Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 200)
Сімдесят чотири повільно написаних і переписаних сторінки від середини червня до середини вересня, а два тижні потому, як він знову почав їздити до Брукліна й назад, видавництво «Метушня» видало зібрання його творів. Після такого важкого літа «Прелюдії» вистрибнули з-під землі так само несподівано, як і перший крокус ранньої весни. Пурпуровий спалах, що вирвався з-під грязюки й почорнілого сніга на промерзлій землі, прекрасний спис кольору в безбарвному до того світі, адже обкладинка «Прелюдій» і справді мала пурпуровий колір, той відтінок пурпуру, що називається рожевувато-ліловим, той колір, котрий Фергюсон із Роном вибрали з-поміж численних відтінків, доступних їм, типографська обкладинка строгого дизайну з його прізвищем і назвою, набраними чорним, в тонкому білому прямокутнику, легкий уклін у бік палітурок «Галлімара» у Франції, елегантних, таких вишуканих, як вважав Фергюсон, і, вперше взявши примірник книжки в руки, він пережив щось таке, до чого не був готовий: бурю захвату. Не зовсім відмінного від того, який відчув, вигравши стипендію Волта Вітмена, усвідомив він, але от із якою різницею: стипендію в нього забрали, а от книжка назавше залишиться в нього, навіть якщо прочитають її десь так сімнадцять осіб.
Були рецензії. Уперше в його житті Фергюсона голубили й лупцювали прилюдно, тринадцять разів за останні чотири місяці, за його підрахунками, – довгі, середні й короткі відгуки в газетах, журналах і літературних щоквартальниках, п’ять задовільних поцілунків узасос, дружній ляпанець по спині, три удари в морду, один раз коліном по яйцях, одна страта розстрільною командою, і ще двоє стиснули плечима. Фергюсон був і генієм, і водночас ідіотом, був вундеркіндом і бундючним телепнем, як найкращим з того, що відбулося цього року, так і найгіршим з того, що відбулося цього року, як особою, що кипить талантами, так і цілковитою бездарністю. Нічого не змінилося після катавасії Хенка й Франка з місіс Болдвін та їхнього протистояння з тіткою Мілдред і дядьком Доном півстоліття тому, тяжіння й відштовхування позитивного й негативного, нескінченне протистояння в одіозних пересудах, проте, як би він не намагався ігнорувати і добре й погане, що казали про нього, Фергюсонові доводилося визнати, що покуси все одно жалять довше, ніж зберігаються, не зношуючися, поцілунки, що важче забувати нападки на нього як на «знавіснілого, розперезаного хіпі, котрий не вірить у літературу і прагне її знищити», ніж пам’ятати, що його хвалять як «кмітливого новачка в районі». До біса, сказав він собі, запихаючи рецензії в нижній ящик письмового столу. Якщо він коли-небудь і вирішить опублікувати ще одну книжку, то заліпить собі вуха свічним воском, на очі надягне пов’язку, тіло прив’яже до щогли корабля і лише по цьому вийде в море під час шторму, аби сирени вже не могли до нього докричатися.
Незабаром після виходу книги повернулася Мері Доног’ю. Селії до того часу вже не було понад п’ять місяців, і самотній, спраглий сексу Фергюсон був більш ніж зацікавлений почути від Джоанни, що її сестра нещодавно розірвала стосунки зі своїм кавалером останніх півтора років, і якщо Фергюсон має якесь бажання знову побачитися з Мері, Джоанна буде більше ніж щаслива запросити їх обох на вечерю якось увечері в наступні дні або тижні. Мері вже вистачило Мічігану, і вона повернулася до Нью-Йорку вивчати право в Нью-Йоркському університеті, на п’ятнадцять чи двадцять фунтів схудла, за словами Джоанни, і та тепер питає в нього, позаяк Мері спитала її, і тому, якщо Фергюсон не проти, то, схоже, й Мері також не проти, тому так воно й вийшло, що Фергюсон і Мері знову почали зустрічатися, тобто знову разом спати, як колись давно, влітку 1966 року, і ні, то не було кохання, коханням це ніколи не стане, проте в якомусь сенсі це було навіть краще від кохання, дружба, дружба чиста і проста, з величезними обсягами захвату з обох сторін, і до другого місяця їхнього другого роману Фергюсон почав настільки глибоко довіряти Мері, що саме на неї вирішив скинути тягар, що обтяжував його із Селією, вперше висповідався з приводу Арті, бейсбола й ганебної марноти з діафрагмами, розповівши їй, що ніколи не насмілювався повідати кому-небудь іншому і, коли закінчив цю жалюгідну історію мовчання й обману, відвернувся від Мері, вперся поглядом у стіну і мовив: Що зі мною не так?
Те, що ти молодий, відповіла Мері. Це єдине, що з тобою взагалі не так. Ти був молодим і плекав думки нерозвинутого юнака з великим серцем і надміру розвинутим юнацьким максималізмом. Тепер ти вже не настільки юний і перестав так думати.
Оце й усе?
Усе. Крім ще одного, що не має жодного відношення до молодості. Треба було їй сказати, Арчі. А те, що ти зробив, було… як би мені висловитися, аби не вразити твої почуття?
Гідне осуду.
Так, саме так воно й називається. Гідне осуду.
Я хотів на ній одружитися, чи, принаймні, гадав, що хочу, і якби я їй сказав, що в нас ніколи не могло бути дітей, вона б, імовірно, мене відкинула.
І все ж таки. Не сказати їй про це було неправильним.
Ну от тобі я ж сказав, правда?
Зі мною все інакше.
Он як? І чому ж це?
Тому, що ти не хочеш на мені одружуватися.
Хто знає, хочу я чи ні? Хто знає, хочеш цього ти чи ні? Хто взагалі хоча що-небудь знає?
Мері розсміялася.
Принаймні, ти можеш більше не сидіти на Пігулці, вів далі Фергюсон.
Знаєш, ти не єдиний чоловік у Нью-Йорку. Припустимо, я вийду на вулицю якось увечері, наштовхнуся на Сеньйора Маніфіко і він зведе мене з глузду?
Просто не розповідай мені про таке, більше ні про що не прошу.
А між тим, Арчі, тобі слід звернутись до іншого лікаря – щоб уже напевне.
Я знаю, відповів Фергюсон, знаю, що слід, і я піду, як-небудь днями, звичайно, піду, як-небудь днями, чесно.
Тисяча дев’ятсот шістдесят дев’ятий був роком сімох загадок, вісьмох бомб, чотирнадцяти відмов, двох зламаних кісток, номера двісті шістдесят три та одного жарту, що змінив усе життя.
1) Чотири дні потому, як Річарда Ніксона поставили тридцять сьомим президентом Сполучених Штатів, Фергюсон написав останню фразу «Столиці руїн». Чорновик було закінчено, перший варіант, на котрий пішло стільки праці, що пережив до того часу стільки виправлень, що його можна було вважати, напевно, дев’ятим чи десятим варіантом, та Фергюсон і далі був незадоволений рукописом, не цілком задоволений, у всякому разі, у передчутті ще великого обсягу роботу попереду, доки текст можна буде оголосити закінченим, тому він не випускав книги з рук ще чотири місяці, щось підкручував, полірував, вирізав і додавав, замінював слова й відточував фрази, і коли на початку червня сів переписувати останню, остаточну версію, в Бруклінському коледжі в нього настала саме середина випускних іспитів, і Фергюсон був майже готовий його закінчити.
Фергюсон знав лише одного видавця – лише одного, в котрого він хотів друкуватися, і тепер, коли він завершив роман, як приємно було вручити рукопис друзям у видавництві «Метушня», котрі знову й знову казали йому, що будуть і надалі –