Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 185)
Принаймні, вони виступали проти всього того, чого не приймав і Фергюсон, і обстоювали багато реалій, які подобалися йому, але тут ще потрібно було врахувати й низку недоліків, включно з проблемою низьких гонорарів (він мав намір утримувати сам себе і не надто запускати руку у фонд своєї бабусі), і ще більшу проблему становила робота виключно на представників лівого крила (він завше мав надію не просто утвердити людей у їхніх поглядах, а змінити спосіб їхнього мислення), що навряд чи надасть йому наївної впевненості в тому, що він живе в найкращому з усіх можливих світів, проте у світі, де слова «накращий» і «можливий» рідко вживаються в одному реченні, робота, яка б давала йому дохід і не змушувала ганьбити свою честь, звичайно ж, була кращою, ніж відсутність роботи взагалі.
A. I. Фергюсон, професійний репортер «Віклі Бласт», американської біблії опозиціонерів та агресивних шанувальників Фауста, видання для небагатьох вибраних.
За відсутності інших альтернатив, таку можливість варто було серйозно обміркувати.
Отож Фергюсон і далі складав плани на наступних п’ятнадцять – двадцять днів, а відтак настала Ніч Кинджалів, що припала саме на 10 березня 1969 року, через тиждень після його двадцять другого року народження і через чотири дні потому, як він відвідав Джима Фрімена в його помешканні на Західній Cто восьмій вулиці і вручив йому готовий рукопис «Рудоволоски та інших поезій із Франції», занадто об’ємний твір, який він порадив Джимові скоротити в будь-який зручний для нього спосіб і, коли Фергюсон міряв кроками кімнати власного помешкання в ніч на десяте число, складаючи в голові довгого, інтроспективного листа Норі Ковач, він відчув різкий біль у нижній частині черевної порожнини, один із нападів, що останніми місяцями турбували його, однак по десяти-дванадцяти секундах біль не ущух, як це бувало раніше, і за ним прийшов другий, ще сильніший, напад, такий болючий, що його не можна було назвати простим нападом, і по тій другій хвилі почалася справжня атака, кинджали увіткнулися в його нутрощі, двадцять сім списів, що змусили його корчитися на ліжку протягом двох годин, і, чим довше тривав цей біль, тим ясніше видавалося, що в його тілі розривався апендикс чи якийсь інший орган, і це так нажахало Фергюсона, що він змусив себе піднятися, накинув на себе пальто і почвалав до пункту невідкладної допомоги лікарні св. Луки за сім з половиною кварталів. Фергюсон стискав свій живіт і голосно стогнав, хитаючись у нічній темряві, часто зупиняючись, аби спертися на вуличний ліхтар, коли відчував, що от-от впаде, а на Амстердам-авеню не було ні душі, ніхто не потурбувався підійти до нього й спитати, чи він не потребує допомоги, жодного з восьми мільйонів мешканців Нью-Йорка не цікавило, живий він чи помер, а потому він чекав у приймальні півтори години, аж поки його не покликали до кабінету, де молодий лікар п’ятнадцять хвилин ставив йому питання і обмацував його живіт, після чого Фергюсонові звеліли повернутися до приймальні, де він провів ще дві години, і, коли стало зрозуміло, що його апендикс не збирається луснути тієї ночі, лікар знову покликав його і прописав якісь пігулки, порекомендував йому уникати гострих страв, віскі та інших міцних напоїв, остерігатися грейпфрутів і в наступні два-три тижні дотримуватися суворої дієти, а, якщо напад за цей час повториться, він мусить у супроводі якогось помічника прибути до лікарні, і кивнувши у відповідь на зважені й корисні лікареві інструкції, Фергюсон запитав себе: який у біса помічник буде з ним поруч у той момент, коли йому здаватиметься, смерть уже близько?
Він провалявся в ліжку чотири дні, пив ріденький чай, їв маленькими шматочками крекери й сухі грінки, і через тиждень, коли зміцнів достатньо, щоб вийти на роботу, то дізнався, що до них, у редакцію «Спектейтору», з північного штату Нью-Йорк, прибув чоловік на ім’я Карл Макманус для розмови зі службовцями, які мали звільнятися. Члени редакційної ради Фрідмен, Бранч, Мулгауз та інші вже завершили свій річний, від березня до березня, термін і передали папери членам нової ради, а Фергюсон, вільний критик-оглядач, уже подавав останню статтю до друку в «Спектейторі», пересічну, хвалебну рецензію на останню збірку поезій Джона Оппена, опубліковану сьомого березня, за три дні до Ночі Кинджалів. Іронія полягала в тому, що він був єдиним серед старших колег, хто ще носився з ідеєю працювати в журналістиці. Перетруджений, вічно заклопотаний Фрідмен мав намір перезимувати у державній школі на одній з викладацьких посад, які так відлякували Фергюсона. Бранч збирався працювати в медичній школі Гарвардського університету, а Бранч залишався у Колумбійському університеті для написання випускної роботи з історії, проте всі вони прийшли на зустріч, оскільки Макманус ще навесні надіслав Фрідменові листа, в якому високо оцінив роботу службовців «Спектейтору» у «важких умовах», а похвала від Макмануса щось та значила для них. Виконавчий редактор «Рочестер Таймс Юніон» у 1943 році працював головним редактором «Спектейтору», а за минулі з того часу тридцять з гаком років він побував в Іспанії, де описував події громадянської війни, в Азії, де писав статті про тихоокеанські баталії Другої світової війни, вдома він описував «Червону загрозу» в кінці сорокових років, а також рух за громадянські права у п’ятдесяті – на початку шістдесятих років. Потому – тривалий стаж редакторської роботи у «Вашингтон Пост», і тепер, уже протягом півтора року він – головна особа в «Таймс-Юніон», де починав свою кар’єру в тридцяті роки, після закінчення Колумбійського університету. Не зовсім людина-легенда (він не видав жодної книжки і рідко виступав по радіо чи в телепрограмах), проте відомий діяч, людина з вагомою репутацією, що змогла своїм листом на початку травня зміцнити дух виснаженої команди «Спектейтору».
Бруклінський акцент, широке, клаповухе обличчя ірландця, тулуб, що міг би належати колишньому футбольному півзахисникові чи портовому вантажнику, пильні блакитні очі та кучма посивілого рудого волосся, досить довгого, щоб виникла думка: цей чолов’яга намагається не відставати від моди або ж забув відвідати перукарню. Тримається неофіційно. Поводиться вільніше, ніж більшість людей, щиро й голосно сміється, як це було у випадку, коли Мулгауз запропонував спуститися на перший поверх в «Лайонз Ден», студентський кафетерій, де, як спародіював Мулгауз відому нью-йоркську рекламу, подавали «найгіршу чашку кави у світі».
Семеро чоловіків сидять довкола коричневого столу виробництва «Форміка» – шестеро студентів віком двадцять з чимось років, і п’ятдесятишестирічний чоловік з Рочестера, який одразу перейшов до справи і розповів, що повернувся до Колумбії в пошуках персоналу. В його газеті мали відкритися кілька вакансій, що їх він мав намір заповнити людьми, які називав
Майк Аронсон запитав, чому він почав цю розмову з ними, а не зі студентами Школи журналістики, чи, може, він планує звернутися й туди? Тому, відповів Макманус, що досвід, набутий за чотири роки роботи в «Спектейторі» він цінує вище, ніж рік в аспірантурі. Мовляв, подія, яку ви описували навесні, була складним, великомасштабним матеріалом, однією з найвагоміших подій у житті студентства за роки, і кожен з присутніх тут виконав добру роботу, а подекуди й видатну роботу. Ви пройшли вогонь, вас піддали перевірці, і я знатиму, яких людей одержу, якщо хто-небудь із вас погодиться на мою пропозицію.
Після цього Бранч поставив більш важливе питання стосовно «Нью-Йорк Таймс»: що Макманус думає про їхні репортажі з місця подій у Колумбійському університеті минулої весни, і навіщо таким людям взагалі працювати на провідні видання, якщо вони публікують суцільну брехню?
Вони порушили правила, відповів Макманус, і це мене лютить так само, як і вас, містере Бранч. Те, що вони вчинили, межує з монстрозним, таке не можна прощати.
Значно пізніше, коли Фергюсон мав час поміркувати над тим, що відбулося того дня, подумати, чому він вчинив саме так, і не інакше і запитати себе, якими будуть наслідки його пасивності, він усвідомив, що усе оберталося навколо слова