Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 53)

Якщо й була якась вада в новому життєвому розклáді, то стосувалася вона того факту, що Шнайдерман не цікавився спортом – ані бейсболом, ані футболом, ані баскетболом, ані тенісом, ані боулінгом, ані бадмінтоном. Він не лише не грав у жоден з цих видів спорту, він навіть ніколи не переглядав спортивні сторінки в газетах, а це означало, що його абсолютно не хвилювали злети та падіння місцевих професійних команд, не кажучи вже про команди середніх шкіл та коледжів, йому було байдуже до спортивних досягнень спринтерів, товкачів ядра, стрибунів у висоту, стрибунів у довжину, бігунів на довгі дистанції, гравців у гольф, лижників, гравців у боулінг, і тенісистів в усьому світі. Одна з причин, чому Фергюсон був не проти, щоби його матір знову одружилася, полягала в тім, що він чомусь сподівався, що її другий чоловік неодмінно буде спортсменом, оскільки сама вона дуже любила теніс, плавання, пінг-понг і навіть боулінг, і йому кортіло, щоби в помешканні якомога швидше опинився дорослий чоловік, з яким би він міг зайнятися тим чи іншим видом спорту – елементами бейсболу, футболу чи баскетболу, тенісом (хоча б якимось з перелічених), а якщо цей гіпотетичний вітчим не виявиться спортсменом, то, цілком можливо, він міг виявитися палким прихильником щонайменше одного з видів спорту, оскільки це було характерним для більшості чоловіків, наприклад. Для його діда, який цікавився бейсболом, і коли вони не говорили про Лорела й Гарді, з’ясовуючи, які фільми є кращими – короткометражні чи повнометражні, то більшість їхніх розмов зосереджувалася на сильних та слабких сторонах Мантла, Снайдера та Мейса, розбору таланту Елвіна Дарка лупити по м’ячу правіше від центру, коли відбувається швидка заміна позиції гравця, у спорах, у кого рука сильніша – у Фурільо чи у Клементе, або чи є якась правда в історії про те, що Йогі Берра тримає бритву у себе в щитку на гомілці тримає бритву, щоб чиркати нею по м’ячу перед тим, як його кине назад Вайті Форду.

З шести до десяти років Фергюсон ходив щороку з дідом щонайменше на три матчі, їх щорічне турне по стадіонах Нью-Йорка: «Поло Граундс» в Манхеттені, «Стадіон Янкі» в Бронксі та «Еббетс-Фильд» в Брукліні, де вони разом бачили одну гру Чемпіонату США в 1955-му, але три походи були мінімумом, і після того, як у Фергюсона загинув батько, а «Доджери» і «Гіганти» поїхали з міста, загальна сума в сезон зазвичай становила шість або сім поїздок на «Стадіон Янкі», в «будинок, який побудував Рут»[8], і Фергюсону страшенно подобалися ці походи липневими та серпневими сонячними днями до бездоганно підстриженого зеленого поля з рівненьким коричневим грунтом по краях – такий собі англійський парк посеред великого кам’яного міста, пасторальний рай посеред хрипких вигуків та посвистів з натовпу, тридцять тисяч голосів засуджуюче або захоплено гукають в унісон – який неповторний звук! І впродовж усього дійства його дідо ретельно записував рахунок коротким огризком олівця, намагаючись наперед спрогнозувати хід гри у відповідності до якихось таємничих – і безглуздих «закономірностей», відомих лише йому одному. На всі ці ігри Фергюсон ходив зі своїм дивакуватим і незбагненним дідом, котрий в найспекотніші дні захищав свою лису голову від сонця, накриваючи її білою хусткою, бо «для капелюхів було надто жарко», а тепер, коли його не стало, Фергюсон збагнув, що його не зможе замінити ніхто, тим паче Шнайдерман, який, напевне, був єдиним мешканцем в усьому Нью-Йорку, чиє серце навіть не здригнулося, коли Доджери та Гіганти перебралися до Каліфорнії після сезону 1957 року.

Отже, для Фергюсона стало великим розчаруванням те, що його матір пов’язала своє життя з чоловіком, нечутливим до захоплюючого драматизму спортивних змагань, але, при всім тім, зворотне, без сумніву, також мало місце, бо неспроможність Фергюсона грати на музичних інструментах стала неприємною несподіванкою для його вітчима, який вправно грав на фортепіано та скрипці, може, і не найвищому професійному рівні, але для ненавченого Фергюсонового слуху його інтерпретації творів Баха, Моцарта, Бетховена й Шуберта були справжнісінькими шедеврами бездоганності й краси, не гіршими за те, що він чув на сотнях довгограючих платівок, які привіз с собою Шнайдерман до квартири в Центральному парку. Не можна сказати, що Фергюсон не старався, але його натужні спроби опанувати основи мистецтва гри на фортепіано завершилися повним провалом, принаймні за словами його вчительки, кучерявої міс Маггерідж, яка, мабуть, підробляла відьмою тоді, коли не займалася тортурами маленьких дітлахів, змушених вчитися грі на фортепіано. Після дев’яти місяців навчань, коли Фергюсон був у першому класі, вчителька повідомила матері, що її сину «слон на вухо наступив, і у нього руки не з того міста виросли», і в результаті матір дійшла висновку, що віддала його вчитися музикуванню надто рано (забувши при цьому, що Моцарт у віці шести-семи років уже симфонії писав!), тому коли вона запропонувала своєму піаністу-невдасі взяти перерву на один рік, а потім розпочати все заново з іншою вчителькою, Фергюсон з полегшенням зітхнув, зрадівши, що йому більше ніколи не доведеться бачити оту страшну міс Маггерідж. Але отой рік перерви став роком Нью-аркської пожежі, а коли вони перебралися до Нью-Йорку, і після перехідного періоду малий пішов до Гіл’ярду, його матір іще перебувала в сум’ятті, тому про фортепіано благополучно забули.

Отже, Шнайдерман розчарував Фергюсона, а Фергюсон – Шнайдермана, але оскільки жоден з них не сказав про це другому, вони обидва залишилися в невіданні про розчарування супротивної сторони. Насамкінець, коли Фергюсон став починаючим форвардом в баскетбольній команді першого курсу, Шнайдерман почав проявляти певний інтерес до спорту, принаймні настільки, що сходив на кілька ігор разом з Фергюсоновою матір’ю, де підбадьорював свого пасинка з трибуни, але Фергюсон у відповідь так і не навчився грати на жодному музичному інструменті. Загалом можна з впевненістю сказати, що Фергюсон отримав більше зиску з музичних вподобань свого вітчима, аніж Шнайдерман отримав з таланту свого пасинка цілити м’ячем у кошик та не давати супернику грати на підборах м’яча під щитом. В дванадцять з половиною років Фергюсон не знав про музику нічого, окрім рок-н-ролу, котрий він беззаперечно обожнював разом з усіма своїми приятелями. Його голова була напхана текстами та мелодіями Чака Беррі, Баді Голлі, Дела Шеннона, Фетса Доміно та десятків інших поп-виконавців, але в царині класичної музики він був невігласом, вже не кажучи про джаз, блюз та фолк-музику, про які він теж не знав анічогісінько – за винятком, хіба що, кількох комічних балад у виконанні тріо «Кінгстон», які перебували тоді на пікові своєї популярності. Але з появою Шнайдермана все це змінилося. Для хлопця, який до того побував лише на двох концертах у своєму житті (виконання «Мессії» Генделя в залі Карнегі-хол, куди він ходів з дядьком Полом та тіткою Мілдред, та ранкова вистава «Петя і вовк», яку він дивився з учнями молодших класів під час першого місяця навчання в Гіл’ярді), для хлопця, який не мав жодної платівки з класичною музикою, чия матір не мала жодної платівки з будь-якою музикою взагалі і слухала всіляку старовину у виконанні великих оркестрів по радіо, для хлопця, який анічогісінько не знав про струнні квартети, симфонії та кантати, лишень почути, як його вітчим грає на скрипці чи фортепіано було справжнім одкровенням, а наступним одкровенням стала можливість слухати колекцію платівок вітчима і відкрити для себе той факт, що музика здатна реально змінити конфігурацію атомів у людському мозку, а окрім прослуховування цих платівок в квартирах у Центральному парку та на Ріверсайд-драйв, були іще екскурсії з матір’ю та Шнайдерманом до залів Карнегі-хол, Таун-хол та Метрополітен-опера, які розпочалися лише через кілька тижнів після того, як вони почали жити утрьох. Шнайдерман не виконував якусь там педагогічну місію, він не мав наміру дати пасинку та його матері формальну музичну освіту, а просто хотів познайомити їх з творами, котрі, на його думку, мали б знайти відгук в їхніх душах, а це означало розпочинати не з Малера, Шонберга чи Веберна, а з життєрадісних грайливих творів на кшталт увертюри Чайковського «1812 рік» (у Фергюсона аж дух перехопило, коли він вперше почув звук гармати) або з драматично-емоційних творів, таких як «Фантастична симфонія» або життєрадісні «Картинки з виставки», але мало-помалу він почав заманювати їх до серйознішої музики, і невдовзі Фергюсон з матір’ю вже супроводжували його на опери Моцарта і сюїти Баха для віолончелі соло, і для дванадцяти й тринадцятирічного Фергюсона, який продовжував обожнювати рок-н-рол, ці вечори в концертних залах були справжніми одкровеннями, які розповідали йому про порухи його власної душі, бо він збагнув, що музика – це душа, найповніший вираз людської душі, і тепер, почувши все це, хлопець почав чути краще, а чим краще він чув, тим глибшими ставали його почуття – інколи вони бували такими глибокими, що він здригався всім своїм тілом.

Адлерів ставало дедалі менше. Один за одним вони помирали своїми дочасними смертями і щезали з лиця землі, а після того, як тітка Мілдред перебралася до Каліфорнії, а дядько Пол був вигнаний з родини, вкупі з тою обставиною, що кузина Бетті та її чоловік Сеймур переїхали до Флориди (разом кузеном Еріком та кузиною Джуді) і тим фактом, що сестра Бетті, Шарлотта й досі не розмовляла зі своєю кузиною Розою через війну за весільні фотографії 1955–56 років, Фергюсон з матір’ю лишилися єдиними Адлерами в Нью-Йорку, єдиними з тих, хто іще не опинився під землею й зберіг свої зв’язки з іншими представниками клану. Однак, попри ці втрати, в їхнє життя увійшла нова кров у вигляді всіляких Шнайдерманів – Фергюсон отримав цілий асортимент зі зведених сестер, зведених кузин та кузенів, зведеної тітки, зведеного дядька та зведеного діда, які для його матері були двома зведеними доньками, зведених племінника й племінниці, своячки, свояка та свекра, і всі ці Шнайдермани складали тепер основу нової родини, бо міський нотаріус підписав і проштемпелював свідоцтво про шлюб, яким проголошувалося, що Гіл та його матір є законними чоловіком та дружиною. То була «дивна переміна», як висловився дідо Фергюсона незадовго до своєї смерті, і вона дійсно буда дивною, бо завдяки цьому шлюбу у нього раптом з’явилося дві сестри, двоє незнайомих жінок, які зненацька стали його найближчими родичками лише через те, що однаково незнайомий йому чоловік написав своє ім’я на аркуші паперу. Це не мало б жодного значення, якби Фергюсону сподобалися Маргарет та Елла Шнайдерман, але після кількох зустрічей зі своїми новоспеченими сестрами він дійшов висновку, що ці товсті, негарні й зарозумілі дівчата на його симпатію не заслуговують, бо невдовзі виявилося, що вони не любили його матір за те, що вона вийшла заміж за їхнього батька, й обурювалися на батька, який, на їхню думку, зрадив пам’ять їхньої матері, котра після своєї жахливої смерті в автокатастрофі стала для них кимось на кшталт святої. Втім батько Фергюсона також загинув страшною смертю, що, теоретично ставило їх в однакові умови, але сестри Шнайдерман не цікавилися своїм новим зведеним братом, рідко завдавали собі клопоту говорити з дванадцятирічним порожнім місцем, вони ж бо не абихто, а студентки Бостонського університету, а він – син якоїсь простолюдинки, яка вкрала їхнього батька. Та хоча Фергюсон і був спантеличений їхньою поведінкою на весіллі – дві сестри стояли осторонь, не розмовляючи більше ні з ким, окрім як між собою, здебільшого повернувшись спинами до жениха й нареченої – лише два тижні потому, коли їх запросили на вечерю до Нью-Йоркської квартири, Фергюсон побачив, якими злими й нешляхетними вони були, особливо старша, Маргарет, хоча й молодша, менш противна Елла завжди й незмінно брала приклад зі своєї сестри, що, мабуть, було іще гірше. І ось вони сидять уп’ятьох за цією вікопомною вечерею, яку матір так довго готувала, бажаючи довести свою солідарність з Гілбертом тим, що догодила його донькам. Але ці двоє злих і невдячних створінь вдавали, що не чують, коли матір питала їх про їхнє життя в Бостоні, про їхні плани після закінчення вузу, а натомість почали єхидно глузувати з її пізнань у музиці, котрі, звісно, дорівнювали майже нулю, неначе намагаючись довести батьку, що він одружився з некультурною дурочкою. Та коли Маргарет спитала свою нову мачуху, що подобається їй більше – твори Баха для клавесину у виконанні, наприклад, Ванди Ландовської чи ті ж самі твори у виконанні Глена Гульда на фортепіано (не на роялі, а на фортепіано), Гіл, нарешті, вибухнув і наказав їй стулити писок. По кухонному столу гепнула важка долоня, в результаті чого задзвеніло столове срібло й перекинувся один келих. І запала тиша, бо замовкла не лише Маргарет, а й всі решта в кімнаті.