Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 184)

Третій випадок запам’ятався йому найбільше, і він був єдиною доброю подією в ті довгі, самотні місяці. Попри те, що «Вест-Енд» був постійним місцем студентських збіговиськ, сюди приходили й колишні студенти або ті, хто ніколи не був студентом, дивакуваті мрійники та п’янички, що сиділи поодинці в кабінках, плануючи повалення уявних урядів або допиваючи останню склянку до того, як понюхати кокаїну, або ж згадували про старі часи, коли Дайлен Томас сидів у цьому барі, декламуючи свої вірші. Серед отих завсідників була молода жінка, яку Фергюсон часто бачив протягом першого року свого навчання, струнка довгонога красуня з Лаббоку, штат Техас, на ім’я Нора Ковач, жінка, яка завше приваблювала його, але він не допускав навіть флірту з нею через Емі, дивовижна дівчина, що в 1961-му прибула на північ навчатися в Барнарді, вибула в середині першого семестру й з того часу мешкала в тім кварталі, брутальна, непристойна, язиката Нора, котра освоїла професію роздягання перед незнайомцями, майстриня стриптизу, що об’їздила віддалені об’єкти американської індустрії, аби пожвавити життя неодружених чоловіків, трудівників нафтових родовищ, судоверфей та млинів, високооплачувана панна, яка могла зникнути з Нью-Йорку на пару місяців, аби погуляти десь на Алясці чи на тихоокеанському узбережжі штату Техас, проте завше поверталася посісти своє місце в барі «Вест-Енд», де з’являлася щовечора побазікати з ким-небудь, хто сидів поблизу, розповісти про свої пригоди на дорогах і розводитися про недолугих Нободедді, котрі нищать Всесвіт. Фергюсон погано знав її, але за минулі роки вони розмовляли п’ять-шість разів і, оскільки Фергюсон якось допоміг їй виплутатися із дуже складної ситуації, між ними виник якийсь особливий зв’язок, хоча вони й не були близькими друзями. Це було того вечора, коли він, студент-першокурсник, прийшов до «Вест-Енду» без Емі й цілих чотири години спілкувався з Норою в боковій кабінці. Як повідомила Нора, вона збиралася у її перший стриптизний тур, і їй потрібно було придумати для себе сценічне ім’я, оскільки з іменем Нора Лу-Енн Ковач вона ніяк не могла розпочати своє полювання. У несподіваному нападі натхнення Фергюсон промовив: Старр Болт. Оце в дідька класно, відреагувала Нора, першокласно, хай йому чорт, Арчі, ти геній, і, ймовірно, в ту хвилину він таки був генієм, адже ім’я Старр Болт випромінювало гламур, свободу й сексуальну енергію, суттєві якості, які кожен стриптизер мусить довести до досконалості, й, кожного разу, коли він у подальшому зустрічався з Норою, вона незмінно дякувала йому за перетворення її на особу, яку вона грайливо називала королевою району.

Фергюсонові Нора подобалась, бо вона вабила його, чи то його тягнуло до неї через те, що вона подобалася, проте він водночас розумів, що Нора – непутяща жінка, яка забагато п’є і вживає наркотики, що вона виродилася в істоту, яку поборники чесноти назвали б повією чи шльондрою, молода жінка, що мандрує трасою і марнує своє життя, занадто щира для ницих цілей, надто комфортна у своєму шикарному тілі, яке Господь дарував їй суто для випробування морального обличчя слабкодухих чоловіків та хитких грішників, жінка, яка оволодівала кожним, хто їй подобався, і відверто говорила про свою вагіну, свій клітор і задоволення від твердого члена в своєму анусі, проте водночас, як виявив Фергюсон, вона була однією з найбільш тямущих завсідників «Вест-Енду», дівчина з щирим серцем і добрими спонуканнями і, навіть здогадуючись, що вона не доживе до тридцяти чи тридцяти п’яти років, він відчував до неї прихильність.

Він не бачив її у барі кілька місяців, напевно, з півроку, і от вона з’явилася там одного вечора на початку листопада, через кілька днів потому, як Ніксон переміг на виборах Гамфрі, що ще більше затьмарило і без того похмурий настрій, який опанував Фергюсоном тієї осені і, коли він усівся біля неї в барі, Нора розсміялася своїм типовим сміхом і вліпила йому поцілунок у щоку.

Вони розмовляли близько години, порушивши низку важливих тем, як-от арешт бойфренда Нори за продаж наркотиків, остаточне зникнення Емі з Фергюсонового життя, нерадісна звістка (для Фергюсона) про те, що Нора наступного ранку збирається до Арізони, і той цікавий факт, що Нора трусила своїми цицьками в Ноумі (фраза, яку заприсягся ніколи не забути), вона спромоглася тримати руку на пульсі (Норин жарт), про події в Колумбійському університеті минулої весни, описані в «Спектейторі», що надсилали їй щотижня з Нью-Йорку її друзі Моллі й Джек. Завдяки цьому вона прочитала всі Фергюсонові статті про захоплення будівлі, поліцейське свавілля, страйк і багато всього іншого. Можливо, новини повільно дістаються до Аляски, проте його статті були в біса добрі, сказала вона, офігенно вражають, Арчі, і, подякувавши їй за комплімент, Фергюсон повідомив їй, що залишив репортерську діяльність. Як він висловився, може, назавше, а може, й тимчасово, він зараз не певен, але в одному він був упевнений – він не знав, про що тепер думати, його мозок наче висох і оце лайно (дякую, Сал Мартіно) було повсюди.

Нора сказала, що він ніколи не виглядав так жалюгідно.

Я жалюгідніший від жалюгідних, відказав Фергюсон. Я щойно опустився на 93-й рівень підвалу, а ліфт ще й досі рухається.

Є лише одне рішення, мовила Нора.

Рішення? Будь ласка, кажи негайно.

Ванна.

Ванна?

Приємна тепла ванна з нами обома всередині.

Жодна пропозиція ще не була зроблена Фергюсонові так люб’язно, і він ніколи не приймав їх так радо.

Через двадцять п’ять хвилин, коли Нора включила крани у ванній в своєму помешканні на Клермонт-авеню, Фергюсон розповів їй, що Бог справді дарував їй чудове тіло, проте, що важливіше, він наділив її почуттям гумору, і, хоча вона вранці відбуває до Аризони, він так хотів би сьогодні одружитися з нею, і, навіть знаючи, що не зможе зробити цього ні тепер, ні будь-коли в майбутньому, він жадає провести кожну хвилину з наступних одинадцяти годин з нею, бути з нею кожної секунди аж до моменту її посадки на літак, і тепер, коли вона така добра до нього, він хоче сказати, що кохає її за це і кохатиме все життя, навіть якщо більше не побачить її.

Ну ж бо, Арчі, – мовила Нора. Кидай свій одяг у куток і залазь. Ванна повна, а ми ж не хочемо, щоб вода вистигла, еге ж?

Листопад. Грудень. Січень. Лютий.

Він і досі перебував у коледжі, проте вже покінчив із ним, кульгаючи до кінця, розмірковуючи, що робити з собою після одержання ступеня. Найперше, треба буде дозволити Нободедді зазирнути йому в анус та обстежити його яєчка, покашляти в пробірку, як це належить і скласти письмовий тест, що виявить ступінь його інтелекту, достатній, аби вмерти за свою країну. Призовна комісія викличе його на службу в армії десь у червні або липні, але він не переймався цим завдяки відсутності двох пальців на руці, і тепер, коли провоєнний Квейкер, автор секретного плану закінчення війни, сидів на троні і розводився про скорочення військових сил, Фергюсон сумнівався, що армійська верхівка почне відчайдушно поповнювати свої підрозділи солдатами без великого пальця на руці. Ні, проблема полягала не в армії, а в тому, що робити потому, як армія визнає його непридатним, і з-поміж багатьох речей, які він уже вирішив відкинути, була аспірантура. Він розглядав таку можливість протягом трьох-чотирьох хвилин під час різдвяних свят разом із батьками у Флориді, але сам акт промовляння тих слів уголос дав йому розуміння того, наскільки його обурювала думка провести ще один день свого життя в університеті, і, тепер, коли лютий от-от мав перейти в березень, термін подачі заявок на вступ закінчився.

Була ще одна можливість: викладання в школі. Уряд закликав залучати молодих випускників коледжів до роботи в бідних кварталах міста, в нетрях верхнього та нижнього Манхеттену, заселеного чорношкірими та латиноамериканцями, напівзруйнованих форпостів зовнішніх міських кварталів, і, принаймні, казав він собі, було щось почесне в тому, щоби відпрацювати тут кілька років, намагаючись відучити дітей від отих розмежувальних бар’єрів, а в процесі навчання, поза сумнівом, від них так само, як вони навчатимуться від нього, містер Білий Хлопчак робитиме свою маленьку справу з метою не погіршити, а покращити стан справ; однак, повернувшись на землю і згадавши про власну неспроможність виступати перед аудиторією, що налічує більше п’яти-шести чужаків, закомплексованість з її паралітичною дією, що кожного разу перетворювало на муку необхідність піднятися з місця для прилюдної промови, а як він зможе впоратися з класом, що налічує тридцять чи навіть тридцять п’ять десятирічних дітей, якщо не зможе видобути з себе ані слова? Ні, він не здатен на таке.

Навіть якби він хотів цього, таке неможливо.

Він уже відкинув журналістську кар’єру, проте десь на другому чи третьому тижні лютого він почав міркувати, чи це рішення не надто поспішне, адже навіть якщо авторитетні урядові видання були не для нього, існувала ще й альтернативна, або підпільна, преса, що останніми роками зміцнилася, і з огляду на розквіт видань «Іст Віллидж азер», «Ліберейшн Ньюз» і «Рет», вже не кажучи про десятки незалежних «жовтих» тижневиків у містечках довкола Нью-Йорка, з їх відчайдушними й безцеремонними писаками, які представили «Віллиж Войз» таким же неповороткого монстром, як стара «Геральд Трібюн», варто було розглянути можливість працювати в одному з них.