Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 168)

Так сталося, що саме свою парасолю Фергюсон залишив у потязі, прибувши до Лондона вранці п’ятого. Він не мав наміру його губити, та в поспіху зборів речей і вискакування на перон у пошуках Обрі парасоля була забута. І так, дощ лив того ранку на місто, як його мати й передбачала, оскільки Англія і справді була вологим місцем, і найперше, що вразило Фергюсона в ній, були запахи, натиск нових запахів, що увірвалися в його тіло тієї ж миті, коли він полишив повітря свого купе й опинився на повітрі вокзалу, запахи, зовсім не схожі на запахи Парижа та Нью-Йорка, атмосфера більш йоржиста, колюча, заряджена змішаними випарами вологих вовняних піджаків та горіння вугілля, і вологих кам’яних стін, і диму сигарет «Плеєрс» з їх надто солодким вірджинським тютюном на відміну від прямоти «Голуаз» і ледь пригорілих ароматів «Лакі» й «Кемел». Інший світ. Усе до крайності інше, а оскільки ще був початок березня і весна поки що не настала – озноб нового різновиду, що пробирав до кісток.

І от уже Обрі посміхався йому та охоплював рученятами тіло Фергюсона, оголошуючи, що гарненький хлопчик нарешті прибув і який чудовий тиждень чекає на них обох. Потому – назовні, на стоянку таксі, де вони настовбурчились поруч під куполом чорної парасолі Обрі, в очікуванні своєї черги, спершу говорили про те, наскільки щасливі знову бачити один одного, та кілька секунд по тому видавець Обрі вже розповідав авторові Фергюсону, що за останні кілька днів почали надходити перші відгуки на книжку, і всі добрі, за винятком одного, прекрасна рецензія в «Нью Стейтсмені», захоплена в «Обсервері», проте нічого нижче добрих оцінок у всіх інших, якщо не зважати на стервозні нісенітниці в «Панчі». Як мило, мовив Фергюсон, розуміючи, скільки ці відгуки важать для Обрі, проте сам він відчував себе якимось відстороненим від усього цього, наче рецензії писали про книгу іншого автора, іншої особи з таким же йменням, як у нього, можливо, але не того, хто зараз уперше сідає в лондонське таксі – один із тих легендарних чорних слонів, які він бачив у багатьох фільмах за стільки років, а вони виявилися навіть ще більшими, ніж він собі уявляв, от ще одна британська штука, відмінна від американських і французьких, і яке ж задоволення було сидіти у величезному просторі позаду й слухати, як Обрі тарахкоче, сипле іменами редакторів журналів і рецензентів, про котрих сам Фергюсон нічого не знав, всі вони були для нього не більш реальні, ніж масовка в п’єсі вісімнадцятого століття. Відтак таксі рушило й попрямувало до готелю – і раптом усе перестало бути задоволенням, а стало бентежити й навіть трохи лякати. Руль автомобіля був розташований не на тому боці, а водій їхав неправильною стороною вулиці! Фергюсон чудово знав, що в англійців так прийнято, але ніколи не переживав цього сам, і за давньою звичкою, виробленою за все життя вбудованих рефлекторних реакцій, його перша поїздка лондонськими вулицями змушувала його зіщулюватися кожного разу, коли таксист повертав чи якесь інше авто наближалося до них не з того боку, і він знову й знову мусив заплющувати очі, у страху, що вони от-от розіб’ються.

Безпечно припаркувалися поблизу готелю «Дарентс» на Джордж-стріт, 26 (Дабл’ю-1), неподалік від «Колекції Воллеса» та Римо-католицької церкви святого Якова. «Дарентс» читається як «currants», і Обрі сказав, що вибрав Фергюсону саме цей готель, тому що він вже такий, власне, британський і респектабельний – не Лондон Мод, а те, що він називав Лондон Плод, з баром на цокольному поверсі, облицьованим дерев’яними панелями, котрий був настільки нудним і видовищно таємничим, що тут досі був завсідником Ч. Обрі Сміт, хоча й він помер двадцять років тому.

А крім того, продовжував володар ельфів, ліжка тут надзвичайно зручні.

Ти зі своїм брудним розумом, сказав Фергюсон. Не дивно, що ми так добре зійшлися.

Свій до свого по своє, мій юний друже янкі. З денді-дудлами у нас у штанах та з доброю парочкою поні, щоб довезла нас до міста.

Обрі допоміг Фергюсонові зареєструватися, але потім мусив утікати додому. Була неділя, у дитячої няньки вихідний, а він пообіцяв побути з Фіоною й дітьми до чаю, а опісля він повернеться до готелю покататися на поні, а відтак поведе Фергюсона вечеряти.

Фіона ніяк не дочекається зустрічі з тобою, сказав він, але це відбудеться лише завтра.

Що стосується мене, то я з нетерпінням чекаю, коли ти повернешся після обіду. Коли, до речі, час для чаю?

У нашому випадку – будь-який час між чотирма й шістьма. До цього часу ти можеш поки що відпочити. Ці переїзди через Канал здатні жорстоко подіяти на організм, і ти, напевне, весь варений. Ну, або, принаймні, протушкований.

Віриш чи ні, але мені в потязі вдалося поспати, тому все добре. Я не зготований, так би мовити. Сирий і свіжий, і не дочекаюсь виходу.

Фергюсон розпакував речі, спустився на цокольний поверх та зайшов до їдальні поснідати – о десятій сніданок ще подавали, і це стало його першою пробою англійської кухні: тарілка, на котрій лежали одне смажене яйце (жирне, але смачне), дві недосмажені смужки бекону (злегка огидні, але смачні), дві свинячі сосиски, ретельно пропечений печений помідор і два товстих кусня білого хліба, намазані девонширським маслом, котре було краще будь-якого вершкового масла, яке він коли-небудь куштував. Каву пити було неможливо, тому він перейшов на чайник чаю, поза сумнівом – найміцнішого в усьому християнському світі, його довелося розводити гарячою водою, перш ніж Фергюсон спромігся влити цю рідину собі в горло, а відтак подякував офіціантові, піднявся зі стільця й попрямував до чоловічої кімнати на довгу, нещасну сесію зі своїми буркотливими кишками.

Йому хотілося вийти прогулятися, проте м’який дощик, що лив раніше, тепер перетворився на зливу, і Фергюсон, замість того, щоби піти нагору й запертися в своєму номері, вирішив навідати знаменитий бар з дерев’яними панелями і пошукати там привид Ч. Обрі Сміта.

Бар о тій годині був порожній, та ніхто, схоже, не заперечував, коли він спитав, чи можна йому тут трохи посидіти, поки погода не поліпшиться (удень, за прогнозом, мало бути сонячно), а оскільки коридорний виявився таким люб’язним, коли Фергюсон запитав про це, він вирішив, що англійці йому подобаються, і він їх вважає шляхетними, щедрими людьми, не такими манірними, якими іноді можуть бути французи, не такими сердитими, якими можуть виявитися американці, а доброзичливими й спокійними, публіка загалом терпима, котра приймає слабкості своїх гостей і не встряє й не засуджує тебе, коли говориш не з тим акцентом.

Тому Фергюсон всівся в порожньому барі, облицьованому дерев’яними панелями, і якийсь час думав про англійців, зокрема – про Ч. Обрі Сміта та милий, однак малозначущий факт, що він, найбільш англійський з усіх англійських джентльменів, саме втілення Англії для американців у численних голлівудських фільмах, був ще одним володарем ельфів, у цьому випадку – ельфів Країни кіно, а зовсім трохи згодом Фергюсон видобув із кишені записник, котрий завше носив із собою в кишені піджака, і почав виписувати імена британських акторів, що працювали в Каліфорнії, і тією мірою, яку Фергюсон ніколи раніше не розглядав до того ранку, помогли створити те, що світ сьогодні вважає американським кіно.

Стільки імен – і стільки фільмів з цими іменами в титрах, і поки Фергюсон записував перші, які спали йому на думку, хоча вірніше – висмикнуті з пам’яті мірою того, як він їх пригадував, він включав до списку ті назви фільмів, де, як він бачив, ці люди грали, і його вражало, як їх багато, лавина фільмів – і ще більше фільмів, усе більше фільмів, надто багато фільмів, нарешті, жахливе число фільмів, і, поза сумнівом, ще й багато інших фільмів, про як він забув.

Починаючи з першого імені в нього в списку, з неминучого Стана, партнера Оллі, що народився з іменем Артур Станлі Джеферсон у містечку Альверстон у 1890 році, а по тому в 1910-му, вивезеному до Америки з «Труппою Ферда Карно» як дублера Чарлі Чапліна, більше вісімдесяти фільмів переглянуто зі Станом Лорелом, більше п’ятдесяти з Чапліном і, принаймні, двадцять з Ч. Обрі Смітом (включно з «Королевою Крістіною», «Багряною імператрицею», «Життям бенгальського улана», «Китайськими морями», «Маленьким лордом Фаунтлероєм», «В’язнем Зенди») і ще сотні з Роналдом Колменом, Бейзилем Ратбоном, Фредді Бартолом’ю, Грір Гарсон, Кері Грантом, Джемс Мейсон, Борісом Калоффом, Реєм Мідлендом, Дейвідом Нівеном, Лоренсом Олів’є, Ральфом Річардсоном, Вів’єн Лі, Деборою Керр, Едмундом Гвенном, Джорджем Сондерсом, Лоренсом Гарві, Майклом Редгрейвом, Ванесою Редгрейв, Лінн Рекгрейв, Робертом Донатом, Лео Дж. Керолом, Роналдом Янгом, Найджелом Брюсом, Гледіс Купер, Клодом Рейнсом, Дональдом Кріспом, Робертом Морлеєм, Едною Мей Олівер, Альбертом Фіннеєм, Джулією Крісті, Аланом Бейтсом, Робертом Шоу, Томом Кортнеєм, Пітером Селерсом, Гербертом Маршаллом, Родді Макдавелом, Ельзою Ланчестер, Чарльзом Лотоном, Вілфрідом Гайд-Вайтом, Аланом Мобреєм, Еріком Бломом, Генрі Стівенсоном, Джулією Андрюс, Джорджем Арлісом, Леслеєм Говардом, Тревором Говардом, Майклом Кейном, Шоном Коннері та Елізабет Тейлор.

Дощ припинився о другій, та сонце ще не зійшло. Замість цього хмарне небо затягло новими хмарами, такими густими й щільними, що вони почали просідати, повільно опускаючись зі свого звичного місця в небі, доки не торкнулися землі, і коли Фергюсон нарешті вийшов із готелю, щоби трохи пройтися кварталом, вулиці перетворилися на лабіринт туману. Ніколи раніше не давалося йому так мало бачити в цей час доби, що, за припущенням, було ще днем, і він не розумів, як це англійці можуть займатися своїми справами в таких вогких, пароподібних випарах, та, знову ж, сказав він собі, англійці, ймовірно, запанібрата з хмарами, оскільки те, що він вивчив за Дікенсом – так те, що хмари в небі над Лондоном опускаються й частіше навідують людей, і от у такий день, як цей, схоже було, що вони прихопили з собою ще й зубні щітки і мали намір провести тут ніч.