Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 171)

І все ж десять тисяч доларів у 1966 році були грандіозною сумою – таку купу грошей важко було уявити. Маленькі квартири в занедбаних районах Нью-Йорку здавалися менше ніж за сотню на місяць, іноді – всього за п’ятдесят чи шістдесят доларів, і Фергюсон зміг би підібрати собі що-небудь для втеч із Принстона, і йому й надалі вистачатиме на життя влітку, а працювати не доведеться. Не те щоб й жахала перспектива перетягувати сміття в проміжку між першим і другим курсами. По своїх літніх канікулах у старших класах, проведених з Арні Фрезером та Річардом Брінкерстафом, він знав, що важка праця здатна давати різноманітне задоволення, і в процесі можна навчитися чогось цінного про життя, але перед ним лежало ще дуже багато років подібної праці, і можливість відпочити від тягання тягарів, поки навчається в коледжі, була несподіваним успіхом. А все тому, що раптом з’явився і застав діда на гарячому. Відкриття огидне, це так, але як же водночас не посміятися над ним? І тепер він, чиї уста залишаться на замку, поки з його легень не вирветься останній вздох, валяється на купі грошей, отриманих за мовчання. Якщо над таким не сміятися, з тобою щось не так, якісь проблеми з головою.

Фергюсон вирушив з Ноєм у Віллідж вечеряти піцею й пивом, відтак провів ніч на підлозі кімнати свого двоюрідного брата в гуртожитку УНЙ, а наступного дня, коли поїхав через усе місто побачитися з Біллі Бестом, з ним і далі відбувалися дивовижні речі. Біллі був до того розслабленим і балакучим і так вихваляв книгу Фергюсона, котру називав найхимернішою, блядь, хернею, якої йому давно вже не доводилося читати, що юний автор знову безмовно подякував своєму кузенові за те, що той звів його з цією особою, не схожою на жодного іншого знайомого йому чоловіка.

Біллі був одночасно і мужланом з робітничого класу, і вишуканим письменником-авангардистом, він народився й виріс у тому ж кварталі, де й далі жив, був домоуправом свого будинку, тому що робота ця дісталася йому в спадок від батька, по-вуличному кмітливим уродженцем тих місць, котрий наглядав за округою, як шериф у голлівудському вестерні, але до того ж був автором складного галюцинаторного роману, дія якого відбувалася під час війни з французами та індійцями, під назвою «Розтрощені голови» (Фергюсон обожнював цю назву), і, слухаючи мелодійний нью-йоркський ірландсько-американський тенор свого видавця, Фергюсон відчував, нібито сама цегла будівель на Східній Вісімдесят дев’ятій вулиці бринить словами. Окрім усього іншого, вагітна дружина Біллі Джоанна говорила точно таким саме голосом, як і він, була дівчиною дуже земною й привітною, вдень працювала юридичним секретарем, а вечорами – машиністкою-набірницею-трафаретницею видавництва «Штуковина», це вона займатиметься книгою Фергюсона, поки в її утробі росте їхня дитина, вона приведе Фергюсонове немовля на світ, хай це немовля – всього лише книжка, а сам він ніколи не матиме ніякого стосунку до виробництва справжніх дітей, і от коли Джоанна й Біллі запросили його залишитися на вечерю в ту першу суботу їхньої нової дружби, Фергюсон обмовився, що найближчими днями підшукуватиме собі квартиру, щойно схвалять чек, котрий лежить в його бумажнику, а оскільки Біллі й Джоанна знали все, що відбувалося в них у маленькому кварталі, вони порадили йому квартиру в шести домах від їхнього будинку, однокімнатну студію, котру виставили на ринок усього по кількох днях після їх першої спільної трапези, і от так Фергюсон став орендатором власного житла на третьому поверсі по Східній Вісімдесят дев’ятій вулиці за сімдесят сім доларів і п’ятдесят центів на місяць.

Його перший рік у Принстоні доходив кінця. Говард вирушав на літо працювати на молочній фермі своїх тітки й дядька на півдні Вермонту, і хоча Фергюсона теж покликали взяти участь у цьому буколічному заході, наполовину знищений колишній коханець Еві Монро, котрий водночас став наполовину відродженим автором «Мандрів Мулігена», вже відмовився від прибирання сміття і планував усе літо потратити на свій наступний творчий проект, «Багряний зошит». На ці місяці до міста прибуде ще й Емі (працювати помічницею редактора у профільному журналі «Медсестринський дайджест»), а також її новий хлопець Лютер Бонд, котрий знайшов собі тимчасове місце у відділі майбутніх подій «Віллідж Войса». Селія Федерман, навпаки, буде далеко – пожинати плоди нагороди, котру їй дали батьки за дострокове закінчення середньої школи: перед нею була двомісячна поїздка Європою разом зі своєю двадцятилітньою сестрою Емілією. Як і передбачалося, дружок-Брюс, він же Людина-Буферна-Зона, пішов у минуле. Селія пообіцяла написати Фергюсонові рівно двадцять чотири листи, котрі звеліла зберігати в особливій коробці з етикеткою «Мандри Федерман».

Ноя теж тут не буде – він несподівано і в останню хвилину поїде на північ Массачусетса брати участь у Вільмямстаунському театральному фестивалі, куди він імпульсивно записався, залицяючись до дівчини, котра хотіла туди потрапити, але їй відмовили навіть без повторного прослуховування, а от Ноєві – ні, і тепер він усе літо гратиме у двох різних п’єсах («Усі мої сини» та «В очікуванні Годо»), і план знімати екранізацію «Душевних шнурків» знову ліг на полицю. Фергюсон зітхнув з полегшенням. Мало того, він був радий за Ноя, котрий завше був найкращим сценічним актором, коли б Фергюсон не бачив його гру, а бачив він Ноя на сцені за ці роки разів сім-вісім, напевне, і як сильно б не хотів той стати кінематографістом, Фергюсон був переконаний: у ньому вистачить того, що вивело б його у провідні актори, і не лише в комедіях, де він і так уже грав відмінно, але й у драмах також, хоча, можливо, і не в трагедіях, принаймні – не в тій класиці вагою п’ятдесят тонн, де чоловіки виривали собі очі, жінки варили живцем власних дітей, а Фортінбрас виходив під завісу, повільно опускаючись на купу закривавлених трупів. Ще Фергюсон відчував, що від Ноя публіка пісятиме в штани, якщо він коли-небудь вирішить виступати з сольними комічними номерами, та кожного разу, коли він йому це пропонував, Ной супився і казав: Це не для мене. Але він неправий, думав Фергюсон, сто разів неправий у тому, що відмовляється, і якось увечері навіть сів і написав для Ноя кілька жартів, просто щоб завести того з поштовху, але придумувати жарти виявилось важко, так важко, що майже зовсім неможливо, і якщо не зважати на кілька тенісних матчів, котрі вони раніше вигадали з Говардом, таланту до складання жартів у нього, схоже, немає. Писати кумедні фрази в оповіданні – це одне, а от вигадувати незабутні дзвінки-дотепи, що могли б служити сіллю анекдота, – для такого потрібен був цілковито інший мозок, ніж той, який розмістили в черепі у Фергюсона.

Емі була тісно прив’язана до Лютера Бонда з початку травня. Настав червень, і, як засвідчила остання телефонна розмова з Фергюсоном, його активна, невгамовна зведена сестра досі не зважилася розповісти батькові або мачусі про появу нового чоловіка в її житті. Це розчарувало Фергюсона, який завше захоплювався хоробрістю Емі, хоча й іноді йому хотілося придушити її норов, а тому нерішучість Емі він пояснював тією причиною, що її бойфренд був не просто чорношкірим, а войовничо чорношкірим, особою «Чорної влади», за поглядами лівішою навіть від Емі, загрозлива постать у чорній шкіряній куртці та чорному береті поверх афро.

Відтак ця пара перебралася з Бостона до літнього будиночку на Морнінгсайд-Хайтс. Того ж вечора вони зустрілися з Фергюсоном, аби перехилити по склянці в барі «Вест-Енд», і Фергюсон, уперше потиснувши руку Бонду, відчув, як намальована в його уяві картинка розлетілася на тисячу безглуздих деталей. Так, Лютер Бонд був дужим негром із міцним потиском долоні, а в його очах світилася вперта рішучість, проте з виразу його очей було ясно, що Фергюсон для нього не ворог, а потенційний друг, якого йому би справді хотілося мати, і отже, якщо Лютер не був отим карикатурним войовничим терористом, то з якого дива Емі досі не розповіла батькові про нього?

Фергюсон мав би обговорити все це з Емі наодинці й спробувати вдихнути в неї трохи тверезого глузду, але поки що мусив сам придивитися до містера Бонда, аби визначити його особистість. Видно, що невеликого зросту, десь так п’ять футів дев’ять дюймів, приблизно як Емі, і, якби волосся якось могло свідчити про політичні переконання, то скромне афро Лютера вказувало на його лівизну, але не крайню лівизну – на противагу великим афро Самовпевнених Чорношкірих. Його обличчя було симпатичним, навіть гарним, якщо подібне означення підходить чоловікам, і, вивчаючи це обличчя, Фергюсон зрозумів, чому Емі звабилася Лютером і трималася його по шести тижнях балачок і незмінного сексу. Однак, відігнавши на мить ці поверхові враження – абстрактні подробиці щодо людського зросту, довжини волосся та коефіцієнта кмітливості, Фергюсон виявив у Лютера щось важливіше, а саме глибоке почуття гумору, те, що він так цінував у людях, адже йому самому бракувало дотепності, через що його тягнуло до людей на кшталт Ноя Маркса, Говарда Смола та Річарда Брінкерстафа, які могли спілкуватися навколо нього. Почувши від Лютера, що його співмешканець у Брандейсі першокурсник називався Тімоті Сойєр, інакше кажучи – Тім Сойєр, Фергюсон розреготався, а потім поцікавився, чи Тім чимось нагадував Тома, на що Лютер відповів заперечно, бо той більше нагадував іншого персонажа книжки Мурка Твонга, а саме Гика Фанна.