Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 201)

Чотирнадцять прямих ударів – і йому було боляче від кожного з них.

Не хвилюйся, мовила Лінн, я щось придумаю.

2) Четверо наймолодших членів переплутаного клану вийшли зі своїх відповідних коледжів на початку червня, Емі – з Брандейсу, Говард – із Принстона, Ной – із Нью-Йоркського університету, а Фергюсон – зі свого сільського притулку поблизу станції метро Флетбуш у Мідвуді, – і тепер, по церемоніях одержання дипломів, усі четверо почали свої мандри в майбутнє.

Провівши майже весь підлітковий і весь юнацький період у підготовці до життя в кіно, Ной ошелешив Фергюсона і всіх інших тим, що змінив курс і заявив про свій намір віднині триматися театру. Акторська робота в кіно – праця для дурнів, сказав він, механізована старт-стопна фігня, котрій нізащо не зрівнятися зі справжнім ошуканством – грою перед живою публікою без дублів чи ножиць монтажера, котрі врятують твою шкуру. Він сам поставив три маленьких фільма і зіграв ще в трьох, однак зараз поклав край целулоїдові й мав намір вивчати трьохвимірну гру й постановку в Йєльській школі драми. Навіщо вчитися ще? – запитав у нього Фергюсон. Тому що мені потрібно більше підготовки, сказав Ной, та, якщо з’ясується, що не потрібно, залишу програму, повернуся до Нью-Йорку та підселюся до тебе. У мене страшенно мала квартира, сказав Фергюсон. Це я знаю, відповів Ной, але ж ти не відмовишся поспати на підлозі, так?

Для Ноя – знову на навчання, чого не очікували, і знову навчання для Емі й Говарда, як уже було обіцяно й планувалося. В обох – Колумбія, разом із величчю позашлюбного подружнього життя, поки Емі трудилася над здобуттям ступеня з американської історії, а от Говард відступився від філософії й почне вчитися на факультеті класики, де ще глибше пірне в гномічні висловлювання досократівських мислителів, і йому не доведеться витрачати час на придуркуватих англо-американських аналітиків, котрі нині були в моді. Вітгенштайн – це так, а от від Квайна в нього боліла голова, сказав він, а читати Стросона – це як жувати скло. Фергюсон розумів, наскільки Говард обожнював своїх старих греків (вплив Нейгла був глибоким, він значно більше відбився на Говарді, ніж на ньому), та Фергюсон не міг не відчувати легкого розчарування від рішення свого друга, оскільки йому здавалося, що Говард значно краще пристосований до мистецтва, ніж до науки, і йому хотілося, аби той небезпечно просувався й далі зі своїми ручками й олівцями і спробував чого-небудь досягти малюнками, заробляючи на життя рукою, вже майстернішою, ніж професійна рука батька Емі, і після обкладинок, що їх він зробив для Біллі, й карикатур, опублікованих «Принстонським тигром», після сміховинних тенісних матчів і десятків інших чудес, що він накидав за ці минулі роки, Фергюсон нарешті запитав Говарда прямо: чому навчання, а не мистецтво? Тому, відповів його старий сусід по кімнаті, що мистецтво для мене – це занадто просто, і я ніколи не стану в ньому кращим, аніж є зараз. Я шукаю такого, що мене випробує, дисципліну, яка б виштовхнула мене за межі того, чого, мені здається, я здатен дійти. Уловлюєш суть, Арчі? Так, суть тут була, можливо, й доволі суті, та Фергюсона це однак розчаровувало. Що ж до самого Фергюсона, то питання про продовження навчання перед ним ніколи й не поставало. Доброго потрошки, оголосив він іншим членам клану і десь так пізньої весни знайшов собі роботу, котру не схвалив би його батько, робота, що, поза сумнівом, змусила б того зараз покрутитися в труні, але у Фріца Мангіні, найрозумнішого та найнадійнішого з-поміж друзів Фергюсона по Бруклінському коледжі, був батько, керівник підрядної компанії, і однієї з послуг, пропонованих його фірмою, було фарбування помешкань, і от коли Фергюсон почув від Фріца, що його батько підшукує ще одного маляра собі в бригаду на літо, Фергюсон зустрівся з містером Мангіні у нього в конторі на Десбросез-стріт у нижньому Манхеттені, і його найняли. То була не регулярна робота п’ять днів на тиждень, як більшість робіт, а від замовлення до замовлення з паузами між ними, що якнайкраще відповідало його цілям, прикинув він, – працювати тиждень-другий, а відтак не працювати тиждень-другий, і ті періоди, коли він зайнятий, дадуть йому достатньо грошей на харчування й квартиру в ті періоди, коли він буде вільний. Тепер, закінчивши коледж, Фергюсон став і письменником, і маляром, та оскільки він щойно дописав свій перший роман і не був ще готовий починати щось іще (мозок виснажився, і у Фергюсона вичерпалися задуми), він був здебільшого маляром.

Емі просувалася вперед без будь-яких перешкод перед собою, проте плани трьох інших залежали від того, що станеться під час та опісля їхньої військової медкомісії, призначеної на те літо: у Говарда – в середині липня, у Ноя – на початку серпня, а у Фергюсона – в кінці. У тому випадку, якщо їх призовуть, Говард і Ной вирішили взяти приклад з Лютера Бонда й рушити на північ, до Канади, але Фергюсон, котрий був упертішим і гарячішим за цих двох, вирішив, що ризикне і сяде до в’язниці. У фракції прихильників війни для таких людей, як вони, існували прізвиська – ухильники, боягузи, зрадники своєї країни, – але ж ці троє друзів були не проти воювати за Америку в тій війні, яку котру самі би вважали справедливою, адже ніхто з них не був пацифістом, не вірив в опір усім війнам, вони були проти саме цієї війни, і для них вона була морально не виправдана, не просто політична помилка, але акт злочинного безумства, їхній патріотичний обов’язок закликав їх опиратися участі в ній. Батько Говарда, батько Ноя та вітчим Фергюсона – всі були солдатами у Другу світову, а їхні сини й пасинок пишалися ними, бо вони боролися з фашизмом, ту війну вони вважали справедливою, а от В’єтнам – це дещо інше, й до чого втішно було для всіх у їхньому розлогому, заплутаному родоводі знати, що три ветерани тієї, колишньої війни стояли за своїх синів і пасинка, що відкидали оцю.

Боротьба за висоту «Гамбургер», операція «Сніг апачів» у долині А-Шау і битва за Бін-Ба у провінції Фуок-Туй. Такими були кілька місць і назв, що донеслися з В’єтнаму за тижні до і потому, як вони втрьох випустилися з коледжу, і поки вони готувалися до візитів до призовної комісії в Ньюарку (Говард) і на Вайтхол-стріт у Манхеттені (Ной і Фергюсон), і Говард, і Ной консультувалися з лікарями з приводу уявних недугів, котрі, на їхнє сподівання, принесуть їм категорію 4-F (цілковито непридатний до військової служби), або 1-W (придатний до військової служби, проте лише в разі крайньої необхідності) і позбавлять від необхідності переїзду до Канади. Говард страждав на алергії на пилюку, траву, амброзію, золотарник та інший пилок, що переносився повітрям навесні й улітку (сінна лихоманка), проте його співчутливий лікар, теж противник війни, написав листа, де зазначалося, що, крім цього, Говард хворіє на астму, хронічне захворювання, яке могло звільнити його від військової служби за медичними приписами, а могло й не звільнити. Ной також озброївся листом – заявою від антивоєнно налаштованого психоаналітика, котрого останні півроку відвідував двічі на тиждень, і в листі було засвідчено, що в пацієнта – невротична боязнь відкритих просторів (агорафобія), у стані надзвичайної напруженості він переростає у повномасштабну параною, та в сукупності з його латентними гомосексуальними нахилами унеможливлює повноцінне функціонування в цілковито чоловічому оточенні. Ной видобув цього листа, показав його Фергюсонові, а сам похитав головою й розреготався. Ти поглянь на мене, Арчі, мовив він. Я – загроза суспільству. Закінчений психопат.

Гадаєш, лікар повірить усій цій маячні? – спитав Фергюсон.

Хтозна, відповів Ной. Відтак, трохи помовчавши, реготнув іще раз і сказав: Імовірно.

У власних найкращих інтересах, гадав Фергюсон, йому також варто відвідати лікаря і провернути щось на кшталт того, на що спромоглися Говард і Ной, проте, як читач уже зауважив, Фергюсон не завше діяв у своїх найкращих інтересах. Уранці в понеділок, двадцять п’ятого серпня, він з’явився у призовному центрі на Вайтхол-стріт без усякого листа, яке можна було показати армійському медичному персоналу, стосовно якихось реальних чи уявних скарг на фізичне чи розумове самопочуття. Щоправда, він і сам у дитинстві мордувався від сінної лихоманки, та, схоже, переріс її останніми роками, а єдине захворювання, що в нього справді було – це воно прирекло його на становище мула, здатного говорити, – не мало істотної ваги для даної справи.

У білих трусах він повештався по будівлі в супроводі юрби інших юнаків, що тинялися в білих трусах. Білі молодики, смагляві молодики, чорні молодики і жовті молодики – всі в однаковій ситуації. Він склав письмовий іспит, його тіло виміряли, зважили й прискіпливо оглянули, а потому він попрямував додому, міркуючи, що з ним буде далі.

3) Другого вересня у сімдесятдев’ятирічному віці помер Хо Ші Мін. Фергюсон, що виконував четверте замовлення для містера Мангіні з початку літа, почув цю новину по радіо, стоячи на драбині та фарбуючи стелю в кухні чотирикімнатної квартири на Західній Центрального парку між Вісімдесят третьою та Вісімдесят четвертою вулицями. Дядечко Хо помер, та від цього нічого не зміниться, а війна триватиме, поки Північ не здолає Південь, і американців не витурять звідти. Це вже цілком точно, сказав він собі, вмочуючи пензлик у банку, аби мазнути нею ще раз по стелі, а от багато іншого – невідомо. Чому, наприклад, лист, де зазначено дату його медкомісії, йому прислали аж місяць потому, як Говард і Ной отримали свої, або чому Говардові призовна комісія в Ньюарку вже присвоїла його нову категорію (1-W), та після порівняльного проміжку часу Ной від комісії в Манхеттені ще нічого не почув. Усе це так довільно – здавалося, система, що функціонувала двома не залежними одна від одної руками, і кожна не відала, що творить інша, доки обидві вони виконували свої окремі завдання, і от тепер, коли медкомісія у Фергюсона вже позаду, незрозуміло, скільки ще йому доведеться чекати.