Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 182)

Десятки студентів. Яких саме студентів, запитував Фергюсон, і які їхні прізвища? І ким були ті досвідчені ветерани антивоєнного руху та захисники громадянських прав, які зазнали свавілля з боку поліції під час попередніх демонстрацій? Жоден студент, працюючи на газету «Колумбія Дейлі Спектейтор», не мав права публікувати подібні статті, не назвавши прізвища студентів і не процитувавши точно їхні висловлюванн, якщо вони взагалі мали місце. Це що – новини чи редакторська позиція стосовно новин? – запитував себе Фергюсон. І ще, скажіть, заради неба, як розуміти слово «ліберальний»?

Наступна передова стаття, опублікована 1-го травня, написана самим Розенталем, була химерно незв’язною, якоюсь туманною сумішшю смутку, вражень та гнівної недовіри. Перший абзац починався так: «Було 4.30 ранку, і президент університету сперся на стіну приміщення. Це був його кабінет. Він провів рукою по обличчю. «Боже, – мовив він, – як люди можуть чинити таке?» Він пройшовся кабінетом. У ньому майже не було меблів. Столи й стільці поламані, потрощені і викинуті студентами-загарбниками в сусідні приміщення…» На 36-й сторінці цього ж ранкового видання «Таймс» автор іншої статті писав про збитки, яких завдали різним аудиторіям і кабінетам нападники на Корпус математики. Розтрощені вікна, перевернута шафа з бібліотечною картотекою, понівечені столи й стільці, діри на килимах, пропалені сигаретами, повалені шафи з документами, поламані двері. «Секретарка, вперше повернувшись у будівлю, захоплену в ніч на четвер, з відразою роздивлялася довкола. Справжні свині, сказала вона».

Свиньми, однак, виявилися не студенти, а поліція, яка увірвалася до будівлі після конфлікту. Саме вони ламали столи й стільці, обливали чорнилом стіни, вони розпорювали п’яти- й десятифунтові пакети з рисом і цукром та розсипали їх вміст в кабінетах, розкидали побиті банки томатної пасти на підлогах, на столах та в шафах, саме вони розбивали вікна своїми кийками й палицями.

Якщо вони ставили за мету дискредитувати студентів, то їхня стратегія спрацювала, адже через якусь годину після цього другого поліційного нашестя по цілій країні розповсюдилися фотографії наслідків вандалізму (особливо популярними були фото стін, заляпаних чорнилом), а юні бунтівники стали в очах суспільства дикою ордою хуліганів і головорізів, бандою варварів, єдиною метою яких була руйнація священних інституцій Америки.

Фергюсон знав правду, оскільки був одним із репортерів «Спектейтору», яким доручили розслідувати обставини звинувачення тих студентів у вандалізмі, й те, що він виявив разом із коллегами – під присягою викладачів факультету, – відсутність чорнила на стінах у той момент, коли група професорів увійшла до спорожнілого Корпусу математики о сьомій ранку тридцятого квітня. Після того, як вони вийшли з корпусу, вхід туди був дозволений лише поліції та представникам преси, а повернувшись у будівлю того ж дня, викладачі виявили стіни, заляпані чорнилом. Те ж саме стосувалося столів, стільців, картотек, вікон і пакетів із продуктами. О сьомій ранку усе було в належному стані, а опівдні понищене й понівечене. Не допоміг і той факт, що видавець «Нью-Йорк Таймс» Артур Окс Зульцбергер, був членом ради опікунів від штату Колумбія. Не допомогло й те, що Вільям С. Пейлі, голова телевізійної мережі Сі-бі-ес, та Френк Хоган, прокурор Манхеттенського округу, також входив до ради. На відміну від багатьох своїх друзів, Фергюсон не мав звички шукати закулісних зв’язків, аби взяти участь у потаємних операціях поплічників Нободедді, але як не дивуватися з того, що найвпливовіша газета Америки свідомо спотворила інформацію про події в Колумбійському університеті, а керівництво найвпливовішої телевізійної мережі запросили президента університету Грейсона Кірка виступити в програмі «Обличчя нації», але так і не попросила когось зі студентських лідерів висвітлити зворотній бік справи. Що ж до проблеми законності, то Фергюсон та всі його колеги-студенти на Морнінгсайд-Хайтс знали, що поліція чинила протягом конфлікту і після нього, проте цим ніхто, крім них, особливо не цікавився. Справу закрито.

Того вересня місяця Фергюсон повернувся до колумбійського студмістечка, почуваючись розбитим і деморалізованим. Його стан виснаження і втоми розвіявся внаслідок серпневих тривожних подій, що знайшли відгук: радянські танки увірвалися в Чехословаччину, аби придушити «празьку весну», Дейлі обізвав Рібікоффа гребаним брудним жидом на Демократичній конвенції в Чикаго, а двадцять три тисячі полісменів місцевих, штатних і федеральних сил застосували сльозоточивий газ і кийки до групи молодих демонстрантів і журналістів, що, зібравшись у Грант-парку, кричали хором: Увесь світ це бачить! і відтак Фергюсон розпочав свій старший курс, коли Нью-Йорк проходив ще одне випробування – безладне видовище страйку шкільних вчителів, які протестували проти громадського контролю діяльності Ради шкіл в Оушн-Гіл – Браунсвілі, а потім ще одна сутичка між білими й чорними, расова нетерпимість у її найпотворнішій, найжорстокішій формі – негри проти євреїв, євреї проти негрів, ще більше отруєння атмосфери, а світ звернув погляд у бік Олімпійських ігр, що мали розпочатися в Мехіко-сіті, де поліція розігнала юрбу з тридцяти тисяч протестувальників, студентів і робітників, внаслідок чого двадцять три особи було вбито, а тисячі затримані, і, ще пізніше, на початку листопада, двадцятиоднорічний Фергюсон вперше в житті проголосував, і Америка обрала своїм новим президентом Річарда Ніксона.

Протягом перших шести місяців того навчального року Фергюсон почувався так, наче в чужому тілі і не впізнавав себе, дивлячись на власне обличчя в дзеркалі, і те саме можна було сказати про його мислення: цинічні думки, дратівливий, зогиджений настрій, що не нічим не нагадували його колишню особистість. Врешті-решт, з півночі прийде людина, яка зцілить його від душевної гіркоти, але це станеться аж на початку весни, а от осінь і зима стали для Фергюсона важкими, настільки важкими, що його тіло не витримало, і він опинився в реанімаційній палаті.

Якщо він відмовиться від кар’єри журналіста, то його робота у «Спектейторі» втратить сенс. Уперше за кілька років він зможе вийти зі своєї скляної келії і знову поринути в життя світу, вже не як хронікер діяльності інших людей, а як герой власного життя, яким би проблемним і заплутаним воно не було. Більше ніяких репортажів, проте без кардинального розриву стосунків, адже він симпатизував своїм колегам (якщо він поважав когось із американських журналістів, то це був Фрідмен та інші хлопці зі «Спектейтору»), тож радше, ніж рвати всі зв’язки з газетою, він відмовився від своїх обов’язків асоційованого члена ради і залишився оказіональним оглядачем нових книжок і фільмів, а отже, мав здавати щомісяця один вагомий матеріал, роздуми на такі несумісні теми, як посмертна публікація поезій Крістофера Смарта і новий фільм Годарда «Вікенд», який, на думку Фергюсона, був першим зразком напряму, що він його назвав публічним сюрреалізмом, на противагу приватному сюрреалізмові Бретона та його послідовників, адже два з половиною дні, від обідньої пори п’ятниці до недільного вечора, що зазвичай називаються вікендом, складають приблизно третину тижня в індустріальних та постіндустріальних країнах, як-от Франція і США, так само, як сім чи вісім годин, що їх кожна людина проводить у ліжку, становлять близько третини її життя, а Годардів анархічний, кривавий фільм з розтрощеними автівками та канібалістичним сексом був нічим іншим, як дослідженням масового кошмару, а саме це найглибше западало в душу Фергюсонові.

Новими головними редакторами «Колумбія Рев’ю» були призначені Гілтон Обенцінгер і Даніель Квінн. Девід Циммер і Джим Фрімен стали новими асоційованими редакторами, а Фергюсон став одним із дев’яти членів літературної ради. Два видання ради на рік, як і раніше, але тепер з’явилися кошти, аби заснувати щось на кшталт «Колумбія Рев’ю Прес», що давало їм змогу, крім цих видань, опублікувати чотири невеликі книжки. Коли в середині вересня всі тринадцятеро зібралися на своє організаційне засідання у Ферріс-Бут-хол, перші три посади в списку не викликали заперечень. Поезії Циммера, поезії Квінна, та збірка оповідань Біллі Беста, випускника Колумбійського університету, який вибув з команди п’ять років тому, але досі підтримував контакт з різними службовцями «Рев’ю». Четверта книжка спричинила проблему. Джим і Гілтон ухилилися від опублікування, посилаючись на відсутність творів, гідних друку на її шістдесяти-чотирьох і, можливо, навіть сорока восьми сторінках і, потім, під час перерви, Гілтон розгорнув однофунтовий пакунок яловичого фаршу, зім’яв його в руці, піднявся зі свого стільця і з силою шпурнув його в стіну з криком «М’ясо!», а фарш ляпнувся об стіну, повисів кілька секунд, а потім сповз на підлогу. Таким був войовничий Гілтонів Дада-дух, і таки ж був настрій того року, коли найкращі голови університету зрозуміли, що на найважливіші питання можна відповідати у стилі «від стіни», на противагу тактиці «по стіні», взятої на озброєння минулої весни і, оскільки всі зааплодували Гілтонові за цей вишуканий урок логіки, Джим Фрімен, поглянувши на Фергюсона, мовив: