з нього незграбно вискакували слова, розповідаючи про Гіл’ярд, про битву Фергюсона з Богом, про причину поганих оцінок, про замовклий голос Господа та обвуглений труп батька, про те, що він навмисне порушував правила, щоби Бог покарав його, про те, що Бог його не покарав, і про те, як він його за це зненавидів. Фергюсон не знав, чи розуміла матір те, що він їй розповідав, в її очах з’явився біль, збентеження та сльози, і після того, як він проговорив хвилини зо дві-три, вона нахилилася, обняла його й наказала припинити. «Досить», мовила матір, «Досить, Арчі, забудьмо про це», і тоді вони почали плакати удвох, влаштувавши такий собі плаксивий марафон, котрий тривав хвилин з десять, і це було востаннє, коли вони втратили самоконтроль в присутності один одного, і трапилося це майже через два роки після того, як труп Стенлі Фергюсона закопали в землю. А коли плач поволі припинився, вони вмилися, вдягнули пальта і пішли в кіно, де, замість пообідати, натоптувалися бутербродами на гальорці, а потім ум’яли на двох велику коробку кукурудзяних пластівців, запивши їх шипучою кока-колою. Фільм, який вони дивилися того вечора, називався «Чоловік, який надто багато знав».

Спливли роки. Фергюсону виповнилося десять, одинадцять і дванадцять, а потім – тринадцять і чотирнадцять, і серед сімейних подій, котрі трапилися протягом цих п’яти років, найголовнішим, поза сумнівом, було одруження матері з чоловіком на ім’я Гілберт Шнайдерман, яке сталося, коли Фергюсону було дванадцять з половиною. За рік до того клан Адлерів пережив своє перше розлучення, отой непояснимий розрив між тіткою Мілдред та дядьком Полом, розпад подружжя, яке завжди здавалося майже зразковим, бо обидва його представника дуже підходили один до одного: двоє охочих потеревенити буквоїдів, котрі прожили у шлюбі майже дев’ятеро років без жодного видимого конфлікту та зради. Та раптом все скінчилося, і ось уже тітка Мілдред зібралася перебратися до Каліфорнії працювати на факультеті англійської мови й літератури в Стенфордському університеті, а дядько Пол перестав бути Фергюсону дядьком. Потім щезнув його дідо, померши 1960 року від інфаркту, невдовзі опісля пішла з життя і його бабуся, яку 1961 року звалив інсульт, а через місяць після її похорон у двоюрідної тітки Перл діагностували невиліковну форму рака. Чисельність Адлерів невмолимо зменшувалася. Вони почали бути схожими на оті родини, в яких ніхто так і не дожив до глибокої старості.

Шнайдерман був первістком колишнього материного начальника, чоловіка з німецьким акцентом, який навчив її мистецтву фотографії в перші роки війни, а оскільки Фергюсон розумів, що його матір колись неодмінно мала знову вийти заміж, то він не противився її вибору, який видався йому найліпшим з тих варіантів, які вона мала у своєму розпорядженні. Шнайдерману було сорок п’ять, він був на вісім років старшим за його матір, і познайомилися вони іще тоді, коли вона почала працювати в студії його батька в листопаді 1941 року, і цей факт якимось чином заспокоїв Фергюсона, котрий усвідомлював, що його матір познайомилася з вітчимом іще раніше, аніж з його батьком, якого зустріла 1943 року, і цей 1943 рік раніше був для нього тою відміткою, котра позначила початок його світу, але тепер цей світ став іще старшим, і тому Фергюсону було приємно думати, що між його матір’ю та вітчимом вже існував накопичений запас минулого, що вона не виходила заміж наосліп і навмання, чого Фергюсон завжди дуже боявся, боявся, що його матері замакітрить голову якийсь велемовний нікчемний клоун, а потім вона одного ранку прокинеться й збагне, що скоїла найбільшу помилку в житті. Натомість Шнайдерман справляв враження чоловіка солідного, гідного довіри. Він був одружений вісімнадцять років, мав двох дітей, але якось йому зателефонували з поліції округу Датчесс і викликали до моргу для упізнання трупа жінки, яка загинула в автокатастрофі. Загибла жінка виявилася його дружиною, і опісля він прожив майже чотири роки вдівцем – приблизно стільки ж, скільки прожила вдовою матір Фергюсона після загибелі його батька. В 1959 році його дід та бабуся були іще живі, і весілля гуляли в їхній квартирі на Західній П’ятдесят восьмій вулиці, де малий Фергюсон виступив у ролі дружки жениха. Серед гостей були його нові зведені сестри – двадцятиоднорічна Маргарет і дев’ятнадцятирічна Елла, обидві – студентки коледжу, старезний Емануїл Шнайдерман, лайливий тип, якого Фергюсон вже зустрічав разів зо три і якого ні за що не збирався визнавати своїм дідом, навіть після того, як помер його рідний дід, а іще серед гостей були брат Гілберта, Даніель, його своячка Ліз, його шістнадцятирічний племінник Джим і дванадцятирічна племінниця Емі (рукаста й ногаста дівчина з ортодонтичною скобою на зубах та цятками прищів на лобі), а також Пол Сандлер, колишній дядько Фергюсона, який залишився куратором її матері попри своє розлучення з Мілдред, редактор її перших двох альбомів – повно розмірного «Єврейського весілля» та нещодавно опублікованих «Крутих хлопців» – дев’яносто чорно-білих портретів членів пуерто-ріканських вуличних банд та їхніх подруг, але самої тітки Мілдред на весіллі не було, вона написала, що надто зайнята своїми курсами в Стенфорді й тому приїхати не зможе, і Фергюсон, бачачи, як його колишній дядько Пол поглядає на його матір, подумав, а чи не був він одним з претендентів на материну руку, але програв Гілу Шнайдерману, і чи не означало це, що його розрив з тіткою Мілдред мав якийсь стосунок до запізнілого усвідомлення, що він закохався не в ту сестру? Важко сказати, але, можливо, саме цим пояснювався той факт, що того дня тітка Мілдред була в Каліфорнії, а не в Нью-Йорку, можливо, саме цим пояснювалося те, що вона припинила стосунки з матір’ю Фергюсона, бо ніхто й слова не мовив про її відсутність на весіллі, принаймні, в межах досяжності Фергюсонового слуху, а через те, що він не наважився спитати свого колишнього дядька Пола та його батьків – чому ніхто нічого не сказав про причини відсутності тітки Мілдред, то запитання, які накопичилися того дня в його голові так і лишилися без відповіді. Що ж, іще одна історія, яка ніколи не буде розказана, сказав Фергюсон сам собі, а потім видобув зі своєї кишені перстень і подав його огрядному чоловіку з високим чолом та великими вухами, якому судилося стати його вітчимом.