Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 167)

Фергюсон уявляв, що так триватиме вічно, а якщо й не вічно, то досить тривалий час, ще багато місяців і років часу, та по двохстах п’ятдесяти шести днях життя за таким чарівним розпорядком те, що вжахнуло його стосовно його матері того ранку, коли він попрощався з нею в травні, зловісно й несподівано сталося з матір’ю Альбера. Телеграма о сьомій ранку двадцять першого січня, коли вони удвох ще спали в ліжку Альбера на рю Декарт, консьєржка гучно забарабанила в двері і мовила: Monsieur Dufresne, un télégramme urgent pour vous, і от раптово вони злізають з ліжка й одягаються, а потім Альбер читав телеграму – блакитний бланк з чорним повідомленням про те, що його мати спіткнулася, впала в сходовий проліт її будинку в Монреалі та померла – в свої шістдесят. Альбер нічого не сказав. Він віддав телеграму Фергюсонові й далі мовчав, і до того часу, як Фергюсон дочитав телеграму, що закінчувалася словами «ПРИЇЖДЖАЙ ДОДОМУ НЕГАЙНО», Альбер завив.

Він полетів до Канади о першій того ж дня, і оскільки, поки він був там, йому належало займатися численними заплутаними родинними справами й фінансовими питаннями, і тому що, поховавши матір, він вирішив з’їздити до Нового Орлеана побільше довідатися про життя батька, як він повідомив у листі до Фергюсона, то він затримається на тому боці світу на два місяці, а оскільки Фергюсонові в день від’їзду Альбера з Парижа залишилося жити всього сорок три дні, вони більше ніколи не бачили один одного.

Фергюсон був спокійний. Він знав, що Альбер рано чи пізно повернеться, а сам він тим часом продовжуватиме роботу, скористається відсутністю Альбера та відновить свою стару звичку пити за вечерею вино, бокал за бокалом вина до повного сп’яніння, якщо необхідно, бо хай він і зберігав спокій, за Альбера він усе одно тривожився – телеграма звалилася на нього як грім серед ясного неба, і, коли вони обіймалися на прощання в аеропорту, Альбер здавався наполовину божевільним, а якщо йому не вдасться вистояти і він знову почне вживати? Спокійно, сказав собі Фергюсон, випий ще вина, спокійно – і ломися далі. У його нарисі про Анну Франк уже було написано більше ста сторінок і він перетворювався на книгу, ще одну книгу, котра забере принаймні ще рік у написанні, але, знову-таки, січень уже закінчувався, настав лютий, і з публікацією «Лорела й Гарді» менше, ніж за місяць він ловив себе на тому, що йому важко зосередитися.

Після свого короткого візиту Обрі більше до Парижа не повертався, проте вони з Фергюсоном за останні десять місяців обмінялися кількома десятками листів. Стільки великих і дрібних деталей треба обговорити з приводу виходу книги, але й також – жартівливі й ніжні посилання на ті часи, що вони їх провели разом у номері на п’ятому поверсі готелю «Георг V», і хай навіть Фергюсон писав, що він більш-менш зійшовся у Парижі з деким, володар ельфів залишався непохитним і був цілковито готовим до повторного спектаклю, один раз чи кілька, поки його автор у Лондоні. Здавалося, так воно і влаштовано у світі без жінок, де Фергюсон зараз мандрував. Як йому одного разу пояснив Альбер, правила вірності стосовно чоловіків і жінок не діяли стосовно чоловіків і чоловіків, і, ймовірно, єдина перевага в тому, щоби бути вигнанцем-підором, а не законослухняним одруженим громадянином, – свобода трахатися за бажанням з ким захочеш і коли б не захотів, якщо тільки не пораниш цим почуття свого номера першого. Але що ж це взагалі означає? Не розповідати своєму номерові першому, що ти був з кимось іще, припускав Фергюсон, і якщо Альбер трахається з кимось чи з кількома кимось, поки мотається Північною Америкою, Фергюсон не бажав би цього знати – і не повідомлятиме Альберу, якщо в підсумку трахнеться з Обрі в Лондоні. Ні, не якщо, сказав він собі, а коли, коли і де, і скільки разів за ті дні й ночі, що він проведе в Англії, оскільки він, хоча й любив Альбера, Обрі він вважав непереможним.

План полягав у тому, щоб випустити книгу шостого березня, в понеділок. Фергюсон відсвяткує свій двадцятий день народження в Парижі третього, відтак вирушить потягом-паромом з «Гар-дю-Нор» увечері четвертого і прибуде на вокзал «Вікторія» вранці п’ятого. У своїх останніх повідомленнях Обрі підтвердив, що всі інтерв’ю та заходи вибудувалися за планом, включно з вечором Лорела й Гарді в Національному кінотеатрі – програма короткометражних фільмів, у котрій будуть представлені двадцятихвилинні «Великі справи», двадцятиоднохвилинні «Два моряки», двадцятишестихвилинна «Вдрабадан» і тридцятихвилинна забава століття «Ящик з музикою», і, щойно йому передали рішення НКТ, Фергюсон цілий тиждень витратив на складання односторінкових вступів до кожного з чотирьох фільмів, панікуючи від думки, що заніміє перед публікою, якщо спробує вийти на сцену без записів, а оскільки він хотів, щоб його маленькі тексти були чарівними й дотепними, а не лише надавали інформацію, у нього пішло багато годин на їх складання й переписування, доки він хоча би приблизно залишився задоволеним результатом. Та якою ж насолодою стане цей вечір – і яку чутливу й щедру справу Обрі йому влаштував, – і відтак, усього через двадцять чотири години потому, як він дописав ці вступи, денною поштою в середу, п’ятнадцятого лютого, він отримав два сигнальні примірники його книги, і вперше в межах досвіду, отриманого Фергюсоном про світ, минуле, теперішнє й майбутнє злилися воєдино. Він написав книгу, а потім чекав на книгу, і от книга у нього в руках.

Один примірник він віддав Вівіан, і коли вона попросила його підписати, Фергюсон засміявся й сказав: Я такого ніколи раніше не робив, знаєте. Де її треба підписувати і що треба писати?

Традиційне місце – титульний лист, відповіла Вівіан. А сказати можеш усе, що хочеш. Якщо не можеш нічого придумати, просто напиши своє ім’я.

Ні, так не годиться. Я мушу щось сказати. Можна я хвилинку подумаю, нічого?

Вони були у вітальні. Вівіан сиділа з книжкою на колінах, а Фергюсон сідати з нею не став – натомість він почав ходити взад і вперед перед нею, і після кількох таких взадів і впередів вийшов із зони дивана й дійшов до віддаленої стіни кімнати, повернув направо та дійшов до наступної стіни, відтак знову повернув управо й дійшов до стіни, наступної за попередню, після чого повернувся до дивану, де нарешті всівся поруч із Вівіан.

Гаразд, мовив він, я готовий. Дайте мені книгу, і я вам її підпишу.

Вівіан сказала: Я гадаю, ти найдивніша і найкумедніша людина з усіх моїх знайомих за все життя, Арчі.

Так, я такий. Обрегочешся. Містер Ха-Ха в пурпуровому клоунському костюмі. Давайте книжку.

Вівіан простягла йому книжку.

Фергюсон розкрив її на титульному листі й сягнув у кишеню за ручкою, та ледь зібрався писати – зупинився, повернувся до Вівіан і сказав: Але вийде коротко. Сподіваюсь, ви не заперечуєте.

Ні, Арчі, я не заперечую. Анітрохи.

Фергюсон написав: Це Вівіан. Улюбленому другові й рятівнику – Арчі.

Земля повернулася ще шістнадцять разів, і ввечері третього березня вони відсвяткували його двадцятий день народження скромною вечерею в квартирі. Вівіан запропонувала запросити стільки гостей, скільки він забажає, але Фергюсон сказав – ніяких інших не треба, дякую, йому хочеться відзначити по-родинному, а це означало: лише вони удвох і Ліса, та ще відсутній Альбер, котрий зараз мандрував Півднем, намагаючись вистежити членів батьківської сім’ї, і хоча Фергюсон знав, що це безглуздо, він попросив Вівіан залишити Альберові місце за столом у тому ж дусі, в якому на свято Песах залишають місце Іллі, і Вівіан, зовсім не вважаючи, що це безглуздя, попросила Селестину накрити стіл на чотирьох. Мить потому вона вирішила збільшити число до шістьох, щоби включити матір і вітчима Фергюсона.

Жити йому залишалося два дні, і то був останній раз, коли він з ними розмовляв, але про телефонний дзвінок домовилися заздалегідь, і третього за годину до того, як він сів за вечерю з Вівіан і Лісою, мати й Гіл потелефонували з Нью-Йорка побажати йому щасливого дня народження та успіху в лондонській поїздці. Фергюсон сказав Гілові, що візьме з собою «Нашого спільного друга» (дев’яносто першу книгу зі списку), котра складе йому компанію в двох довгих переїздах через Канал (кожен по одинадцять годин), та сумнівався, що в Лондоні в нього залишиться час на читання, оскільки розклад там став жахливо щільним. Як би там не було, після цієї йому залишиться прочитати всього дев’ять книжок, і вони з Вівіан планують з усіма книгами закінчити до кінця травня, але ж яке це задоволення – жити в багатому мозкові цього англійця, зауважив він, а потому, як вони з професором Вівіан докінчать соту книгу, йому хочеться наздогнати з усіма романа Дікенса, яких він ще не прочитав.

Відтак слухавку взяла мати й заговорила з ним про погоду. Англія – місце вологе, і йому слід завжди пам’ятати про парасолю й надягати плащ, а то й придбати пару калош, щоб захищати ноги й взуття. У будь-який інший день Фергюсон від такого впав би в роздратування. Вона розмовляє з ним, як із семирічним хлопчиком, і за звичкою він би від неї відмахнувся, простогнавши, або висміяв би якимось потішним і в’їдливим зауваженням, та саме того дня жодного роздратування він не відчув – навпаки, це його повеселило, і зігріла, і розвеселила його ця нескінченна материнськість, що й досі палала в ній. Звичайно, ні, ма, сказав він. Я нікуди не виходитиму без парасолі. Чесне слово.