Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 200)

Сімдесят чотири повільно написаних і переписаних сторінки від середини червня до середини вересня, а два тижні потому, як він знову почав їздити до Брукліна й назад, видавництво «Метушня» видало зібрання його творів. Після такого важкого літа «Прелюдії» вистрибнули з-під землі так само несподівано, як і перший крокус ранньої весни. Пурпуровий спалах, що вирвався з-під грязюки й почорнілого сніга на промерзлій землі, прекрасний спис кольору в безбарвному до того світі, адже обкладинка «Прелюдій» і справді мала пурпуровий колір, той відтінок пурпуру, що називається рожевувато-ліловим, той колір, котрий Фергюсон із Роном вибрали з-поміж численних відтінків, доступних їм, типографська обкладинка строгого дизайну з його прізвищем і назвою, набраними чорним, в тонкому білому прямокутнику, легкий уклін у бік палітурок «Галлімара» у Франції, елегантних, таких вишуканих, як вважав Фергюсон, і, вперше взявши примірник книжки в руки, він пережив щось таке, до чого не був готовий: бурю захвату. Не зовсім відмінного від того, який відчув, вигравши стипендію Волта Вітмена, усвідомив він, але от із якою різницею: стипендію в нього забрали, а от книжка назавше залишиться в нього, навіть якщо прочитають її десь так сімнадцять осіб.

Були рецензії. Уперше в його житті Фергюсона голубили й лупцювали прилюдно, тринадцять разів за останні чотири місяці, за його підрахунками, – довгі, середні й короткі відгуки в газетах, журналах і літературних щоквартальниках, п’ять задовільних поцілунків узасос, дружній ляпанець по спині, три удари в морду, один раз коліном по яйцях, одна страта розстрільною командою, і ще двоє стиснули плечима. Фергюсон був і генієм, і водночас ідіотом, був вундеркіндом і бундючним телепнем, як найкращим з того, що відбулося цього року, так і найгіршим з того, що відбулося цього року, як особою, що кипить талантами, так і цілковитою бездарністю. Нічого не змінилося після катавасії Хенка й Франка з місіс Болдвін та їхнього протистояння з тіткою Мілдред і дядьком Доном півстоліття тому, тяжіння й відштовхування позитивного й негативного, нескінченне протистояння в одіозних пересудах, проте, як би він не намагався ігнорувати і добре й погане, що казали про нього, Фергюсонові доводилося визнати, що покуси все одно жалять довше, ніж зберігаються, не зношуючися, поцілунки, що важче забувати нападки на нього як на «знавіснілого, розперезаного хіпі, котрий не вірить у літературу і прагне її знищити», ніж пам’ятати, що його хвалять як «кмітливого новачка в районі». До біса, сказав він собі, запихаючи рецензії в нижній ящик письмового столу. Якщо він коли-небудь і вирішить опублікувати ще одну книжку, то заліпить собі вуха свічним воском, на очі надягне пов’язку, тіло прив’яже до щогли корабля і лише по цьому вийде в море під час шторму, аби сирени вже не могли до нього докричатися.

Незабаром після виходу книги повернулася Мері Доног’ю. Селії до того часу вже не було понад п’ять місяців, і самотній, спраглий сексу Фергюсон був більш ніж зацікавлений почути від Джоанни, що її сестра нещодавно розірвала стосунки зі своїм кавалером останніх півтора років, і якщо Фергюсон має якесь бажання знову побачитися з Мері, Джоанна буде більше ніж щаслива запросити їх обох на вечерю якось увечері в наступні дні або тижні. Мері вже вистачило Мічігану, і вона повернулася до Нью-Йорку вивчати право в Нью-Йоркському університеті, на п’ятнадцять чи двадцять фунтів схудла, за словами Джоанни, і та тепер питає в нього, позаяк Мері спитала її, і тому, якщо Фергюсон не проти, то, схоже, й Мері також не проти, тому так воно й вийшло, що Фергюсон і Мері знову почали зустрічатися, тобто знову разом спати, як колись давно, влітку 1966 року, і ні, то не було кохання, коханням це ніколи не стане, проте в якомусь сенсі це було навіть краще від кохання, дружба, дружба чиста і проста, з величезними обсягами захвату з обох сторін, і до другого місяця їхнього другого роману Фергюсон почав настільки глибоко довіряти Мері, що саме на неї вирішив скинути тягар, що обтяжував його із Селією, вперше висповідався з приводу Арті, бейсбола й ганебної марноти з діафрагмами, розповівши їй, що ніколи не насмілювався повідати кому-небудь іншому і, коли закінчив цю жалюгідну історію мовчання й обману, відвернувся від Мері, вперся поглядом у стіну і мовив: Що зі мною не так?

Те, що ти молодий, відповіла Мері. Це єдине, що з тобою взагалі не так. Ти був молодим і плекав думки нерозвинутого юнака з великим серцем і надміру розвинутим юнацьким максималізмом. Тепер ти вже не настільки юний і перестав так думати.

Оце й усе?

Усе. Крім ще одного, що не має жодного відношення до молодості. Треба було їй сказати, Арчі. А те, що ти зробив, було… як би мені висловитися, аби не вразити твої почуття?

Гідне осуду.

Так, саме так воно й називається. Гідне осуду.

Я хотів на ній одружитися, чи, принаймні, гадав, що хочу, і якби я їй сказав, що в нас ніколи не могло бути дітей, вона б, імовірно, мене відкинула.

І все ж таки. Не сказати їй про це було неправильним.

Ну от тобі я ж сказав, правда?

Зі мною все інакше.

Он як? І чому ж це?

Тому, що ти не хочеш на мені одружуватися.

Хто знає, хочу я чи ні? Хто знає, хочеш цього ти чи ні? Хто взагалі хоча що-небудь знає?

Мері розсміялася.

Принаймні, ти можеш більше не сидіти на Пігулці, вів далі Фергюсон.

Знаєш, ти не єдиний чоловік у Нью-Йорку. Припустимо, я вийду на вулицю якось увечері, наштовхнуся на Сеньйора Маніфіко і він зведе мене з глузду?

Просто не розповідай мені про таке, більше ні про що не прошу.

А між тим, Арчі, тобі слід звернутись до іншого лікаря – щоб уже напевне.

Я знаю, відповів Фергюсон, знаю, що слід, і я піду, як-небудь днями, звичайно, піду, як-небудь днями, чесно.

Тисяча дев’ятсот шістдесят дев’ятий був роком сімох загадок, вісьмох бомб, чотирнадцяти відмов, двох зламаних кісток, номера двісті шістдесят три та одного жарту, що змінив усе життя.

1) Чотири дні потому, як Річарда Ніксона поставили тридцять сьомим президентом Сполучених Штатів, Фергюсон написав останню фразу «Столиці руїн». Чорновик було закінчено, перший варіант, на котрий пішло стільки праці, що пережив до того часу стільки виправлень, що його можна було вважати, напевно, дев’ятим чи десятим варіантом, та Фергюсон і далі був незадоволений рукописом, не цілком задоволений, у всякому разі, у передчутті ще великого обсягу роботу попереду, доки текст можна буде оголосити закінченим, тому він не випускав книги з рук ще чотири місяці, щось підкручував, полірував, вирізав і додавав, замінював слова й відточував фрази, і коли на початку червня сів переписувати останню, остаточну версію, в Бруклінському коледжі в нього настала саме середина випускних іспитів, і Фергюсон був майже готовий його закінчити.

Фергюсон знав лише одного видавця – лише одного, в котрого він хотів друкуватися, і тепер, коли він завершив роман, як приємно було вручити рукопис друзям у видавництві «Метушня», котрі знову й знову казали йому, що будуть і надалі – довіку – друкувати його твори. Проте за останні кілька місяців дещо змінилося, і молода компанія, досі на етапі свого розвитку, яка з моменту свого народження, влітку 1967 року випустила дванадцять книжок, опинилася на грані вимирання. Тріксі Давенпорт, єдиний спонсор малого, проте зовсім не невидимого видавництва, до того двічі побувавши в шлюбі, у квітні вийшла заміж утретє, а її новий чоловік Віктор Кранц, який, схоже, нічим не займався, крім управління капіталовкладеннями Тріксі, мистецтва не любив (якщо не брати до уваги те, що продукувалося покійними митцями на кшталт Мондріана й Кандінського), і він порадив ангелові «Метушні» припинити розбазарювання грошей на такі «безглузді підприємства», як видавництво «Метушня». Отак вилку з розетки й висмикнули. Всі угоди на майбутні книги скасували, наклади, ще не надіслані в книжкові крамниці та на склади гуртовикам, підлягали списанню в залишки, а ті, що не списувалися, – здачі в макулатуру. За дев’ять місяців з дати виходу «Прелюдій» було продано в кількості 806 примірників. Може, це й небагато, та за мірками «Метушні» – показник пристойний, четвертий у списку бестселер після книжки еротичних віршів Енн (1486), «Розбитих голів» Біллі (1141) та пікантних щоденників Бо про життя гомиків у центрі міста після настання темряви (966). У кінці травня Фергюсон придбав сотню власних книжок по два долари за штуку, склав коробки в цоколі дому на Вудхол-кресент, а відтак того ж вечора повернувся до Нью-Йорка на людну вечірку в Біллі, де всі, хто працював у видавництві «Метушня» чи друкувалися в них, разом зі своїми дружинами, чоловіками, подругами та друзями зібралися проклинати ім’я Віктора Кранца й напиватися. Ще сумнішим став той факт, що, позаяк Джоанна знову завагітніла, а Біллі працював перевізником меблів, аби принести в дім побільше грошей, настала неминуча мить, коли Біллі здерся на стілець посеред вечірки та оголосив кінець видавництву «Метушня», та хоча б, додав п’яний Біллі, горлаючи так, що на шиї в нього здулися жили, принаймні я маю намір почекати, доки не надрукую всі свої книги й брошури, котрі обіцяв, адже Я Людина, Що виконує Свої Обіцянки! – в’їдлива репліка на адресу штепселя, висмикнутого з «Метушні», – і всі зааплодували йому і почали хвалити Біллі як людину свого слова, а Джоанна стояла з ним поруч, і сльози котилися по її щоках, і потому Мері вийняла носовичок і почала витирати Джоанні сльози, а Фергюсон, що стояв поблизу й уважно спостерігав за подіями, любив Мері за це. За порадою Біллі Фергюсон знайшов собі літературного агента, аби той зайнявся пошуками нового видавця. Агента звали Лінн Ебергардт, і чи варто казати – вона була й агентом самого Біллі (не тому, що Біллі дописав нову книжку, а тому, що вона сподівалася прилаштувати «Розтрощені голови» в масове видавництво, що друкувало книги в паперових палітурках, позаяк «Метушня» була вже в агонії), і Фергюсона надихнула її реакція на «Столицю руїн», котру вона в листі з повідомленням, що бере його в свої клієнти, назвала блискучим антивоєнним романом, а відтак, по двох днях, в телефонній розмові описала роман як фільм Бергмана, перенесений до Америки і виражений словами. Фергюсон мав змішані почуття щодо фільмів Бергмана (деякі йому подобалися, а деякі ні), але зрозумів, що Лінн вважає це найвищим компліментом, і подякував їй за щедру оцінку. Лінн була молодою й завзятою – маленька гарненька жіночка з білявим волоссям і яскраво нафарбованими губами, котра майже роком раніше рушила у вільне плавання, і тепер молодим, незалежним агентом без будь-яких колишніх клієнтів у портфелі вона поставила перед собою завдання відшукати кращих з-поміж нових молодих письменників, а у свої двадцять два роки й три місяці Фергюсон був уже ким-ким, а молодим безперечно. Потому вона почала розсилати рукопис нью-йоркським видавцям згідно зі своїм списком, і один по одному почали надходити відмови. Не те, щоби хтось із цих видавців вважав Фергюсонову книжку поганою чи негідною, чи що вона не мала ознак того, що один із них назвав «надзвичайним талантом», але одностайна думка полягала в тому, що «Столиця руїн» – книга настільки вочевидь некомерційна, що навіть якби вони сплатили йому аванс в п’ятдесят доларів чи не заплатили взагалі, їм було б важко компенсувати вартість друку книги. До кінця року, помандрувавши відділами обробки кореспонденції й кабінетами чотирнадцяти видавничих компаній, рукопис одержав чотирнадцять листів з відмовами.