Альбер зберігав свою книгу в секреті, проте в інших відношеннях цілком ні в чому не таївся, часом навіть ревно прагнув поговорити про себе, і в перші їхні тижні, проведені разом, Фергюсон багато довідався про його минуле. Батько їх кинув, коли йому було шість, як він і розповів Вівіан того вечора їхнього знайомства в Рейд-холі, але потому, після сімнадцяти років чи без будь-якого зв’язку, батько вставив його у свій заповіт – вставив під дзенькіт шістдесяти тисяч доларів, грошей стільки, що на них можна було жити в Парижі п’ять років чи й більше і ні про що не турбуватися, крім його роману. Його близькість із матір’ю, котру вигнали з її строгої римо-католицької родини після того, як вона вийшла заміж за чорного, і навіть коли цей чорний зник і родина готова була все простити й забути, його сильна, стійка духом мати залишилася вигнанкою зумисне, оскільки сама ні прощати, ні забувати готова не була. Монреаль – місто, не позбавлене чорних і людей змішаної крові, місто, в якому Альбер шмаркачем процвітав, був найкращим у спорті, кращим у школі, та до середини його отроцтва – дедалі більше знання того, що він відрізняється від більшості хлопчаків, чи то чорних, чи білих, чи змішаних, і страх того, що його мати про це довідається, що, як відчував Фергюсон, її би просто знищило, і тому в сімнадцять років він переїхав із Монреаля до Америки вчитися в коледжі, у цілковито чорному Говарді у переважно чорному Вашингтоні, школа прекрасна, та кепське місце для життя, і от поступово за свій перший рік він там розперезався. Спершу бухло, потім кокаїн, відтак героїн, величезний пролом у безвільну збентеженість та розлючену впевненість, а це смертоносна суміш, що пригнала його, скульгавілого, назад до Монреалю, і в материнські обійми, але вже краще син-наркоман, аніж син-педераст, розсудив він, і відтак мати потягла його в Лаврентійські гори на літо й заперла в стодолі, щоби зцілити, як вона це називала, Засобом Майлса Девіса: чотири дня поспіль суцільного блювання, дрищання й волання, найбезглуздішого трусіння та виття жорсткої просушки, люта конфронтація з його власним жалюгідним існуванням і тим хирлявим божком, котрий відмовлявся за ним наглядати, після чого мати вивела його надвір, і наступні два місяці спокійно сиділа з ним, поки він заново вчився їсти, думати й припиняв себе жаліти. Восени – назад до Говарду, і з того дня – ні краплі вина, пива чи іншого бухла, ні понюшки трави, ані затяжки кокса, останні вісім років він чистий, та, як і раніше, страшенно боїться, що не встоїть і здохне від передози, і от коли Альбер розповів Фергюсонові цю історію на третій день їхнього життя разом, Фергюсон дав слово більше не пити в присутності Альбера – і це він, хто так насолоджувався алкоголем, кому пити вино подобалося майже так сильно, як займатися сексом, він більше не буде пити зі своїм любим Містером Ведмедем, і немає ніякого задоволення в тому, зовсім ніякого задоволення, але такою була необхідність.
По десяти днях після того третього дня Фергюсон знову почав писати. Спершу він мав план повернутися навшпиньках до роботи – проглянувши деякі свої старі шкільні статті, чи не можна з них що-небудь врятувати, та після ретельного вивчення тексту про не-вестерни Джона Форда, котрий він колись вважав своїм найкращим нарисом з усіх, написаних ним, він знайшов його неотесаним і недосконалим, думати про нього більше було не варто. З того часу він уже так далеко пішов, навіщо ж повертатися, коли все в ньому волає і вимагає рухатися вперед? У нього набралося досить хороших прикладів, щоб почати писати статтю про змалювання дитинства в кіно, і «Смітникам і геніям», що вічно розвивалися, було дана інша назва, простіша й безпосередніша: «Кіно й фільми», – таке розмежування давало йому можливість розглядати часто розмиту межу між мистецтвом і розвагою, та посеред всіх своїх роздумів про те, який текст йому писати першим, виникло дещо нове, щось настільки масштабне, що охопило собою обидва цих задуми, і Фергюсон виявився готовий розпочати.
З Амстердаму Гіл прислав листа разом із коробкою книг, брошур та листівок з будинку Анни Франк на Принсенграхт, 263, де вони з матір’ю Фергюсона побували в свій останній день у тому місті. Тепер там музей, писав Гіл, і публіка може здійматися сходами до «Сховища» і постояти в кімнаті, де юна Анна Франк писала свій щоденник, а оскільки він пам’ятав, як захопила Фергюсона ця книга, коли той прочитав її разом зі своїм восьмим класом у Ріверсайдській академії, захопила тебе такою мірою, що ти зізнався, що «грандіозно закохався в Анну Франк і якось навіть ляпнув, що ти аж «до безумства в неї закоханий», мені здалося, що матеріал, який додається до листа, тебе зацікавить. Я знаю: є щось нездорове у фетишизації цієї нещасної дівчинки, писав далі Гіл. Після книги-бестселера, а відтак п’єси й фільму Анну Франк перетворили на банальну представницю голокосту для неєврейського населення Америки та де завгодно, але в цьому саму Анну Франк звинувачувати не можна, Анна Франк померла, а книга, котру вона написала, – прекрасний твір, робота письменника-початківця зі справжнім талантом, і я мушу сказати, що нас обох з твоєю матір’ю зворушив наш візит до цього будинку. Після того, як ти розповів нам про нарис, котрий маєш намір писати про дітей у кіно, я не міг не подумати про тебе, коли дивився на картинки, що їх Анна приклеїла до стінки у «Сховищі», вирізки з газет і журналів з голлівудськими зірками на них – Джинджер Роджерс, Грети Гарбо, Рея Міленда, сестер Лейн, – що й спонукало мене придбати для тебе книгу її творів, не пов’язаних із щоденником, «Розповіді зі сховища». Придивись до оповідання «Кінозірка», це фантазія про виповнення бажань: сімнадцятилітня дівчинка на ймення Анна Франклін (Анна Франк не дожила до сімнадцяти років) пише до Голлівуду Присциллі Лейн. Довга подорож повітрям через океан, відтак – через весь Американський континент, і щойно вона опиняється в Каліфорнії, Присцилла бере її з собою до студії «Братів Ворнер», де дівчинку знімають і випробовують – і в підсумку вона одержує роботу, рекламує костюми для тенісу. Ну й марення ж ця розповідь! І не забувай до того ж, Арчі, фотографію, котру Анна Ф. вклеїла до свого щоденника з підписом: «Цей знімок мене такої, якою я хочу виглядати увесь час. Тоді мені, ймовірно, випаде нагода потрапити до Голлівуду». Бійня мільйонів, кінець цивілізації, а маленьке голландське дівча, котрій судилося загинути в таборі, марить Голлівудом. Можливо, тобі захочеться про це подумати.
Це й стало наступним проектом Фергюсона – нарис ще не визначеного обсягу під назвою «Анна Франк у Голлівуді». Він не лише писатиме про дітей у фільмах, він писатиме ще й про те, як фільми діють на дітей, особливо – голлівудські фільми, і не лише на американських дітей, а й на дітей з усього світу, оскільки він пам’ятав, що десь читав про юного Сат’яджита Рая в Індії, як він писав захоплений лист зірці-дитині Діні Дурбін до Каліфорнії, і взявши Рая та Анну Франк своїми основними прикладами, він ще й спроможеться дослідити водорозділ мистецтва-розваги, про котрий думав з тих часів, як узагалі почав роздумувати про кіно.
Привабливість проникнення до паралельного світу блиску й свободи, бажання встати поруч із чужими історіями, масштабнішими від реальних і кращими від справжніх, особистість випорхує з себе й залишає землю позаду. Зовсім не дрібна ця тема, а у випадку Анни Франк – взагалі питання життя й смерті. Кіно й фільми. Його колись кохана Анна, його й досі улюблена Анна, в пастці «Сховища» – і її тягне до Голлівуду, загинула в п’ятнадцять, вбита в Берген-бельзені в п’ятнадцятирічному віці, а потім Голлівуд зняв фільм про останні роки її життя й усе-таки перетворив її на зірку.
Ти не уявляєш собі, наскільки ці речі для мене цінні, написав Фергюсон вітчимові, дякуючи йому за лист і надіслані книги. Вони кристалізували мої думки та відкрили мені новий шлях у те, що я хочу писати далі. Серйозно. Завдяки тобі поштовх підняв всю цю штуку на новий рівень серйозності, і залишається лише сподіватися, що мене вистачить на те, щоб гідно з нею впоратися. Тенісні костюми. Села за колючим дротом під охороною кулеметів. Уперше сміється Грета Гарбо. Гуляємо на пляжах Каліфорнії, а в столиці Грязюки вибухає епідемія тифу. Усім пора пити коктейлі. Прийшла пора для ям із вапном, мої голодні маленькі, приречені дітки. Як же можна тепер нам любити один одного? Як можна думати наші самозакохані думки? Ти був там, Гіле, ти сам це бачив і вдихав ці запахи, проте своє життя вклав у музику. Неможливо висловити, як я захоплююсь тобою і люблю тебе.
Бути з Альбером означало не бути з Альбером значну порцію денних годин. Альбер на рю Декарт додавав слова до свого роману, Фергюсон у своїй chambre de bonne читав книгу зі списку Гіла і працював над своїм нарисом, а відтак, годині о п’ятій, Фергюсон відкладав ручку і йшов до Альбера, де вони іноді грали в баскетбол, а іноді не грали, і, в залежності від того, грали чи ні, потому вони йшли на галасливий ринок на рю Муфтар і купували продукти на вечерю, або ж не купували на вечерю, а йшли пізніше до ресторану, і оскільки Фергюсонові було не по кишені їсти в ресторанах, його частку чека зазвичай оплачував Альбер (він був незмінно щедрим у тому, що стосувалося грошей, і знову й знову казав Фергюсону, щоб той їв і не думав про це), а, відвідавши чи не відвідавши кіно (зазвичай – відвідавши), вони поверталися до квартири на третьому поверсі будівлі через дорогу від баскетбольного майданчика і разом лягали в ліжко, крім тих вечорів, коли Альбер приходив вечеряти до квартири Вівіан і ночувати залишався в маленькій кімнаті Фергюсона на шостому поверсі.
