Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 176)

Ти ж знаєш, як мені подобається Муліген, правда? А ця річ глибша і краща, і більш оригінальна. Це прорив. Я прошу Бога, аби ти доручив мені зробити обкладинку для неї.

Чому ти гадаєш, що Біллі схоче видати її?

Не будь ідіотом. Звичайно, схоче її видати. Біллі відкрив тебе, і він вважає тебе за генія, свого новонародженого ясноокого генія, і куди б ти не пішов, він піде за тобою.

Тепер скажи-но мені, – мовив Фергюсон, з якого почала випирати усмішка. – Я щойно вислухав критику «Мулігена» від Нейгла. І добре, і недобре. Школярство, але кумедне. Написане божевільним, якого слід тримати в гамівній сорочці. Крок уперед, однак попереду ще довгий шлях. Я погодився з ним.

Тобі не слід прислухатися до Нейгла, Арчі. Він чудовий професор – у царині грецької. Ми обидва любимо його, але він некомпетентний, аби судити твою роботу. Він застряг десь позаду, а ти – це те, що має відбутися наступним. Можливо, не завтра, але гарантовано післязавтра.

Так почався Фергюсонів другий навчальний рік у раю каролінських білок, з підбадьорливої промови його співмешканця, Говарда Смола, котрий став тепер для нього таким же близьким, якими були Ной і Джим, невіддільна частина того, що утримувало його на плаву, і якою б завищеною не була Говардова оцінка його роботи, він мав рацію в тому, що Біллі схоче видати Фергюсонову нову книжку; а оскільки Джоанна була на восьмому місяці вагітності і от-от мала родити, то Біллі сам друкував воскові відбитки, виконував усю роботу; отже, за тиждень до появи крихітки Моллі Бест на світ дев’ятого листопада друга Фергюсонова книжка була в друці.

Це був рік, кращий від першого, у ньому було менше тривог і внутрішніх переживань, більше стійкого відчуття належності до місця, де хоче бачити тебе фортуна, рік англосаксонських поем, Чосера та розкішних, алітеративних віршів сера Томаса Вайєта (…і я за нею слідом /… задихаюсь…), рік протестів проти В’єтнамської війни та приєднання до демонстрацій проти компанії Dow Chemical на Інженерному подвір’ї разом із Говардом та іншими його друзями з Клубу Вудро Вільсона, які засуджували виробника напалму, рік вселення в його щедро вмебльовану нью-йоркську квартиру для вихідних, рік зміцнення дружніх стосунків з Біллі, Джоанною, Бондом та Бо Джейнардом, рік появи Фергюсона у ролі статиста в першому фільмі Ноя, семихвилинному ролику під назвою «Манхеттен по секрету», у якому Фергюсон був знятий за своїм столиком на фоні задрипаної стойки, за читанням Спінози французькою мовою, рік роботи над книжкою «Душі неживих істот», що складалася з тринадцяти роздумувань про предмети в його помешканні; він закінчив книжку в кінці травня. Того ж року його дід помер дивною й ганебною смертю, про що ніхто в родині не бажав розмовляти; то був кульмінаційний момент гри в рулетку тривалістю в тиждень у Лас-Вегасі, в якій покійний програв понад дев’яносто тисяч доларів, а потім зазнав серцевого нападу під час акту кохання (чи спроб кохатися) з двома двадцятирічними шльондрами у своїй кімнаті. Протягом сімнадцяти місяців з дня смерті дружини Бенджі Адлер проциндрив понад триста п’ятдесят тисяч доларів і був похований як звичайний жебрак єврейським ритуальним товариством, очолюваним Спілкою трудящих, організацією, членом якої він став у 1936 році, ще в ті часи, коли він читав романи Джека Лондона і ще вважав себе соціалістом.

Була ще Селія, першою й останньою була Селія, адже це був рік, коли Фергюсон закохався, і найбільшою проблемою в зв’язку з цим було те, що саме його мати побачила в ній те, що побачив він. Роза назвала її грандіозною дівчиною, але всі інші були збентежені. Ной назвав її неотесаною дівулею з Вестчестера, жіночою версією її страхітливого брата, проте з темнішою шкірою та привабливим обличчям, Бaрнардською ботанічкою, котра проведе все життя в білім лабораторнім халаті, за дослідами над щурами. На думку Джима, вона симпатична і ще цілком не сформована. Говард захоплювався її розумом, та вона видавалась йому надто консервативною для Фергюсона – буржуазна добропорядність, що ніколи не зрозуміє, як мало йому діла до того, чим переймаються інші. Емі запитала одним лише словом: Навіщо? Лютер назвав її незакінченою роботою, а Біллі мовив: Арчі, що ти робиш?

Чи знав він, що робить? Гадав, що знає. Він так подумав, коли Селія поклала доларову банкноту перед старим у маркеті Horn&Hardart’s. Він так подумав, коли вона наполягла на відмові від цієї братерської дурні, під час прогулянки від готелю Grand Central до автомата. І ще він подумав так, коли вона впустила його книжку на підлогу і заявила, що хоче цілуватися.

Стільки поцілунків було після того першого поцілунку в подальші місяці? Сотні. Тисячі. І те несподіване відкриття увечері 22 жовтня, коли вони вляглися на матрац у Фергюсоновій кімнаті і вперше зайнялися коханням – Селія вже не була дівчиною. Раніше, навесні, останнього року її навчання в школі, з нею був такий собі Брюс, і ще були два американські туристи під час її турне Європою разом з кузиною Емілі, був Огайєн у Корку та один каліфорнійський хлопець у Парижі; однак замість розчарування з приводу того, що він у неї не перший, Фергюсон сповнився завзяттям, заохочений її авантюризмом і відкритістю та її сексуальним бажанням, доволі сильним, або штовхати на ризиковані заходи.

Він любив її тіло. Він вважав її оголене тіло таким гарним, що вперше, коли вона зняла одяг і лягла біла нього, він аж занімів. Її неймовірно гладенька і тепла шкіра, її вишукані руки й стрункі ноги, ямочки на її округлих сідницях, її маленькі, стоячі груди й темні гострі соски – він раніше не знав жінки такої гарної, як вона, – а ті інші не могли зрозуміти, наскільки він був щасливий бути разом з нею, пестити тіло людини, яку він зараз кохав більше, ніж будь-кого раніше. Якщо іншим це було невтямки, що ж, тим гірше для них, але Фергюсон не мав наміру просити менестрелів дістати скрипки й зіграти що-небудь сентиментальне. Вистачило однієї скрипки і, допоки Фергюсон міг чути її звуки, він продовжував сам слухати їх.

Важливішим від інших людей довкола чи то від їхніх думок був простий факт існування їх обох, і тепер, коли вони перейшли на наступний етап, постала нагальна потреба чітко зрозуміти, що ж відбувається. Він запитував себе: «Чи було кохання, що зароджувалося в ньому до Селії досі пов’язане зі смертю Арті, чи її брат врешті-решт викреслився з рівняння? Зрештою, ось так воно почалося, шо в часи обідів у Нью-Рошелі, коли світ розколовся надвоє, а арифметика богів дарувала йому формулу склеювання обидвох половин: закохайся у сестру покійного друга, і тоді Земля й надалі кружлятиме навколо Сонця. Шалені розрахунки перегрітого юнацького мозку, сердитого, зажуреного мозку; але якими б ірраціональними не виявилися числа, він сподівався, що врешті-решт натрапить на неї, а якщо так, то, за його сподіваннями, вона одержить його, і, тепер, коли обидві умови здійснилися, він не хотів, щоб Арті надалі стояв між ними, адже те, що сталося, сталося загалом за їхнім бажанням, беручи початок від того дня в Нью-Йорку, коли на його очах співчутлива дівчина витягнула з гаманця долар і простягла його старому жебракові, а далі, коли ця ж дівчина роком пізніше, освітлена сонцем, стояла в його помешканні і зачаровувала його своєю красою, а ті її двадцять чотири листи з різних країн зберігалися в дерев’яній скриньці, і та схвильована дівчина впустила його книжку на підлогу й схотіла поцілувати його. Жоден із цих епізодів не спочувався Арті, і тепер, коли вони з Селією покохали одне одного, Фергюсон мусив визнати, що поруч із ним має бути вона й ніхто більше, навіть якщо в його дущі виникали сумніви з приводу того добре й правильно, адже тепер, коли він кохав Селію, то усвідомлював, наскільки домінувало в ньому гріховне бажання володіти нею, дивитися на живу, сповнену дихання, людину і перетворювати її на символ свого задуму – виправляти вади цього світу; о Господи, про що це він думав, і наскільки краще було б, якби Арчі зник з їхнього життя назавше. Більше ніяких привидів, сказав собі Фергюсон. Покійний хлопець звів його й Селію разом, але тепер, коли справу виконано, йому час піти.

Ані слова їй про ці думки; і от, коли 1966-й обернувся 1967-м, стало знаменним те, як рідко згадували вони її брата, наскільки обидвоє були налаштовані уникати цієї теми і далі розвивати взаємні стосунки, отже, той невидимий третій не стоятиме між ними й на витатиме над ними, і, по мірі того, як минали місяці, їхні стосунки міцніли, а Фергюсонові друзі зникли й почали сприймати Селію як невід’ємну деталь середовища, він усвідомив, що, до того як завіса впаде, він мусить зробити ще одну важливу справу. Настала весна, вони відсвяткували в березні свої дні народження – третього й шостого числа місяця, і тепер йому виповнилося двадцять, а їй – вісімнадцять; і якогось одного суботнього дня в середині травня, через тиждень після написання Фергюсоном останнього абзацу «Душ неживих істот», він поїхав містом до Морнінгсайд-Хайтс, де Селія влаштувалась у своїй спальні в Брукс-хол, працюючи над двома курсовими роботами, а це означало, що вікенд відрізнятиметься від інших вікендів і не включатиме звичних прогулянок, балачок та нічних експериментів у Фергюсоновому ліжку, однак він о десятій ранку зателефонував Селії й спитав, чи зможе того дня «позичити її» на 30–40 хвилин, але не для цього, хоча й він справді бажав того, а щоб виконати одну справу для нього, просту й неважку і водночас таку, що матиме неабияку вагу для їхнього майбутнього щастя. Коли вона спитала, що ж це за справа, він відповів, що розповість пізніше.