Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 172)

Це було кумедно. Мурк Твонг і Гик Фанн – це було насправді смішно, саме той тип людей «два в одному», про який Говард любив побазікати у хвилини натхнення; а позаяк цей факт розсмішив Емі, то став іще кумеднішим, поза сумнівом кумеднішим, адже гучність її сміху свідчила про неврівноваженість; вона ніколи не чула від Лютера нічого подібного, що, своєю чергою, свідчило, що Лютер останнім часом не озвучував оцих спотворених імен Марка Твена та Гека Фінна і не потішав цим своїх друзів – ні, він вигадав ці імена спонтанно, у тому ж барі «Вест-Енд», і Фергюсон оцінив його гострий і кмітливий розум, що породив двійко таких дотепних каламбурів чи то, як він не наважився сказати вголос, таких гострих каламбурів. Натомість він разом із зведеною сестрою реготав над ними, а потім попросив містера Бонда замовити йому ще один кухоль пива.

Фергюсон уже був дещо поінформований про біографію Лютера й про ті чудернацькі шляхи, якими той дістався з Центрального округу Ньюарку до університету Брандейса в Новій Англії, – про це Емі розповіла йому в телефонній розмові, а ще і про сім років, проведених Лютером у Ньюаркській академії, одному з найпрестижніших вишів регіону, за навчання в якому його батьки, кучер та покоївка, не платили, бо це робили роботодавці його матері, Сід і Една Воксмени, багате подружжя із Саут-Оранджу – незвичний дует згорьованих душ, які полюбили Лютера ще малим хлопчиком; і тепер, коли Лютер здобув стипендію в університеті Брандейса, Воксмени оплачували навчання його молодшого брата Септімуса, Септі, і – як тобі це подобається, мовила Емі до Фергюсона – заможна єврейська родина та нужденна чорношкіра сім’я, об’єднані повік у Роз’єднаних Штатах Америки – ха!

Отож Фергюсон уже знав про навчання бойфренда Емі в Ньюаркській академії тоді, коли вони втрьох сиділи за столиком у «Вест-Енді», а тому невдовзі розмова почалася про власне Ньюарк, точніше про Ньюарк у зв’язку з баскетболом – цією грою Лютер і Фергюсон захоплювалися у старших класах і, оскільки слова Ньюарк і баскетбол несподівано опинилися в одному реченні, Фергюсон згадав про ньюаркський спортзал, де він у 14-річному віці приніс команді три очка в додатковий час, і щойно він вимовив три очка в додатковий час, Лютер нахилився вперед, видав якийсь незрозумілий горловий звук і сказав: «І я був там».

То ти пам’ятаєш, що трапилося, мовив Фергюсон.

Ніколи не забуду.

Ти брав участь у грі?

Ні, сидів на лаві запасних і чекав на закінчення вашої гри й початок моєї.

Бачив отой кидок з центральної лінії?

Найдовший чистий на моїй пам’яті. За свистком.

А те, що було потому?

І це також. Так ніби це було вчора.

Хлопчаки зірвалися зі своїх місць, і я, біжучи, дістав удар кулаком, такий сильний, що весь день відчував біль.

То, напевно, був я.

Ти?

Я вдарив когось, але не знаю, хто це був. Усі білі видаються однаковими, чи не так?

Я був єдиним гравцем нашої команди, котрого вдарили. Це точно. І якщо ним був я, то це твій удар.

Емі зауважила: Земля, колись стійка у своєму русі, випадає зі своєї орбіти. По семи океанах мчать приливні хвилі, вулкани стирають з планети міста. Чи в мене просто розбурхалась уява?

Фергюсон побіжно всміхнувся до Емі й повернувся до Лютера.

Чому ти це зробив? спитав він.

Не знаю. Не розумів тоді, й досі не можу пояснити зараз.

Це вразило мене, мовив Фергюсон. Не сам удар, а причина для удару. Атмосфера безумства й ненависті у спортзалі. Вона згущувалася поступово, проте до третьої нічиєї зло запанувало всюди. Потім оте чисте попадання, і всі зірвалися з місць.

До того ранку я був таким собі середньостатистичним американським тупаком. Хлопцем, який вірить у прогрес і боротьбу за краще завтра. Хіба ми не здолали поліомієліт? Далі мала дійти черга до расизму. Рух за громадянські права став чарівною пігулкою, що мала перетворити Америку на суспільство дальтоніків. Після такого удару, після твого удару, я зненацька порозумнішав щодо багатьох речей. І тепер я настільки свідомий, що не можу думати про майбутнє без відчуття нудоти. Ти змінив моє життя, Лютере.

Чесно кажучи, сказав Лютер, той удар змінив і мене. Того ранку в мене вселився настрій юрби, а гнів натовпу став моїм гнівом. Я вже не думав про себе самого, а відчував, що за мене думає юрба, а тому я втратив самоконтроль разом із юрбою, вибіг на майданчик і вчинив оте безглуздя. Я сказав собі: більше ніколи. Відтепер я відповідаю за себе. О Боже. Мене відрядили до школи білі, чи не так? Що я мав проти білих людей?

Зажди-но, мовила Емі. Тобі поки що щастило.

Знаю, відказав Лютер. План А: стати адвокатом на кшталт Тергуда Маршалла, стати першим чорношкірим мером Ньюарка, далі стати першим чорношкірим сенатором від Нью-Джерсі. Але, якщо цього не станеться, завше існує план Б: купи собі автомат і згадай, що говорив Малкольм. Виконати за будь-яку ціну. Ніколи не пізно, правда?

Будемо сподіватися, що ні, сказав Фергюсон, підняв свою склянку і кивнув на знак згоди.

Лютер засміявся. Мені подобається твій зведений брат, звернувся він до Емі. Він зачіпає мене за живе – і знає, як тримати удар. Того дня в нього, можливо, заболіло плече. А як же моя рука? Мені здавалося, я поламав усі суглоби.

«Багряний зошит» виявився найбільш проблемним твором з усіх, що були прочитані раніше, а тому Фергюсон глибоко сумнівався, чи зможе з ним упоратися. Книжка про книжку, яку можна прочитати і зробити в ній запис; книжка, в яку можна ввійти, наче в тривимірний простір; книжка, що була цілим світом і водночас мозком окремої людини, головоломкою, моторошною місцевістю, населеною красунями й чудовиськами. У ній помалу будується сюжет, за яким вигаданий автор Ф. вступає в боротьбу з найтемнішими елементами власного єства. Книжка мрій. Книжка про реальні речі просто під носом у Ф. Неймовірна книжка, що не могла бути написана; яка вочевидь перетвориться на хаос випадкових, не зв’язаних між собою черепків, нагромадження безглуздя. Навіщо потрібні ці намагання? Чому би просто не вигадати інший сюжет і не подати його так, як зробив би інший письменник? А тому, що Фергюсон хотів чогось іншого. Тому, що вже не бажав розповідати про звичайні речі. Тому, що Фергюсон мав бажання випробувати себе в невідомому й побачити, чи виживе в боротьбі.

Запис перший. У багрянім зошиті містяться всі слова, які ще мають бути сказані, та всі роки мого життя до моменту купівлі зошита.

Запис другий. Багряний зошит – це не щось вигадане. Це реальна річ, така сама, як ручка в моїй руці чи сорочка на моїх плечах, і він лежить переді мною на столі. Я придбав його три дні тому в крамниці канцтоварів на Лексингтон-авеню в Нью-Йорку. У тій крамниці продається багато інших зошитів: сині, зелені, жовті, коричневі, – проте, коли я глянув на червоний, то почув, як він мене кличе, як називає моє ім’я. Червоний колір мав таку інтенсивність, що насправді був багряним, він палав так яскраво, як літера А на сукні Гестер Прин[46].

Сторінки всередині багряного зошита були, природно, білими, їх було багато, більше, ніж людина зможе перелічити від світанку до сутінок довгого літнього дня.

Запис четвертий. Розкриваючи багряний зошит, я бачу вікно, через яке я подумки дивлюся. Я бачу місто на іншому боці вікна. Бачу, як літня жінка вигулює собаку, і чую радіотрансляцію бейсбольної гри в сусідній квартирі. Два м’ячі, два удари, двоє гравців в ауті. Ось подача.

Запис сьомий. Гортаючи сторінки багряного зошита, я часто бачу речі, які вважав забутими, і раптово опиняюся в минулому. Я пригадую телефонні номери давно зниклих друзів. Згадую сукню, яку вдягала моя мати в день закінчення мною початкової школи. Я пригадую дату підписання Великої Хартії Вільностей. Я навіть пригадую перший багряний зошит, куплений мною. Це було в Мейплвуді, штат Нью-Джерсі, багато років тому.

Запис дев’ятий. У багрянім зошиті живуть кардинали, червонокрилі дрозди й малинівки. Є команди «Бостонські Червоні Шкарпетки» та «Цинцинатські Червоні Панчохи». Тут є троянди, тюльпани й маки. Є фото Сидячого Бика. Є борода Еріка Рудого[47]. Є політичні партії лівого крила, варені буряки та шматки сирих біфштексів. Є полум’я. Є кров. Тут знаходяться також твори Червоне й чорне[48]. Червона загроза[49] та Маска червоної смерті[50]. І це неповний список.

Запис дванадцятий. Бувають дні, коли власник багряного зошита не повинен нічого робити, а тільки читати його. В інші дні він мусить робити нотатки. Це буває складно, і деколи ранком, сідаючи до роботи, я не певен, що саме робити. Це залежить від того, на якій сторінці ви саме перебуваєте, проте, оскільки сторінки не пронумеровані, важко знати заздалегідь. З цього зрозуміло, чому я провів стільки безплідних годин, вдивляючись у порожні сторінки. Відчуваю, що маю знайти в них якийсь образ, проте, якщо по моїх зусиллях нічого не матеріалізується, мене часто охоплює паніка. Один епізод настільки шокував мене, що я злякався власного божевілля. Я зателефонував моєму приятелеві В., також власнику багряного зошита, і розповів йому про глибину свого відчаю. Він сказав: «Оцим і ризикують власники багряного зошита. Ти впадаєш у відчай і чекаєш, коли він минеться, або ж спалюєш свій багряний зошит і взагалі забуваєш про нього». Можливо, В. мав рацію, проте я не зміг вчинити так. Скільки болю би багряний зошит мені не завдав, яким би покинутим я не почувався, я не зможу жити без нього.