Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 199)

Після двадцять третього ситуація змінилася. Чорно-білий альянс розвалився, однак студенти захопили ще чотири будівлі, і голова СДС, визнаний очільник повстання, виявився одним зі старих шкільних друзів Фергюсона, Марком Руддом. Так, і Майк Лоуб у цьому також брав участь – колишній мучитель Емі, отже – колишній Фергюсонів друг, – проте, якщо вірити тому, що почула Селія, Лоуб був просто одним із членів СДС, хто брав участь у зборах у Корпусі математики, а от Рудд був ініціатором, головним представником СДС та верховним зачинателем, а вони з Фергюсоном завше були в злагоді, сиділи поруч на багатьох заняттях з англійської, французької мови та історії, відвідували спарені побачення зі своїми майже ідентично названими подругами, Даною та Діаною, і разом якось прогуляли заняття, зірвавшись до Нью-Йорку, де відвідали Біржу на Волл-стріт, аби побачити капіталізм у дії, і до чого доречно й кумедно було те, що Марк, який навчив його водити авто зі стандартною передачею навесні їх молодшого курсу, що дозволило Фергюсонові керувати фургоном «шеві» Арні Фрезера і ще одне літо працювати перевізником великих, важких вантажів, зараз очолював студентський бунт, а його портрети щодня друкувалися в пресі.

Сталося так, що до Колумбії того дня Фергюсон не зовсім дістався. Міський автобус номер 4 ішов з Іст-сайду до Вест-сайду по 110-й вулиці, відомій також як Катедрал-парквей у кварталах між Західною Центрального парку та Ріверсайд-драйвом, і коли автобус дістався перехрестя Бродвея і 110-ї вулиці, Фергюсон вистрибнув і рушив пішки на північ до студмістечка на 116-й вулиці, але, щоб дістатися туди, йому спершу треба було проминути той квартал, де мешкала Селія, на Західній 111-й між Бродвеєм та Амстердам, і, як не дивно, проминаючи 111-у і прямуючи до наступного перехрестя, він раптом помітив саму Селію, Селію у широкій синій спідниці й рожевій блузці, десь за півквартала попереду, яка теж прямувала на північ, поза сумнівом – на шляху до Кулінарної Кімнати у Ферріс-Бут-холі. Те, що Селія була не одна, його не стривожило, хай навіть із нею поруч ішла не якась із її сусідок по кімнаті в Барнарді, а йшов чоловік, у цьому випадку двадцятидвохрічний хлопець на ймення Річард Смолен, в котрому Фергюсон пізнав одного зі студентів-медиків з Колумбії, з яким він розмовляв ще в жовтні, коли Селія влаштовувала йому співбесіди, аби допомогти в написанні його роману, а оскільки Смолен був із Нью-Рошелі та грав у бейсбол і баскетбол в одних командах з Арті в дитинстві, Селія знала його все життя, так чого б це Фергюсонові відчувати навіть найменшу заздрість чи небезпеку при виявленні того, що Селія йде містом на північ зі старим знайомим? Він прискорив кроки, аби наздогнати їх. Проте не встиг наблизитися на відстань вигуку, як Селія та Річард Смолен зупинилися посеред тротуару, обійнялися й почали цілуватися. То був пристрасний поцілунок, тривалий, похітливий поцілунок чистого й нестримного бажання, і наскільки Фергюсон, що стояв на тротуарі всього за якихось двадцять кроків від того місця, де вони обіймалися, міг судити, то був поцілунок закоханих.

Якщо це було кохання, припустити можна було лише одне: вони щойно вийшли з помешкання Селії, де проводили останні невідомо скільки годин, качаючись по ліжку Селії, і тепер, знову натягнувши весь одяг, рухалися назад на північ до Колумбії, аби готувати сандвічі для студентів у захоплених тими корпусах, залишкове світіння їхнього блаженства похіття палало ще так яскраво, що вони не могли утримати при собі руки, мацали одне одного, і їм хотілося ще й ще.

Фергюсон розвернувся і пішов на північ.

Епілог: Він вирішив не телефонувати, а вона подзвонила йому лише в понеділок – розповісти йому про Смолена (що для нього було вже не новиною) і повідомити, що між ними усе закінчено. Мовчазні вихідні, протягом котрих він дійшов висновку, що в цьому лихові винен винятково він сам, а Смолен – не стільки причина його неприємностей, скільки їх симптом, і тому, що він з нею повівся нечесно з самого початку, то й заслуговував на те, щоб його полишили. Селія-прекрасна. Селія і множинне марення про те, аби торкнутися Селії і скласти її тіло у своє власне. Але сексу тут було недостатньо. Здавалося неймовірним дійти до цієї думки, проте сексу мало, та й майже все інше в них було не так. Він захотів кохати її, але то було не кохання, а якийсь різновид огидної й непростимої дурні, тому хай іде зі своїм гарненьким хлопчиком-медиком, сказав він собі, хай звалює зі своїм майбутнім фахівцем із сердечних захворювань та нинішнім другом сердечним назад у вихор Колумбії, оскільки полум’я там і досі ширилося, а Фергюсонові настав час відпустити її вихор від себе, і нехай без нього іде з його життя на своє наступне місце.

У подальшому більше ніхто з головних героїв «Історії Фергюсона» не падав замертво на тенісних кортах чи деінде, і ніяких кохань більше не знаходилося, не втрачалося і навіть не розглядалося. Повільне, знуджене літо з його романом – він почав писати другий з двох частин, майже на ввесь день запираючись у себе в квартирі-студії, а увечері ні з ким не бачився, крім Біллі й Джоанни та Ноя, котрий зараз був у місті, працював актором у своєму першому професійному фільмі, проте Ной був зайнятий, і виснажений, і йому на Фергюсона майже не вистачало часу, хіба що на вихідних. Усі інші розбіглися – жили на природі в сімейних бунгало або орендували хижки на півночі штату Нью-Йорк і в Новій Англії, або ж прокладали низькобюджетну стежину різними містами й місцевостями в Західній Європі. Як завше, Говард жив на фермі у своїх вермонтських дядька й тітки, тільки цього разу з ним була Емі, і вони вдвох вже обговорювали плани на життя після коледжу, яке розпочнеться всього за рік, і, гадаючи, що Говард спроможеться уникнути призову, обидва подумували про аспірантуру: Говард з філософії, а Емі з історії Америки, а ідеальним вибором була б Колумбія, де вони могли б оселитися разом у помешканні в Морнінгсайд-Хайтс і стати городянами Нью-Йорка. Знову й знову Говард та Емі прохали Фергюсона приїхати до них у Вермонт, але кожного разу Фергюсон знаходив привід, аби не вирушати в ці мандри. Вермонт для нього населений привидами, казав Фергюсон, і він досі не знає, чи готовий повернутися туди, або ж він надто поринув у свій роман, аби помислити про виїзд з Нью-Йорка, або ж його скосила літня застуда і він не здатен нікуди їхати, та навіть проказуючи все це (що частково було правдою), він розумів: більша правда тепер полягає в тому, що тепер, коли він втратив Селію, у нього в думках знову постала Емі, вічно втрачена і кохана Емі, котра його ніколи не хотіла й ніколи не захоче, а вписуватися у пейзаж її щастя з його неофіційним зятем – це значно більше того, з чим він міг би зараз упоратися. Не те щоб того літа він перестав думати про Селію, але та приходила йому в голову рідше, ніж він гадав, і коли перший спекотний місяць перетік у другий спекотний місяць, Фергюсон уже відчував мало не радість від того, що вони вже не разом, начебто чари зруйнувалися, і він повернувся до себе самого, а не до якогось вигаданого чи хибного видіння себе, попри те, що в літній спекоті з ним знову був Арті, смерть Арті та смерть його батька – ті спогади, на котрих він найбільше зациклювався, поки сидів у розжареній кімнатці й кровоточив словами своєї книги на папір, а щойно питання про його спадкоємство в кінці квітня цілковито владналося (не звичайна спадщина, як з’ясувалося, а кошти від полісу страхування життя, що скасовувало необхідність сплачувати які б там не було податки на спадщину), він узяв у Дена п’ять тисяч доларів і тепер із нездоровим подивом спостерігав, як із плином місяців дев’яносто п’ять тисяч повільно повзуть назад до початкових ста тисяч. Невидимі гроші, казав тоді Ден. Фергюсон називав їх примарними грошима.

Він писав книгу про смерть, і траплялися дні, коли він відчував, начебто книга намагається його вбити. Кожна фраза давалася зі звитягою, кожне слово в кожному реченні могло бути іншим, і, як з усім іншим, що він написав за останні три роки, він викидав приблизно чотири сторінки на кожну, котру залишав. І все ж, попри все це, у нього до початку літа нагромадилося сто двадцять дві незакінчених сторінки, і половина історії була вже позаду. Епідемія самогубств, яка не вщухає вже цілих три місяці, протягом яких місто Р. поховало двадцять одну свою дитину, тривожне число для провінційного містечка з населенням дев’яносто чотири тисячі мешканців, і доктор Нойз – у гущі епідемії, з самого початку, працює з двома десятками колег-лікарів, десятком психіатрів і майже тридцятьма католицькими й протестантськими священиками, аби відвернути наступне самогубство, та, попри їхні напружені колективні зусилля, котрі потребують тривалих бесід і консультацій з усіма молодими людьми в місті, що б вони не робили, нічого не допомагає, і тепер уже лікар починає сумніватися, чи не продовжують це лихо усі ті незліченні години, витрачені ними на роботу, замість того, щоб із ним покінчити, чи не живить усе це біду замість того, аби усунути її, те, що ця біда з кожним місяцем окреслюється все точніше й висувається на все загальний огляд, тим самим спокушуючи нестійких тікати від власних лих у той спосіб, про який раніше вони самі могли й не замислюватися, а тому діти міста Р. і надалі вбиватимуть себе, як і раніше, і помалу, поступово незламний доктор Нойз доходить краю. Ось на цьому місці Фергюсон перервався на складання іспитів і в червні написав семестрову курсову роботу, а в перші тижні літа, намацуючи шлях назад до сюжету, вже знав, чим закінчиться історія, та, яку б користь не давало таке розуміння, знати не означає робити, і дістатися кінця мало що важило б, якщо він не спроможеться зробити це правильно. Труднощі, що постали перед молоддю в місті Нойза, – одночасно вічні й однохвилинні, поєднання біологічної долі та непередбачених історичних фактів. Підліткові шквали перших кохань і зруйновані кохання, повсякденний страх, що стадо виключить тебе зі свого числа, боязнь вагітності, травма реальної вагітності й передчасного материнства, захвати надмірностей (надто швидко їздити, забагато пити), внутрішня спустошеність, зневага до родичів, до дорослих, до всякого авторитету, меланхолія, самотність і біль світу (Weltschmerz), що тисне на серце, хоча зовні вони можуть бути залиті сонячним світлом, – старі, довіку нескінченні муки молодості, проте для тих, хто ризикує найбільше, для сімнадцяти- і вісімнадцятирічних хлопчисьок тяжіє ще й загроза В’єтнаму, щойно вони закінчать школу, безумовна реальність американського сьогодення, бо дуже небагато випускників середніх шкіл підуть до коледжу з міста Р., де мешкають переважно «сині комірці», де закінчення середньої школи означає початок дорослого життя, і тепер, коли додому прислали шістдесят чотири труни, що містять останки загиблих солдатів США, котрі поховали на місцевих кладовищах за останні три роки, тепер, коли старші брати тих хлопчаків, позбувшись кінцівок та очей, опинилися в палатах найближчого госпіталю для ветеранів у місті В., патріотичний запал, що охопив Р. улітку 1965-го, до весни 1968-го перетворився на відразу й жах, а війна, що її вів американський уряд в іншому кінці світу, перестала бути війною, в котрій хто-небудь із цих хлопчаків захотів би воювати. Помирати ні за що, як це сталося з їхніми братами, їхніми кузенами, з братами їхніх друзів, – здавалося, це глузування з принципів самого життя, і навіщо вони народилися на світ, питають вони себе, і що роблять на цій землі, якщо покликані лише віддати своє життя ні за що, не встигнуть ще до ладу почати життя? Дехто калічить себе, відстрілюючи собі пальці на руках і ногах, аби не пройти армійський медогляд, інші ж вибирають не такий кривавий вихід – отруїтися газом у автівках з двигуном, що працює вхолосту, в зачинених гаражах своїх батьків, і значно частіше, аніж ні, якщо у хлопчака є подружка, вони всядуться в таку автівку разом, обійнявшись, а випари повільно зроблять свою справу. Попервах ці безглузді смерті викликають у Нойза відразу, і він робить усе можливе, аби їх припинити, та з часом його думки починають рухатися в іншому напрямі, і на четвертий чи на п’ятий місяць він сам заражується цією інфекцією. Ось що Фергюсон планував зробити з історією далі – рушити услід за різними кроками Нойза, котрі в кінці книги приведуть його до самогубства: найглибше співчуття, що розвинеться в ньому до підопічних молодих людей, бесіди з понад двомастами п’ятьдесятьма хлопчиками й дівчатками, котрі переконають його в тому, що все місто переживає не медичну, а духовну кризу, що питання тут – не смерть чи потяг до смерті, а втрата надії на майбутнє, і щойно Нойз усвідомить, що всі вони живуть у світі без надії, Фергюсон планував звести його з однією з тих молодих осіб, кого Нойз консультував останніми місяцями, – з сімнадцятилітньою дівчиною на ймення Лілі Макнамара, чий брат-близнюк Гарольд уже покінчив із собою, а більше не одружений і бездітний доктор Нойз візьме Лілі до себе пожити тиждень чи й місяць, або ж півроку, і спробує відмовити просту, вперту, мовчазну дівчину від думок про смерть. Таким буде його останній рубіж оборони, останнє зусилля відштовхнути власне бажання скоритися, і коли йому не вдасться повернути її назад до життя, він рушить услід за неї до гаражу, зачинить двері й вікна, і відтак сяде разом із Лілі в авто і поверне ключа в замку запалювання…