На додачу до цієї комерційної роботи для журналів та видавців матір Фергюсона продовжувала займатися своїми власними проектами, які називалися «побачене блукаючим оком» і в яких вона відмовилася від ретельної підготовки та контролю для виробництва першокласних портретів заради «довільної відкритості випадковим зустрічам з несподіванками». Вона виявила в собі цей суперечливий імпульс на весіллі кузини Шарлотти в 1955 році, коли виконувала оту неоплачувану роботу, котра обернулася на життєрадісний сплеск маніакального фотографування протягом трьох з половиною годин, коли матір Фергюсона крутилася у натовпі, звільнена від необхідності ретельної підготовки, поринувши у вир скорострільних композицій, коли один знімок швидко змінювався наступним, ефемерні швидкоплинні миттєвості, які треба було зафіксувати саме тої миті – або нікли, бо якщо забаритися хоч на секунду, нагоду буде втрачено, сценка щезне. Несамовита зосередженість, яка знадобилася їй в тій ситуації, вкинула Розу в щось на кшталт емоційної лихоманки, неначе кожне обличчя в приміщенні й кожне тіло тиснули на неї одночасно з усіх боків, неначе всі присутні помістилися в її очах, перебуваючи вже не по той бік фотоапарату, а в ній самій, перетворившись на частину її єства.
Як і слід було очікувати, Шарлотта і її чоловік зненавиділи ті фотографії. Ні, запевняли вони, не портрети, зняті в синагозі після шлюбної церемонії, бо ці портрети були дійсно чудовими і вони дорожитимуть ними завжди, а оті знімки на весіллі, вони якісь розмиті, незрозумілі, такі темні й сирі, такі непоштиві, всі на них виглядають якимись похмурими й нещасними, навіть усміхнені люди мали якийсь завуальовано-демонічний вигляд, і чому знімки такі ексцентричні й безладні, чому все вийшло таким жахливо темним? Ображена таким докором, матір Фергюсона послала молодятам примірники портретів з короткою супровідною запискою, в якій ішлося «Рада, що вам сподобалося оце», другу партію портретів вона надіслала тітці Перл, третю – своїм батькам, а останню – сестрі Мілдред та її чоловіку Полу. Отримавши пакунок, Пол зателефонував і поцікавився, чому вона не надіслала жодної фотографії з весілля. «Тому, що ті фото – огидні», відповіла матір. Всі художники гидують власними творами, відповів її новий прихильник та захисник, і насамкінець умовив Розу зробити тридцять фото з тих понад п’ятисот знімків, які вона зробила того дня, і надіслати їх до офісу Пола у видавництві «Рендом Хауз». Три дні потому він зателефонував і сказав, що ніякі вони не огидні, а навпаки – він вважає їх неординарними і просить її дозволу передати ці знімки фотографу Майнору Вайту з журналу Aperture. Вони заслуговують на те, щоби їх надрукувати, сказав Пол, щоби їх побачили люди, які цікавляться мистецтвом фотографії, а оскільки він трохи знайомий з Вайтом, то чом би не розпочати згори? Матір Фергюсона вагалася – може, Пол був нещирий і просто хотів пожаліти її? «Добра людина втручається в ситуацію, щоби допомогти згорьованій родичці у важкий для неї час, чоловік зі зв’язками прагне прив’язати до нового життя вдовицю-фотографа без зв’язків», подумала вона. А потім подумала, що співчуття це або не співчуття, але саме Пол послав її у відрядження до Нового Орлеану, звісно, він міг діяти чисто з примхи, чи сліпої інтуїції, чи під впливом якогось розрахунку на тривалу перспективу, але все ж таки сварливий пияк Вілмот похвалив її за «до біса класну роботу». То, може, її свояк дійсно вірив, що поставив гроші на правильну конячку?
Невідомо, чи вплинув Пол на їхнє рішення, але редколегія журналу Aperture прийняла її фотографії для опублікування, набір з двадцяти одного знімка, які вийшли друком півроку потому під назвою «Єврейське весілля в Брукліні». Одначе цей тріумф, а також сплеск піднесення й ентузіазму, який пронизав її тіло, коли матір Фергюсона знайшла в поштовій скриньці листа від журналу Aperture, невдовзі був приглушений досадою, а опісля майже знищений гнівом, оскільки вона не могла опублікувати ті фото без дозволу зображених на них людей; матір Фергюсона зробила помилку, зв’язавшись спершу з Шарлоттою, яка вперто не давала дозволу публікувати «оті гротескні фотки мене з Натаном» ані в Aperture, ані в жодному іншому «брудному журналі». Протягом наступних трьох днів Роза переговорила з усіма іншими учасниками, серед яких були матір Шарлотти і її сестра-близнючка Бетті, і після того, як ніхто із них не висловив жодного заперечення, вона знову зателефонувала Шарлотті і попрохала її передумати. «Про це й мови бути не може? Що ти собі дозволяєш? Іди під три чорти!» Тітка Перл спробувала була умовити її, дід Фергюсона вилаяв Шарлотту за те, що він назвав «егоїстичною зневагою до інших», але новоспечена місіс Бірнбаум і не думала поступатися. Тому три фотографії з Шарлоттою та Натаном були анульовані, а замість них вибрали три інших, і таким чином фоторозповідь про весілля опублікували, але жениха з нареченою на тих фотографіях ніде не було видно.
Проте початок було зроблено, було зроблено перший крок до того єдиного майбутнього, яке мало для неї сенс, тож матір Фергюсона, підбадьорена публікацією цих фото, не стала зупинятися на досягнутому й зайнялася своїми неофіційними проектами, своєю власною роботою, як вона називала її, і результати цієї роботи продовжили з’являтися на сторінках Aperture, а інколи – на обкладинках книжок та на стінах художніх галерей. Мабуть, найголовнішим елементом цієї трансформації стало рішення, яке вона прийняла буквально напередодні публікації «Єврейського весілля, іще в 1956 році, коли Роза стала навколішки перед своїм ліжком і попрохала у Стенлі пробачення за те, що збиралася зробити, але так треба було зробити, пояснила вона йому, бо будь-який інший шлях раз-по-раз приводитиме її до попелища отої вікопомної пожежі, допоки вона теж не згорить в ній дотла. Тому так і сталося, і так тривало всі роки її подальшого життя, що вона підписувала свої роботи іменем Роза Адлер.
Спочатку восьмирічний Фергюсон лише смутно здогадувався про те, що замислила його матір. Він розумів, що вона стала більш зайнятою, ніж раніше, і більшість днів подовгу не бувала вдома, бо виконувала різні фотографічні роботи, або замикалася в кімнаті, яка була колись його додатковою спальнею і яку вона обернула на фотолабораторію, де проявляла плівки та фотографії. Та кімната завжди була щільно зачиненою, щоби з неї не просочувалися випари хімікатів, і хоча Фергюсону приємно було бачити, що матір тепер більше посміхається, аніж весною та влітку, решта того, що відбувалося, було неприємним, зовсім неприємним в тім, що стосувалося особисто його. Та додаткова спальня понад вісім місяців була його кімнатою, його приватним притулком, де він сортував і роздивлявся свої бейсбольні картки, збивав пластмасові кеглі пластмасовими кулями для боулінгу, кидав брязкальця крізь отвори в дерев’яних мішенях і цілив дартами в маленьку мішень з червоним кружальцем посередині. І ось тепер ту кімнату в нього забрали, що навряд чи можна було розцінити як приємну подію, забрали наприкінці жовтня, і невдовзі після того, як його додаткову світлу кімнату було обернено на темну фотолабораторію, трапилася іще одна не дуже приємна подія: матір сказала йому, що більше не зможе забирати його зі школи. Вона й надалі відвозитиме його туди вранці, але більше не може розраховувати на те, що вдень буде вільною, тому тепер на сходах школи його стрічатиме бабуся і супроводжуватиме назад додому. Фергюсону це не сподобалося, оскільки він, виходячи з жорсткої моральної доктрини, був проти будь-якої зміни взагалі, але він був не в змозі протестувати і мав робити те, що йому скажуть, і тому те, що колись було найкращою частиною дня – знову зустріти свою матір після шести з половиною годин нудьги, доган та запеклих суперечок зі Всевишнім, – перетворилося в занудливу подорож у західному напрямку зі своєю товстою бабусею Нана, яка ледве шкандибала і була настільки сором’язливою та стриманою, що ніколи не знала, що йому сказати, а це означало, що дуже часто вони їхали додому абсолютно мовчки.
Він нічого не міг з цим вдіяти. Матір була єдиною людиною, яку він любив і з якою почувався комфортно, тоді як всі решта діяли йому на нерви. Так, вважав він, всі члени його родини мали свої позитивні якості, зокрема ту, що всі вони любили його, але його дідо був надто крикливим, бабуся – надто мовчазною, тітка Мілдред надто полюбляла командувати, дядько Пол надто любив слухати самого себе, двоюрідна тітка Перл була надто задушливою в своїй прив’язаності до нього, кузина Бетті була надто різкою й зухвалою, кузина Шарлотта – надто тупою, маленький кузен Ерік – надто непосидючим, маленька кузина Джуді – надто плаксивою, а єдиною родичкою, яку він страшенно хотів би побачити, була кузина Френсі, але вона навчалася у коледжі в далекій Каліфорнії. Що ж стосувалося його однокласників у Гіл’ярді, то справжніх друзів серед них у нього не було, були лише знайомі, і навіть Дугі Хейз, хлопець, з яким він бачився більше за інших, сміявся над речами, які не були смішними, і не сміявся, коли чув якийсь жарт. За винятком матері, Фергюсону було важко відчути симпатію й прив’язаність до кого-небудь з тих, кого він знав, оскільки завжди почувався з ними одиноким, хоча, мабуть, почуватися одиноким у компанії з іншими було не так страшно, як почуватися одиноким з самим собою, бо в такому разі його думки незмінно поверталися до одних і тих самих застарілих нав’язливих ідей, наприклад, до постійного намагання вимолити у Бога якесь чудо, котре остаточно б вгамувало його сумніви, або (і це траплялося іще частіше) до тої фотографії в газеті Newark Star-Ledger, в яку він потайки від матері витріщався по багато хвилин поспіль, і під якою був напис: «Обвуглені останки Стенлі Фергюсона» – то був його загиблий батько в згорілій будівлі магазину «Домашній Світ Трьох Братів»; його тіло було закляклим і чорним, більше не схожим на людське, вогонь немовби обернув його на мумію, на чоловіка без обличчя та без очей, з широко розкритим ротом, неначе застиглим під час крику. Отой обвуглений муміфікований труп поклали до труни й закопали в землю, і тепер кожного разу, коли Фергюсон думав про свого батька, це фото було першим, що спадало йому на думку – скорчені рештки чорного, напівзгорілого тіла з розкритим ротом, який і досі волав до живих із надр землі.
