Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 170)

Дев’ятнадцятилітнього Ісаака Фергюсона можна часто знайти бродячими вулицями Нью-Йорка. Живе він в іншому місці.

Ніяких більше Еві. Ніяких відвідин напівбудинку в Іст-Оранджі після його останнього візиту до доктора Бройлера в Принстоні, Фергюсон більше не міг змусити себе з нею зустрічатися лицем до лиця. Він підвів її та зруйнував її надії, і йому не вистачало сміливості подивитися їй ув очі і сказати, що він ніколи не стане примарним батьком ілюзорної дитини, котру вона придумала, щоб утримати їх разом в якомусь майбутньому світі, коли обставини нарешті їх розлучать. Але й дурня усе це. Як же глибоко вони себе обманювали, і тепер, коли слова лікаря поклали край їхнім помилковим надіям, Фергюсон зняв телефонну трубку та оголосив про це на іншому кінці так, як це зробив би інший боягуз на його місці, навіть не насмілюючись сісти в її присутності та про все поговорити, а то й прийти, можливо, до висновку, що це – далеко не найгірша трагедія на світі, і вони можуть жити разомі далі, незважаючи на неї. Еві збентежила його черствість. Дуже жаль і все таке мовила вона, і мені тебе насправді дуже жаль, Арчі, але ми ж тут до чого?

До всього, вимовив він.

Ні, ти не маєш рації, відповіла вона, і якщо не розумієш того, що я тобі зараз кажу, ти – не та людина, ким я тебе вважала раніше.

Фергюсон ковтав сльози на іншому кінці дроту.

Ми не збиралися залишатися разом надовго, вела далі Еві, і, можливо, я була дурепою, що втягнула тебе в ці розмови про вагітність, та, чорт забирай, Арчі, я віддала тобі все, що в мене є, і ти вже, принаймні, як порядна людина, мусив попрощатися зі мною особисто.

Не можу, сказав Фергюсон. Якщо я приїду побачитися з тобою, я зламаюся й розревуся, а я не хочу, щоб ти бачила, як я плачу.

Це буде настільки жахливо?

Для мене – так. Найгірше у світі.

Будь дорослішим, Арчі. Спробуй поводитися, як чоловік.

Я намагаюся.

Недосить.

Я постараюся сильніше, чесно. Найважливіше – те, що я ніколи тебе не розлюблю.

Ти вже розлюбив. Ми разом так набридли тобі, що ти навіть не хочеш більше на мене дивитися.

Це неправда.

Досить брехати, будь ласка. І поки ти ще не поклав слухавку, Арчі, прошу тебе від усієї своєї душі – іди ти на хер.

У середу, двадцять п’ятого травня, через два тижні по цій пекельній розмові з Еві, потелефонував Ной, зі звісткою, що Біллі Бест хоче публікувати «Мандри Мулігена». Двадцять п’ятого Фергюсон і Біллі порозмовляли і домовилися зустрітися в суботу, двадцять восьмого, і Фергюсон, отже, не залишився у Принстоні на ті вихідні готуватися до іспитів з Говардом, як мав намір, а в п’ятницю вирушив до Нью-Йорка, як звичайно, проте своєму дідові він уже сказав, що на вихідних не приїде, а потім забув повідомити йому, що насправді прибуде, і цим збентежив діда, і сюрприз, який він йому влаштував, був усього однією сотою того сюрпризу, котрий він улаштував самому собі.

Наскільки йому було відомо, лише в нього був ключ від квартири. Тепер, коли вони з Еві розлучились, Фергюсон двічі приїжджав пожити тут на вихідних сам у вільній дідовій спальні, і в ті обидві п’ятниці він сам заходив до тихої квартири – і виявляв, що дід сидить собі на дивані у вітальні, читає спортивну газету «Поста», – а цього разу, потому, як він всунув у замок ключ і відчинив двері, почув голоси з вітальні, можливо, два чи три голоси, – він не зміг визначити, скільки їх було, та жоден не належав його дідові, а щойно він увійшов до квартири, найперше до нього чітко долетів чоловічий голос, котрий вимовляв: Ось так, Ел, тепер засунь у неї свій хер, – а далі інший чоловічий голос сказав: І от коли він це зробить, Джорджія, не забудь ухопити Еда за стояк і візьми собі за щоку.

Між вхідними дверима та входом до вітальні пролягав невеликий коридор, і поки Фергюсон крався навшпиньках повз зачинені двері у вільну спальню справа від себе, а потім – повз вузької кухоньки-камбуза, котра теж була розташована від нього справа, – дійшов до кінця стінки і встав на краю вітальні, і от що він побачив: його дід сидів поруч із чоловіком, що тримав шістнадцятиміліметрову кінокамеру, довкола яскраво горіли три стійки з софітами, кожен, напевне, в тисячу ватт, інший чоловік стояв посеред кімнати з планшетом для паперів під пахвою, а на дивані троє голих людей, жінка й двоє чоловіків, жінка з мертвими очима, років тридцяти, з обезбарвленим волоссям, великим бюстом і в’ялим, випертим животом, і двоє майже однакових чоловіків (можливо, близнюків), м’ясисті, волохаті звірі з членами, що стирчали, та волохатими сідницями, виконували вказівки режисера й оператора.

Дід Фергюсона посміхався. От що найбільше дратувало в цій огидній картині – посмішка на обличчі його діда, поки старий спостерігав, як жінка й двоє чоловіків смокчуться і трахаються на дивані.

Першим його помітив режисер – дрібний молодий негідник, котрому на око ще й тридцяти не було, в джинсах і сірій куртці, той, що весь час керував дійством, оскільки звук вони не записували, що, поза сумнівом, буде додано пізніше як низка театральних стогонів і мукання, при компонуванні цього найдешевшого з дешевих кінематографічних заходів, і от коли молодий режисер помітив, що в коридорі поблизу самого входу до вітальні стоїть Фергюсон, він вимовив: Ти хто в біса такий?

Ні, відповів Фергюсон, це в біса хто ви такі і чим, по-вашому, ви тут займаєтесь?

Арчі! – заволав його дід, а посмішка зникла з його обличчя й змінилася виразом переляку. Ти ж мені казав, що на цих вихідних не приїдеш!

Ну, в мене змінилися плани, сказав Фергюсон, і я тепер думаю, що цим людям слід винести свої дупи з квартири.

Заспокойся, друже, мовив режисер. Містер Адлер – наш продюсер. Це він нас сюди запросив, і нікуди ми не підемо, поки не закінчимо зйомки фільму.

Вибачайте, сказав Фергюсон, підходячи до голих людей на дивані, але на сьогодні забаві кінець. Одягайтеся й вимітайтесь.

Ледве він сягнув до руки жінки, щоб підняти її та відправити геть, режисер кинувся на Фергюсона ззаду й обхопив його корпус руками, притисши йому руки до боків. Після цього один із голих близнюків зірвався з дивану й врізав кулаком Фергюсону в живіт, болючим коротким ударом, від котрого знавіснілий Фергюсон так розлютився, що вирвався з рук дрібного режисера й шпурнув того на підлогу. Жінка сказала: Ну, чорт забирай, засранці. Досить уже цієї херні, поїхали далі.

Перш ніж розпочалася справжня бійка, втрутився дід Фергюсона і сказав режисерові:

Дуже шкода, Адаме, та гадаю, на сьогодні досить. Цей хлопчисько – мій онук, і мені треба з ним поговорити. Зателефонуй мені завтра, й ми прикинемо наш наступний крок.

Не минуло й десяти хвилин, як режисер, оператор і трійко акторів залишили квартиру. Фергюсон із дідом уже сиділи в кухні, один навпроти одного за столом, і ледь Фергюсон почув, як стукнули вхідні двері, він сказав: Ти старий, та дурний. Ти мені так огидний, що я ніколи більше тебе не хочу бачити.

Дідусь витер хустинкою очі й уперся поглядом у стіл. Дівчата нічого не повинні знати, сказав він, маючи на увазі своїх дочок. Якщо вони про це дізнаються, це їх прикінчить.

У тому сенсі, що тебе прикінчить, мовив його внук.

Ані слова, Арчі. Пообіцяй мені.

Фергюсон, котрому навіть не спадало на думку, що він коли-небудь зможе розповісти про побачене ним того дня матері чи тітці Мілдред, відмовився щось обіцяти, хоча й знав, що ніколи нікому про це не розповість.

Я такий самотній, сказав його дід. Мені просто хотілося трохи розважитися.

Оце так розвага. Викидати гроші на низькопробну порнуху. Та що з тобою взагалі таке?

Вона нешкідлива. Болю нікому не завдають. Усі добре проводять час. Що в цьому поганого?

Якщо ти ставиш таке питання, ти безнадійний.

Ти такий суворий, Арчі. Коли ти взагалі став таким суворим?

Не суворий. Я просто шокований – і ще мене трохи нудить.

Вони взагалі не повинні нічого знати. Якщо тільки ти даш мені слово ні про що їм не розповідати, я зроблю все, що ти захочеш.

Просто припини, от і все. Прикрий цей фільм і більше ніколи такого не вчиняй.

Послухай, Арчі, а якщо я дам тобі грошей? Так буде простіше? Я знаю, ти не схочеш тут більше зі мною залишатися, та якщо матимеш гроші, ти зможеш знайти собі іншу квартиру в Нью-Йорку. Тобі ж цього хочеться, чи не так?

Ти намагаєшся мене підкупити?

Називай як хочеш. Але якщо я дам тобі п’ять… шість… ні, скажімо, десять тисяч доларів… це ж добряче тебе виручить, правда? Зможеш винайняти собі власну квартирку де-небудь і ціле літо писати, а не вкалувати на тій роботі, про яку ти мені розповідав. Що ти там збирався робити?

Сміття вивозити.

Сміття вивозити. Що за пуста трата часу й сил.

Але я не бажаю твоїх грошей.

Бажаєш, звичайно. Всі бажають грошей. Гроші всім потрібні. Вважай їх подарунком.

Хабарем, ти хочеш сказати.

Ні, подарунком.

Фергюсон узяв гроші. Прийняв дідову пропозицію з чистою совістю, бо, кажучи по правді, то був не хабар, а подарунок, оскільки він усе одно б не обмовився про це ні словом ні матері, ні тітці Мілдред, а якщо дід такий багатий, що йому по кишені виписати чек на десять тисяч доларів, то краще, якщо гроші відійдуть його внукові, ніж профінансують ще один убогий кінотрах. Але ж яким шоком було вторгнутися в ту ненормальну сцену, і до чого схибнутим і збоченим стає його дід у старості – овдовілий та самотній, його більше ніщо не стримувало, він міг собі впадати в будь-які розпусні примхи, які б не приваблювали його фантазію, і яку ще ганьбу влаштує він завтра? Фергюсон і далі любив діда, але тепер втратив до нього всяку повагу, можливо, навіть почав його зневажати – цього вистачало, щоб назавжди розхотіти перебувати в його квартирі, – проте зневажати не так сильно, як зневажав він свого батька, котрий уже цілковито зник з його життя, зник з причин, загалом пов’язаних із грошима, і от він сам радо бере гроші в діда і трясе йому руку, дякуючи за них. Ще одна заплутана справа, ще одна бентежна розвилка на шляху, і точно так, як це з’ясував Ласло Флют у «Направо, наліво чи прямо?», який би вибір Фергюсон не зробив, він виявлявся хибним.