Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 174)
Від Воксменів. Та ще від Джима.
Джима?
Так.
А що Джим думає з цього приводу?
Йому однаково. Вірніше, він «за», бо дуже прихильний до Лютера.
А Ден?
Спершу начебто був шокований. Але, гадаю, вже минулося. Чи не збираються Емі й Лютер побратися?
Не маю уявлення.
Шлюб став би проблемою. Для них обох це важкий шлях, якщо вони підуть ним, та ще й важкий для батьків Лютера, які не дуже й то вітають цей роман.
Ти розмовляла з Бондами?
Ні, але Една Воксмен каже, що Бонди тривожаться за сина. На їхню думку, він забагато часу проводить із білими людьми, він втрачає відчуття своєї належності до чорних. То Ньюаркська академія, то Брандейс, і всюди чийсь улюбленець, пестунчик білих. Кажуть, він надто люб’язний і поступливий,
А ти сама що думаєш про все це?
Ще не вирішила. Не знаю, що думати, аж доки не поспілкуюся з Лютером. Скажи Емі хай зателефонує мені, гаразд?
Гаразд. І не хвилюйся. Лютер добрий хлопець, а ти попроси Едну Воксмен хай заспокоїть Бондів. Їхній син таки має стержень у собі. Просто він не так помітний, у цьому вся справа. Стержень потрібної довжини, гадаю, і точно йому пасує.
Більше ніж через місяць Фергюсон, Мері Доног’ю, Емі й Лютер прямували на північ у старому «понтіаку», тримаючи курс на ферму в південному Вермонті, де Говард Смол проводив літній час, і тієї ж п’ятниці в іншому авто Фергюсонова мати й батько Емі в компанії з обома тітками Фергюсона їхали в бік Вільямстауна, штат Массачусетс, де ці п’ятеро мали ввечері приєднатися до молоді, щоби подивитися, як Ной виступає в ролі Лакі у виставі «Чекаючи на Ґодо»[54]. Свині, корови, кури, сморід гною в стайні, рвучкий вітер, що мчав від зелених пагорбів і танцював долиною, та плечистий Говард, що тупотів поблизу нью-йоркської четвірки, тоді як приїжджі походжали наділами його дядька й тітки площею в 60 акрів, розкиданими на окраїні Ньюфейна. Який же був радий Фергюсон знову бачити свого друга по коледжу, і як добре, що дядько з тіткою не демонстрували показного невдоволення з приводу спільної студентської ночівлі (Говард топнув ногою і змусив їх погодитися – бо інакше…), і що напруженість у стосунках між Емі та її батьком через Лютера тепер зникла; яке полегшення кожен відчував цими вихідними, далеко від запаху бетона та димових викидів Нью-Йорка. Емі скакала на гнідому жеребці по довколишніх луках – яскравий образ, який Фергюсон залюбки зберіг би в пам’яті на роки; але найбільшою подією була вистава суботнього вечора у Вільямстауні, на відстані близько п’ять – десять миль від ферми – п’єса, яку Фергюсон читав ще старшокласником, але ще не бачив у сценічному виконанні, він цього тижня перечитав її заздалегідь, аби підготуватися, проте виявився не готовим до того вечірнього дійства. Ной у парику з довгим сивим волоссям, що стирчало з-під котелка, та з мотузком на шиї – зневажений раб і носій тягарів, недолугий, німий клоун, що падає, хитається й спотикається, – то перевальцем, то мляві, то стрімкі кидки вперед і назад; ось він задрімав стоячи, ось несподівано копнув Естрагона по нозі; по його щоках течуть щирі сльози; ось виконує химерний жалюгідний танець; ось наглядач із батогом, і повні кошики рухаються вгору-вниз; стілець Поццо[55] знову й знову складається й розкладається – ніяк не віриться, що Ной здатен на таке; а пізніше, в першому акті ота відома промова Панчера і Вотмена, оте нечленороздільне «ква-ква-ква», довгий потік нерозбірливих слів, дитяче белькотіння, а Ной вривається в цей потік наче в трансі, вміло володіючи собою, витримуючи складний мовленнєвий ритм, і, Господи Ісусе, подумки мовив Фергюсон, бл… Ісусе Христе, як же плавно вилітають слова з уст мого кузена; і ось троє інших персонажів кидаються на нього, лупцюють його і топчуть його капелюха, а Поццо знову вимахує батогом, і знову лунає:
Після акторських поклонів глядачам та хвилі аплодисментів Фергюсон стиснув Ноя в обіймах так сильно, що мало не поламав йому ребра. Віддихавшись, Ной мовив: Я радий, що тобі сподобалося, Арчі, але гадаю, в інших виставах я показав ще кращу гру. Я знав, що ви, мій батько, Мілдред, Емі та моя мати, сидите в залі, і ти розумієш мій стан. Напруження, брате. Реальне напруження.
Нью-Йоркська четвірка акторів поверталася до міста в неділю ввечері, а наступного ранку, 25 липня, поета Френка О’Гару[56] переїхав дюнохід, і він помер у сорокарічному віці на пляжі Файр-Айленд. Коли ця новина дійшла до кіл письменників, митців та музикантів Нью-Йорка, почалася страшенна скорбота, а один молодий поет, який обожнював О’Гару, впав ницьма і заридав. Це був Рон Пірсон. Ридали й Енн Векслер, і Льюїс Тарковський. А в іншому місці, на Східній 89-й вулиці, Біллі Бест так сильно гупнув кулаком у стіну, що його рука пройшла крізь гіпсокартон. Фергюсон не був знайомий з О’Гарою, але читав його твори і захоплювався його творчим запалом і прагненням свободи і, хоча й не падав ницьма і не пробивав кулаком стіну, все ж наступного дня перечитав обидві поетичні збірки О’Гари зі своєї бібліотеки – «Вірші обідньої перерви» та «Медитації в екстремальних ситуаціях».
У 1945 році О’Гара написав такі рядки:
Селія, вірна своєму слову, надіслала Фергюсонові точно двадцять чотири листи за час її двомісячного перебування за кордоном. Йому подумалося: гарні листи, написані добрим стилем, із багатьма примітками щодо побаченого нею в Дубліні, Корку, Лондоні, Парижі, Ніцці, Флоренції й Римі; на відміну від свого брата Арті, Селія вміла дивитися на речі уважно, з рідкісним терпінням і допитливістю. Ось що вона пише про ірландський пейзаж в одному з її перших листів, який задав настрій усім наступним:
Відвідавши його 27-го числа, Селія була шокована вбогістю його помешкання. Письмовий стіл гарний, матрац теж гарний, але як можна тримати свій одяг у картонній коробці, не мати сумки чи кошика для брудної білизни і просто жбурляти свої шкарпетки й спідню білизну на підлогу ванної кімнати? Чому б, замість цього стосу книжок під стіною, не придбати книжкову шафу? Чому немає картин на стінах? Навіщо їсти за письмовим столом, якщо он у кутку є місце для кухонного столика? Тому що йому потрібен мінімум меблів, відповів Фергюсон, і тому, що йому байдуже. О, так, мовила Селія, вона розпоряджається тут, мов якась провінційна тітка, а він обставив усе, як належить діячеві богеми в джунглях Манхеттена, вона це все розуміє, і це не її справа, та невже він не хоче, щоб житло виглядало трохи краще?
Вони стояли посеред кімнати, осяяні сонячним світлом, яке вливалося у вікна й освітлювало обличчя Селії, сімнадцятирічної дівчини, такої вродливої, що Фергюсона вразив сам її вигляд, вразив до німоти, до зачудування й тремтливої нерішучості, і, оскільки він і далі розглядав її, не здатен дивитися на щось інше, Селія посміхнулася і мовила:
У чому справа, Арчі? Чому ти так витріщився на мене?
Пробач, сказав він. Я не винен у цьому. Ти така гарна, Селіє, так дивовижно гарна, що я починаю сумніватися, чи це реальність.
Селія засміялася: Не говори дурниць. Я навіть не гарненька. Просто звичайне, ciре дівчисько.
Хто таке тобі наплів? Ти богиня, королева всієї землі і всіх небесних міст.
Мило, що ти так гадаєш, Арчі, але краще б тобі перевірити свій зір і придбати окуляри.
Сонце піднялося в небі, чи то хмара вкрила його, чи то Фергюсон засоромився своїх непродуманих слів, але по чотирьох секундах після слів Селії предметом розмови стали не її зовнішність, а знов-таки відсутність у Фергюсона кухонного стола, відсутність шафи, відсутність бюро; і він мовив: «Якщо це означає для неї так багато, то, може, він позичить у Біллі ручний візок і піде пошукати меблів вулицями – випробуваний і надійний метод обставлення помешкань на Манхеттені; і позаяк заможні мешканці на Апер-Іст-сайд щодня викидають якісні речі, досить лише пройти кілька кварталів на південь і кілька кварталів на захід, де вони мали б знайти на тротуарі щось таке, згідно з її смаком.
Я не проти, якщо ти «за», мовила Селія.