Контраргумент: Між ними тріщина, але не таке вже й широке провалля, аби завадити спробам перекинути через нього міст. Селія читала книги, слухала музику й весело тьопала з Фергюсоном у кіно й на спектаклі, а сам Фергюсон того року вивчав біологію – йому був потрібен ще один курс природничих наук, аби відповідати вимогам успішності, а біологію він вибрав саме через неї – аби оволодіти началами мови, котрою вона розмовляла, і, як він пояснив Селії, щоби глибше поринути в свою книжку, котра, як розуміли обидвоє, може бути написана тільки за умови проникнення в Нойзову царину фізичних тіл, у тканини й кістки недужих і здорових організмів, які його персонаж лікував понад двадцять років медичної практики. Окрім допомоги йому із завданнями до занять з біології, Селія також узяла на себе завдання влаштовувати йому бесіди зі студентами-медиками з Барнарду й Колумбії, з молодими стажерами у госпіталях св. Луки, Ленокс-Гіла та Колумбійській пресвітеріанській лікарні, а також – неоціненну чотиригодинну зустріч з їхнім сімейним лікарем, котрий лікував її з дитинства, Гордоном Едельманом із Нью-Рошелі, невисоким і кремезним, круглогрудим чолов’ягою, котрий спокійно провів Фергюсона курсом історії та щоденної практики своєї професії, ознайомив із драмами, з якими доводилося стикатися за ці роки, і навіть дещо розповів про передчасну смерть брата Селії, пояснивши, що Арті раніше не виявляв симптомів аневризми, а отже, його не піддали небезпечній процедурі ангіографії – у 1961 році єдиного методу дослідження живого мозку, на відміну від надійнішої процедури аналізу мозку мертвого, що відбувався під час розтину. Раніше не виявляв. Інакше кажучи, тоді ніхто не міг нічого вдіяти, а потім прийшов день, коли судинка тріснула, і слова лікаря змішалися докупи й стали іншими, маючи цілком іще значення: Більше не являє.
Через свій роман Фергюсон, крім усього, здійснював похмуру, але необхідну мандрівку літературою самогубства, і, аби від нього не відставати, Селія також прочитала деякі книги, починаючи з філософських, соціологічних та психологічних нарисів і праць Юма, Шопенгауера, Дюркгайма та Менінгера, відтак – численні звіти з далекого минулого й нещодавнього теперішнього, Емпедокл та його міфічний стрибок у полум’я Етни, Сократ (цикута), Марк Антоній (меч), масове самогубство єврейських заворушників у Масаді, опис Плутархом самогубства Катона у «Паралельних життях» (випустив собі нутрощі на очах у власного сина, лікаря й слуг), зганьблений юний геній Томас Чатертон (миш’як), російська поетка Марина Цветаєва (повісилася), Гарт Крейн (стрибнув з борту судна в Мексиканську затоку), Джордж Істмен (постріл у серце), Герман Герінг (ціаністий калій) і, найвагоміше з усіх, – перші фрази «Міфу про Сізіфа: «Існує лише одна насправді серйозна філософська проблема – проблема самогубства. Вирішити, варте чи не варте життя того, аби його прожити, – значить відповісти на фундаментальне питання філософії».
Ф: Як гадаєш, Селіє? Має Камю рацію чи ні?
С: Вочевидь, має. Проте, з іншого боку…
Ф: Згоден. Вірогідно, він правий, але необов’язково.
Не все – і не повсякчас, проте більш ніж достатньо, аби спроба вийшла пристойною – можливо, блискучою та довготерміновою, але, на початок навчального року їм і далі було усього лише вісімнадцять і двадцять, і вони успішно поділяли ту думку, що праця первинна, а дозвілля вторинне, і що ніхто з них не має схильності до домашнього життя. Навіть якщо Фергюсонова квартира на Східній Вісімдесят дев’ятій вулиці мала доволі простору для двох, а не для одного, вони б нізащо не замислилися над тим, аби жити разом – не тому, що були надто молодими для клопотів спільного проживання, а тому, що обидвоє були, власне, одинаками, і потребували тривалих проміжків часу на самоті, щоб займатися кожному своєю роботою. Для Селії це означало її заняття в Барнарді, де вона встигала не лише з природничих наук і математики, а й з усіх своїх предметів, що стабільно відносило її до табору зубріння, знавіснілого, цілодобового зубріння спільно з чотирма іншими дівчатами-зубрилами з Барнарду на їхньому другому році навчання, і мешкала вона у великій похмурій коморі на Західній 111-й вулиці, у помешканні, котре знущально називала Монастирем невгамовної тиші. Для Фергюсона вимоги її роботи були так само суворі: виснажлива подвійна праця – старатися якомога краще навчатися в Бруклінському коледжі й водночас намагатися писати роман, котрий з цієї причини просувався повільно, проте ось що ще було доброго в одержимості Селії – вона була налаштована на одну хвилю з його одержимостями, і кілька разів за той рік, по п’ятницях, суботах і неділях, коли вони будували плани побачитися, а, виявлялося, що у Фергюсона раптово з’явилося натхнення писати книжку, вона не ображалася, якщо він в останню хвилину телефонував їй і відміняв побачення, і тоді казала йому, аби він ламав далі й писав, скільки душі завгодно, і щоби не турбувався. Ось у чому справа, зміркував він, – у дусі товариськості, що відрізняв її від усіх інших, кого він знав, адже ніколи не виникало жодних сумнівів, що такі дзвінки в останню мить її засмучували, проте її нутро (сила характеру) було досить міцним, аби зробити вигляд, нібито не засмучують.
Друга причина: здебільшого гармонійна зустріч мізків і тіл, коли вони залишалися сам на сам, але варто їм було лише вийти у світ і змішатися з іншими людьми, життя ускладнювалося. Окрім чотирьох дівчат, з якими Селія ділила квартиру, у неї було небагато близьких подруг, можливо – майже зовсім не було близьких друзів, а тому основою їхнього нещасного світського життя слугувало запливання у світ Фергюсона та випливання з нього, а для Селії то був світ здебільшого чужий, світ, який вона намагалася зрозуміти, проте не могла. У неї не виникало проблем зі старшим поколінням, і мати й вітчим Фергюсона ставилися до неї тепло, вона це відчувала, їй сподобалося на тих двох вечерях, куди їх запросили тітка Мілдред і дядько Дон, а от Ноя й Говарда вона цуралася: Ноя тому, що вважала нестерпними його саркастичні, нескінченні дотепи, а Говарда – бо її зачіпала його поштива байдужість щодо неї. Вона досить непогано зійшлася з Емі та дружиною Джима Ненсі, проте дедалі ширше коло поетів і митців, Фергюсонових друзів, їй набридало і так само викликало відразу, а Фергюсон із сумом бачив, якою нещасною виглядала вона кожного разу, коли їм випадало провести вечір з Біллі й Джоанною, котрі були йому вже близькими, наче кровні родичі, цей сум переходив у докори сумління, і роздратування, коли він спостерігав, як вона терпляче висиджує чергову, довжелезну, звивисту розмову про поетів і письменників із Роном, Льїсом чи Енн, а ще менше вона розуміла, чого це її шляхетний Арчі, глибокий мислитель, отримує таке задоволення, переглядаючи разом із Джоан Крофорд, Бо Джейнардом та його друзякою Джеком Елербі, цими хирлявими хлопчаками не від світу цього, котрі іноді цілувалися в темряві балкону і ніколи не припиняли своє хихотіння, вони всі взагалі забагато сміються, сказала вона, жоден представник цієї публіки ніколи не відноситься ні до чого серйозно, вони нечупари, баламути, занедбані недоноски без жодної мети в житті, окрім того, як вештатися околицями життя й творити мистецтво, на яке нікому не хочеться дивитися, та й ніхто не бажає купувати, і так, визнавав Фергюсон, можливо, це правда, так воно і є, але ж вони – його хлопчики й дівчатка, його доблесні, не озлоблені побратими-вигнанці, і оскільки ніхто з них як слід не вписується в цей світ, вибух реготу час від часу лише свідчить про те, що за таких обставин вони роблять усе можливе.
Контраргумент: До початку нового року (1968-го) Фергюсон усвідомив, що більше не може піддавати Селію спілкуванню зі своїми ганебними товаришами, бо дехто з них – відверті гомосексуалісти, дехто – наркомани й пияки, декотрі – емоційно нестабільні каліки під наглядом психіатра, і навіть якщо декотрі з них – задовільно одружені одне з одним батьки малих дітей, як би він не намагався ввести її в це невеличке товариство звихнених мономанів, вона завше цьому опиратиметься, і замість того, щоб і надалі карати її за небажання супроводжувати його в пошуках товариства інших, він краще звільнить її від зобов’язання бути з кимось іншим, якщо цей інший їй неприємний. Він знав, що це крок не в той бік, і якщо відітнути її від цієї частини свого життя, між ними виникне постійна прірва, та він боявся втратити Селію, а як іще її втримати, якщо не звільнити від таких-от нещасних вечорів з його друзями?
Наступного разу, коли вона залишилася в нього ночувати, він учепився за її слова, а потому щосили делікатно розвинув цю тему. Вони лежали в ліжку, палили одну «Кемел» на двох по дуже задовільній годині під простирадлами й пуховою ковдрою на них, розмовляли про щось незначне, а може, й не розмовляли зовсім (цього він не пам’ятав), можливо, просто дивилися одне на одного, як були схильні робити в такі моменти, кожен насичений іншим і, однак, розтягує цю мить, пестячи оголену шкіру іншого, туди й сюди, жодних слів, окрім того, що Фергюсон розповідає їй, яка ж вона прекрасна – якщо він і справді стільки говорив, – але він пам’ятав, що очі Селії були заплющені, і вона мурчала щось собі під ніс, тихий і м’який немелодійний звук, схожий на муркотіння, розм’якла, довгонога й довгорука жінка-пантера Селія ніжилася на боці й хрипко шепотіла йому, обожнюю, коли ми так, Арчі. Ми удвох, разом на нашому острові, а зовні хлюпочуть хвилі міста.
