Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 198)

Я також, мовив Фергюсон. Тому я й пропоную мораторій, заборону на будь-які контакти із зовнішнім світом.

Хочеш сказати, що нам слід запертися в цій кімнаті й ніколи не виходити назовні?

Ні, виходити можна. Але лише удвох. І більше не бігати з іншими людьми.

Мене це влаштовує. Що мені до інших людей?

Є лише одна проблемка. (Пауза, щоб затягтися сигаретою й обдумати те, як це сказати, аби її не засмутити.) Нам доведеться бачитися трохи рідше.

А це чому?

Тому що ті люди, яких ти не сприймаєш, – не ті, яких не сприймаю я.

А про яких людей ми говоримо?

Про тих, котрих я нав’язую тобі. Біллі Бест, Говард Смол, Ной Маркс, Бо Джейнард – уся ця банда неприйнятних.

Я не проти них, Арчі.

Може, й ні, але ти й не за них, і не розумію, задля чого тобі з ними й надалі миритися.

Ти це кажеш для мене чи для себе?

Для нас обох. Я просто не можу бачити, як ти поринаєш у ці свої відрази.

Я знаю, ти намагаєшся бути милим, але ти вважаєш мене недоумком, правда? Закомплексованою, буржуазною дурепою.

Саме так. Дівчина з суцільними п’ятірками і запрошенням повернутися до Вудз-холу на літо неодмінно має бути недоумкуватою дурепою.

Але ж вони твої друзі. Я не хочу тебе підводити.

Вони мої друзі, проте ніде не сказано, що вони мусять бути й твоїми друзями.

Це якось сумно, не так?

Та не дуже. Це просто новий розклад, от і все.

Я говорю про рідше, про те, що нам доведеться менше бачитися разом.

Якщо якість цього «менше» – вища, ніж у того «більше», що в нас із тобою зараз, то це «менше» компенсуватиме ті знудьговані години, які я потратив, спостерігаючи за твоїми стражданнями поруч із тими людьми, і «менше» в підсумку здолає «більше», і «менше» насправді й стане «більше».

Вони звикли до нового ритму: лише вихідні, два кінці дня, вечори й ночі у вихідні, або п’ятниця й субота, або ж п’ятниця й неділя, або субота й неділя, за винятком тих нечастих п’ятниць, субот чи неділь, коли Фергюсон телефонував, аби скасувати побачення в останню хвилину, що давало йому свободу взаємодіяти з одним чи більше неприйнятних – у той вечір на вихідних, котрий він не ділив із Селією, не кажучи вже про буденні вечори, якщо його не завантажували домашньою роботою для вишу, приблизно один вечір із чотирьох, коли він вечеряв із Біллі й Джоанною в них удома далі по вулиці, і вони розмовляли про письменників, політику, фільми, митців і спорт, а самі почергово тримали на руках однорічну Моллі і гралися з нею, старший брат Біллі Бест, котрий повірив у Фергюсона найпершим з усіх інших і був його єдиним другом-прозаїком в акваріумі поетів, де він зараз плавав, лише він один міг доганяти аргументи Фергюсона щодо того, чому Фланері О’Конор і Грейс Пейлі – стилісти більш зухвалі й винахідливі, аніж Беллоу, Апдайк чи будь-який інший американець, за винятком хіба що Болдвіна, і от у такий спосіб Фергюсон спромігся не втратити зв’язку з Бестами, Ноєм, Говардом, трійцею «Метушні» чи з будь-ким із необхідних, хто утримував його в цьому світі на якорі. Так, було якось сумно, як висловилася Селія, проте через місяць, а відтак і по другому місяцеві нового розкладу він відчув, що в них це виходить краще, дихання стало вже не таким переривчастим, оскільки вже не треба було миритися з численними побічними подразниками, і все ж Фергюсон розумів, що попереду в них дуже багато праці, що дрібна проблема, яку він вирішив, – дрібниця проти більшої перешкоди: він занадто ховає себе від неї, і якщо не знайде в собі сил відкритися Селії й розповісти їй усе, що має розповісти про себе, то рано чи пізно знищить їхнє майбутнє і в підсумку опиниться біля розбитого корита.

Третя причина: Можна посперечатися, що всі їхні стосунки будувалися на хибній передумові. Не те, щоби Фергюсон брехав Селії, проте він уперто приховував від неї правду щодо пріоритету смерті Арті у формулі «кохання-дорівнює-божій-справедливості», і хоча відчував, начебто минулої весни значною мірою подолав цю проблему грою у м’яча в Ріверсайд-парку, котра вилилася в ігри з Селією у віфлбол на все літо, і у Вудз-холі, і на фермі у Вермонті, особливо тими похмурими тижнями перед його процесом, коли святкові, смішливі ігри на якийсь час відволікали його від думок про час розплати в суді, та однак ані слова не сказав їй про це. Божевільна шестирічна одержимість дійшла кінця, проте якщо він тепер і зцілився чи хоча б частково повернув собі душевне здоров’я, то чому ж не наважився сказати Селії про самозречення, якому піддав себе як данину своєму мертвому двійникові А. Ф.? Тому що йому було лячно. Тому що він боявся, що вона вважатиме його параноїком і не схоче більше мати з ним нічого спільного.

Гірше того, ще існувала нездатність розповісти їй про його стан, відкрити секрет його аномального народження – потомства віслюка й кобили, галасливого ішака, котрий уночі влітку 1946 року покрив симпатичну лошицю в нью-джерсійській стайні та зачав мула, Мула Фергюсона, Здатного Говорити, який став істотою, не здатним відтворити жодного нащадка, а через це потрапляв до категорії генетичних порожняків, і настільки вбивчою була для Фергюсона ця правда, так вона шкодила фаллічним визначеностям його чоловічого «я», що він так і не зміг змусити себе поділитися цим із Селією, а це означало, що він дозволяв їй проходити через необов’язкові процедури із запобігання вагітності кожного разу, коли вони лягали разом у ліжко, і жодного разу не повідомив їй, що немає сенсу вставляти діафрагму, тому що від занять коханням із ним їй гарантовано не слід турбуватися щодо вагітності.

Непростимий промах. Боягузтво в таких великих масштабах, що воно перетворило його на особу, якою він заприсягся ніколи не ставати безчесним.

Контраргумент: Такого не було. У Фергюсоновій голові, однак, імовірність того, що діагноз доктора Бройлера хибний, продовжувала плекати його надії. Доки і якщо тільки він не проконсультується з іншим лікарем, непростиме й надалі залишатиметься непростимим, оскільки завше існувала найменша ймовірність, що протизачаточні засоби необхідні, а він не хотів, аби Селія знала ганебну правду про його стан, аж доки він сам не буде на всі сто відсотків у цьому впевненим. Йому всього лише потрібно було відвідати іншого лікаря й знову перевіритися, – але піти він надто боявся, надто боявся про все дізнатися і тому ввесь час відкладав.

Висновок: По двох з половиною тижнях після смерті батька, коли пожежа поточного моменту поширила своє полум’я і на студмістечко Колумбії, Селія надягла на руку зелену пов’язку та рушила допомагати спільній справі – готувала сандвічі для студентів, що захопили будівлю, стала однією з кількох десятків волонтерів у Кулінарній Бригаді Ферріс-Бут-холу. Не червону пов’язку активістів, а зелену пов’язку тих, хто співчуває й підтримує, зважена позиція тих, хто не бере участі в політиці студмістечка, а всю свою енергію спрямовує на підготовку до занять, але Селія мала власні політичні переконання, і хай навіть не була створена для дій на лінії фронту – для будівництва барикад і загарбання університетських корпусів, – ці переконання були достатньо стійкі, аби помістити її на бік студентів, що виступили проти адміністрації, які б сумніви не терзали її душу щодо студентської тактики, і скільки б не пересмикувало її, коли вона чула скандування сотні чи п’ятьох сотень голосів: До стінки…. твою мать! З погляду Фергюсона, Селія діяла згідно з фундаментальним принципом Білля про права Федермана, тим самим пориванням, що і її подвиг – покласти долар перед старим в автоматі, коли їй було шістнадцять, і тепер, коли їй виповнилося дев’ятнадцять, нічого не змінилося. Увечері двадцять третього вона потелефонувала Фергюсонові додому, і той, поки слухав її опис подій того дня в Колумбії – полуденний мітинг біля Сонячного годинника посеред студмістечка, напад на будівництво спортзалу у Морнінгсайд-парку, а відтак захоплення Гамілтон-хола коаліцією СДС та САТ, білі й чорношкірі студенти працювали пліч-о-пліч і в злагоді заради закриття університету, – почав сміятися, частково від несподіванки, як він собі уявляв, проте головним чином – від щастя. Коли повісив слухавку – зрозумів, що це перший добрий сміх, який він видав з того вечора, коли зняв ту саму слухавку і порозмовляв з Алленом Блюменталем.

О першій дня у п’ятницю (двадцять шостого) він вирішив аж до кінця того дня припинити роботу над романом і попрямував через усе місто подивитися, що відбувається в Колумбії. Телефонувати Селії було надто пізно – вона, поза сумнівом, разом зі своїми побратимами готує сандвічі у Кулінарній Кімнаті Ферріс-Бут-холу, проте знайти там її неважко, і коли йому вдасться відірвати її від тарілок з шинкою, болонською ковбасою та пакунками вже нарізаного хліба, вони зможуть разом погуляти студмістечком і подивитися, що там відбувається. Поки міський автобус їхав по Медісон-авеню, Фергюсон захопився тією ж розмовою, яку, схоже, починав із самим собою кожного разу, коли їхав на Морнінгсайд-Хайтс. А що було б, якби він поступив до Колумбії, а не до Принстону? І якщо б він пішов туди, наскільки відрізнялося б його життя від того, яким він живе зараз? По-перше – ніякого Бруклінського коледжу. По-друге – ніякої Східної Вісімдесят дев’ятої вулиці. У яких-небудь іще – не застав би він діда за зйомками порнографічного фільму. Ніяких десяти тисяч доларів, ніякого Нейгла і жодного Говарда Смола – а це означало б, що й ніякої бійки у вермонтському барі, ніякого суду, жодного чудесного порятунку тіткою Мілдред, жодних уявних тенісних матчів – і жодного роману між Говардом та Емі, котрий перетворився на бурхливий зв’язок, що не свідчив ні про які ознаки охолодження ні в якому найближчому майбутньому. Проте – ті ж самі три книжки у видавництві Gizmo Press, хоча друга й третя були б дещо відмінними. І ті ж самі ролі для Мері Доног’ю, Еві Монро та Селії. Та якщо б він поступив до Колумбії, то сидів би зараз в одному із захоплених корпусів разом із іншими бунтівними студентами – або ж життя посадило б його у той самий міський автобус, що мчить зараз уздовж північного краю Центрального парку на шляху до Морнінгсайд-Хайтс?