Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 183)

А як з твоїми перекладами, Арчі? Чи їх досить, аби випустити книжку?

Не зовсім, відповів Фергюсон, однак я за літо зробив досить багато.

А що, нам чекати до весни?

Одностайним голосуванням було ухвалене рішення, що четвертою й останньою книжкою, опублікованою цього року, стане невелика антологія Фергюсонових перекладів французьких поетів двадцятого століття. Коли Фергюсон нагадав їм про незаконність видання перекладів без придбання авторських прав, його слова всі проігнорували. Квінн зауважив, що тираж обмежиться п’ятьма сотнями примірників, більшість із яких буде роздано безкоштовно, а, якщо французький видавець з якоїсь причини прибуде до Нью-Йорка і випадково побачить Фергюсонову книжку на полиці в книгарні «Готем Бук Март», що він зможе вдіяти? Цей тираж буде вже розпродано, книжки розійдуться по всій країні і, поза сумнівом, за кордоном, і навіщо взагалі турбуватися про них заради якихось кількох сотень доларів?

Я підтримую Дена, сказав Циммер. До біса гроші.

Уперше за останні кілька тижнів, якщо не місяців, Фергюсон розреготався. Потім вони голосували знову, щоб надати рішенню офіційного характеру, і один по одному всі тринадцять членів ради «Колумбія Рев’ю» повторили Циммерові слова До біса гроші.

Джим і Гілтон визначили крайнім терміном подачі рукопису перше квітня, що давало їм усім досить часу для видання книжки до їхнього випуску з університету в червні; і з плином часу Фергюсон часто дивувався, що могло б трапитися з ним, якби Джим Фрімен не поставив йому того питання, адже з кожним черговим місяцем він дедалі глибше розумів, що отой крайній термін рятував йому життя. Ті вірші були його притулком, острівцем чистоти, де він не почувався відчуженим від самого себе чи некомфортно щодо Всього Довкола, і, попри те, що виконав значно більше перекладів, ніж обіцяв на зборах, не менше сотні сторінок на той час, може, й сто двадцять, він і далі творив свої версії Аполлінера, Дено, Сендрара, Елюара, Реверді, Тзари та інших, у своєму прагненні нагромадити доволі робочого матеріалу, і коли настав час урізати збірку до п’ятдесяти-шістдесяти сторінок, дозволених до видання, вийшов різномастний рукопис, що містив твори в діапазоні від мінорної туги за «Рудоволоскою» до шалених, сповнених музики рядків «Наближеного чоловіка» Тзари, від дискурсивного ритму «Нью-Йоркського Великодня» до граціозної лірики поезій Поля Елюара:

Як ми досягаєм океану: маючи годинники в кишені, З океанським шумом в океані, Чи женемо ми чистіші і тихіші хвилі? Та вода, що треться об долоні наші, гострить ножі, Вояки у хвилях відшукали зброю Звуки їхніх битв то наче скелі, об які вночі човни трощаться, Це і буря, й грім, чому ж не повінь, про яку ми мріяли таємно, Простір для найглибшого мовчання, І ми дихаємо, наче Вітер над страшенними морями, Наче вітер, що повзе поволі прямо через обрій.

Отже, Фергюсон виконував свої позаштатні обов’язки перекладача й репортера, кожен із них почергово, і нерідко одночасно; це було для нього й боротьбою, й радістю, точніше кажучи, радістю боротьби, розчарування від того, що творчі невдачі траплялися частіше, ніж він сподівався, були вірші, непідвладні йому, які він не міг по десятках спроб відтворити прийнятною англійською мовою, його неспроможність проаналізувати ефект від слухання різних жанрів пісень, що їх виконували різні жіночі голоси (Жанет Бейкер, Біллі Холідей, Арета Франклін), оскільки, як він врешті-решт вирішив, взагалі неможливо писати про музику, принаймні для нього, і все ж він спромігся витворити кілька статей, недосить бездарних, щоб не здати їх до друку, та однак стос перекладів продовжував зростати, і в розпалі всіх цих подій він ще й відвідував заняття, здебільшого семінари з англійської та французької літератури, і, оскільки він виконав усі академічні вимоги за винятком одного предмету, природничі науки, відразливий двохрічний курс, що на його думку був цілковитим марнуванням часу й зусиль, проте він відкрив для себе інший курс, призначений для таких-от телепнів, – «Вступ до астрономії», заняття з якого не пропускали, бо викладач не схвалював присутності студентів-гуманітаріїв на лекціях з природничих дисциплін, і навіть якщо студент жодного разу не з’явився на заняття, все, що ви мали зробити, це виконати тест в кінці навчального року, тест, який ви не могли провалити, навіть якщо набрали лише десять відсотків правильних відповідей, а тому Фергюсон записався на цей курс для телепнів, курс з небесної математики, проте, оскільки душа його жила в чужому тілі і вже не знала, ким він є, а він дихав презирством на керівництво Колумбійського університету та на безглузді предмети, що їх мусив вивчати проти власної волі, він на початку першого семестру сходив до книгарні коледжу й поцупив підручник з астрономії, він, який ніколи нічого не крав у своєму житті, який працював у «Книжковому світі» влітку, після закінчення першого курсу і, спіймавши шістьох чи сімох студентів на крадіжці книжок і витурив їх із книгарні, тепер сам став книжковим злодієм, заховав твір у твердій палітурці вартістю десять фунтів під піджаком і спокійно попрямував до виходу під проміння бабиного літа; тепер він робив таке, чого ніколи б не зробив у минулому, поводячись так, немовби він уже не був самим собою, але знову-таки, можливо, це була та особистість, на яку він перетворився тепер, бо він насправді не відчував провини через крадіжку книги – він взагалі нічого не відчував з цього приводу.

Надто багато вечорів, проведених у «Вест-Енді», надто багато п’яних вечорів у компанії з Циммером і Фоггом, однак Фергюсон жадав їхньої компанії та їхніх розмов, і, вечорами, коли він самотньо йшов до бару, завше був шанс натрапити на дівчину, таку ж самотню, як і він. Це, радше, був нереальний шанс, з огляду на його страшенний брак досвіду в таких справах, адже провів близько п’яти років юності та ранньої зрілості з однією дівчиною, назавжди втраченою Емі Шнайдерман, котра кохала, а потім розлюбила його, розірвавши всі їхні стосунки, і тепер він починав усе з нуля, початківець у мистецтві амурних подвигів, що майже нічого не знав про те, як підійти до дівчини й розпочати розмову, але підпилий Фергюсон був звабливіший від тверезого, і тричі протягом перших трьох місяців перебування в Каліфорнії, коли він випивав достатньо, щоби подолати сором’язливість, однак ще не зайшов так далеко, щоби втратити контроль власних думок, він опинився з жінкою в ліжку, спершу на годину, потім на кілька годин, а втретє на всю ніч. Усі ті жінки були старшими від нього, і у двох випадках з трьох ініціаторами знайомства були жінки, а не він.

Перший випадок обернувся катастрофою. Він записався на семінар з французької літератури для студентів старших курсів, єдиний студент у групі двох випускників-хлопців і шести випускників-дівчат, і, коли одна з тих дівчат у другій половині вересня з’явилася у Вест-Енді, він підійшов до неї і привітався. Еліс Дотсон виповнилося двадцять чотири чи двадцять п’ять років, вона була не позбавлена шарму чи бажання, однак пухкою й незграбною, можливо, не звиклою до випадкового сексу, може, й навіть сором’язливішою від нього, і от, коли він того вечора опинився в її обіймах, її тіло видалося йому таким відмінним від тіла Емі, що його шокувала ця несхожість, і його ще більше збентентежила її пасивність у ліжку порівняно з жагою та енергією Емі, а коли Фергюсон намагався вступити з нею в статевий зв’язок, його свідомість витала десь далеко від цього, і, хоча Еліс, здавалося, отримувала задоволення в якийсь м‘який, сонний спосіб, він не міг закінчити акт, що розпочав, таке ніколи не траплялося за всі роки його стосунків з Емі, а приємне завершення, якого він очікував, обернулося на жалюгідні хвилини імпотенції й ганьби. Він так і не зміг забути той удар по його чоловічій гідності, адже група збиралася на заняття по дві години щопонеділка й щочетверга, і двічі на тиждень він бачив Еліс Дотсон, яка сиділа поруч з іншими студентами і щосили намагалася не помічати його.

Другий випадок не залишив травм, однак послужив йому цінним уроком.

Тридцятиоднорічна секретарка з приємною, але невиразною зовнішністю одного вечора прийшла на Вест-Енд з очевидним наміром підчепити когось зі студентів. Вона називала себе Зоі (її прізвища ніхто не знав), і, зосередивши погляд на самотньому Фергюсонові, вона сіла за стійкою поруч із ним, замовила «Манхеттен» і почала розводитися про змагання за Кубок Світу між «Кардиналами» й «Tиграми» (вона вболівала за команду Сент-Луїсу, бо виросла у Джопліні, штат Міссісіпі). Після трьох-чотирьох ковтків зі склянки вона перевірила реакцію партнера, поклавши руку на Фергюсонове стегно, а оскільки він чутливо реагував на подібні провокації, то відповів їй поцілунком у шию. Зоі допила свій «Манхеттен», Фергюсон докінчив своє пиво, вони сіли в таксі і рушили до її помешкання на Західній Вісімдесят четвертій вулиці, обмінявшись шістьма чи сімома словами, обіймаючись і цілуючись на задньому сидінні. У цьому, на його думку, не було нічого особистого, проте рухи її гнучкого тіла збуджували Фергюсона, і, коли вони зайшли до її помешкання, отой ганебний орган, що завдав йому стільки прикростей з Еліс Дотсон, без зусиль закінчив справу, розпочату із Зоі Без-Прізвища. Це вперше він залишився у жінки на цілу ніч. Чи то майже цілу ніч, протягом якої відбувся перший, а після нього другий раунд, однак після другого раунду, близько другої ночі, Зоі попросила Фергюсона залишити її, переконавши його, що вони вранці почуватимуться краще, якщо проведуть решту ночі поодинці. Він не знав, що й думати. Поки процес тривав, він приносив задоволення, але секс без почуттів має свої безумовні обмеження і от, повернувшись до своєї квартири вітряної осінньої ночі, він зрозумів, що справа була не варта того.