Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 178)

Щодо Селії, то вона також збиралася провести літо в Массачусетсі разом із Ноєм, Емі й Лютером, не в буквальному сенсі разом, проте в селі Вудз-хол, розташованому на кінці західного півострова Кейп-Коду, і працювати стажером Океанської біологічної лабораторії. Об’єктами досліджень стануть не пацюки, як передбачав Ной ще восени, а молюски й планктон, і хоча Селія за віком надто молода для такої посади, її викладач біології в Барнарді Александр Местровіч був настільки вражений її відчуттям мікронюансів життя клітини, що змусив Селію супроводжувати його до Массачусетса для участі в дослідницькому проекті з генетики, в якому він був задіяний, і висловив надію, що нагода спостерігати за процесом діяльності професорів і талановитих аспірантів призвичаїть її до труднощів лабораторної праці, а це, у свою чергу, сприятиме її підготовці до майбутньої наукової діяльності. Селії не хотілося їхати туди. Вона мала намір знайти роботу в місті і все літо прожити з Фергюсоном, і він хотів саме цього, але сказав: ні, вона не може підвести Местровіча, його запрошення – це честь такого масштабу, що вона до кінця своїх днів шкодуватиме, якщо відхилить його, і, додав він, не треба боятися, він має доступ до авто і проводитиме багато часу у Вермонті й Массачусетсі в наступні місяці, навідуючи Говарда, Ноя, Емі й Лютера в Нью-Йорку, Вільямстауні й Сомервілі, а Вудз-хол стане головною ціллю всіх його рейсів на північ, і він відвідуватиме її так часто, як вона схоче, і ще, сказав він, прошу тебе, не будь посміховиськом, ти мусиш прийняти пропозицію, і вона таки прийняла її, і от одного ранку, саме в розпал Шестиденної війни, поцілувала Фергюсона на прощання й рушила в дорогу.

Він трохи побоювався самотності, проте відчував, що вона не буде такою вже нестерпною, адже він зможе бачитися із Селією кілька разів на місяць, а також навідувати Говарда на його фермі і тепер, коли його остання невелика книжка була позаду, життя знову стало чистим листком. Він присвятив більше восьми місяців отим специфічним роздумам про побутові речі та їхнє уявне життя ще до того, як назбирав її на вулиці; ось хитромудрий екскурс, присвячений несправному тостеру, чи цей останній може й надалі називатися тостером, якщо вже не може функціонувати як тостер, а якщо ні, чи потрібно придумати йому іншу назву; рефлексії з приводу ламп, дзеркал, килимків і попільниць паралельно з історіями життя уявних осіб, які колись володіли й користувалися ними до того, як ці речі опинилися в його помешканні, зробивши таке чудернацьке, щоб не сказати безглузде переміщення в просторі, і от у нього залишився ще один примірник книжки для Біллі, щоб зробити з нього дві сотні копій і роздати друзям. Останній розділ періоду Гізмо, як це Фергюсонові спадало на думку пізніше, три невеличких твори сумнівної цінності, однозначно недовершені й недалекі, хоча ніяким чином не бляклі і не прогнозовані, іноді навіть яскраві, а тому, можливо, не такі вже й відверто невдалі, якими він часто вважав їх, і, оскільки Біллі та інші друзі підтримували його творчу діяльність, вочевидь, достатньо, щоб створити образ особи з шансами на майбутнє, в усякому разі з потенціалом для майбутнього, то, витративши два з гаком роки на створення тієї трійки божевільних вправ для мозку, Фергюсон усвідомив, що перший етап його учнівства дійшов кінця. Йому треба було переходити до чогось іншого. Понад усе, сказав він собі, треба було сповільнити темп і повернутися до написання оповідань, прокласти зворотній шлях у світ, населений індивідами, відмінними від нього.

За три тижні літніх канікул він нічого не написав. Десятого червня у Брукліні відбулося вінчання Джима й Ненсі, були й неповторні дні з Селією у Вудз-холі з 16 по 18 число, проте здебільшого він вбивав час, змушуючи себе зосереджувати погляд на об’єктах перед ним, а лист від Дани Розенблюм, на який він досі не відповів, лежав у його кишені. Нью-Йорк занепадав. Будівлі, тротуари, лавки, каналізаційні решітки, вуличні ліхтарі й знаки – все було потріскане, поламане, усе розвалювалося на частини; сотні тисяч молодих людей воювали у В’єтнамі, тих хлопців, ровесників Фергюсона, повезли на забій з причин, які ніхто не міг цілковито чи адекватно обґрунтувати, люди старшого покоління, відповідальні за це, забули, що таке правда, брехня стала тепер загальноприйнятною валютою політичного дискурсу Америки, і кожен з убогих, населених тарганами кафетеріїв уздовж Манхеттена був оснащений неоновим написом: НАЙКРАЩА В СВІТІ ЧАШКА КАВИ.

Дана була в заміжжі, вже півроку вагітна і, як писала в листі, щаслива й задоволена. Фергюсон був радий за неї. Вона, знаючи те, чого він не знав про самого себе, вочевидь, учинила мудро, відмовившись від шлюбу з чоловіком, неспроможним ростити дітей, але, попри його щире бажання відписати й привітати її, інші місця листа стурбували його, і він досі шукав нагоди, щоб відповісти їй. Захоплений тон її коментарів з приводу війни, самовдоволеної впевненості у воєнних перемогах, у згуртованості юдейських вояків, що подолали своїх незліченних ворогів. Західний Берег, Синай, Східний Єрусалим – усе це зараз під контролем Ізраїлю. І так, це була велика й дивовижна перемога, і природно, вони пишалися собою, проте, як відчував Фергюсон, якщо Ізраїль і надалі окуповуватиме ці території, з цього нічого доброго не вийде, це призведе лише до поглиблення проблем, але ж Дана цього не могла бачити, і, можливо, ніхто в Ізраїлі не міг поглянути на ситуацію збоку, вони вже давно потрапили в пастку власного страху, і тепер танцювали в масштабах здобутої ними території, а позаяк Фергюсон не хотів засмучувати Дану своїми поглядами, які, він знав, могли й бути хибними, він увесь час відкладав написання того листа.

Через шість днів по поверненні з Вудз-холу він вирушив на одну з тих прогулянок містом, і, коли проходив повз пустище, захаращене старими холодильниками, безголовими ляльками та поламаними стільцями, в його голові народилася непрохана фраза, два слова, що з’явилися наче нізвідки, і він усе повторював їх протягом прогулянки – столиця руїн, і що більше він роздумував про ці слова, то більше переконувався, що вони стануть заголовком його наступного твору, цього разу – роману, його першого пробного роману, суворої та безжальної книги про зруйновану країну, в якій він живе, про сходження в темне провалля, глибше за всі, відвідані до нього; коли він того ранку йшов тротуаром, сюжет уже почав формуватися в його мозку – розповідь про доктора на ім’я Генрі Нойз, – це прізвище Фергюсон запозичив у студента медицини Вільяма Ноєса, першокурсника, що ділив із Фергюсоном кімнату в Браун-холі; прізвище, співзвучне зі словом noise[60], однак, якщо розмежувати другу й третю літери, розпадалося на слова no і yes і, отже, не залишало іншого вибору – цей вибір відповідав цілям роману. «Столиця руїн». Написання цього роману обсягом двісті сорок шість сторінок забере у Фергюсона два роки, але одного дня, до того, як вирушити до ферми Говарда у Вермонті, 30 червня 1967 року, він сів за стіл і написав чорновий варіант першого абзацу того, що він вважатиме своєю першою справжньою книгою.

Він пригадав перший спалах, що стався тридцять п’ять років тому, епідемію загадкових самогубств, які шокували місто Р. взимку й навесні 1931 року, ту страхітливу низку місяців, коли близько двадцяти юнаків у віці від п’ятнадцяти до двадцяти поклали край власним життям. Він і сам тоді був юним, усього лише чотирнадцятилітнім учнем старших класів, і він не зможе забути новини про смерть Біллі Нолана, забути сльози, які лилися з його очей, коли він почув, що красуня Еліс Морган повісилася на горищі свого будинку. Більшість із них повісилися тридцять п’ять років тому, не залишивши по собі записки чи якогось пояснення, і тепер воно почалося знову, чотири смерті за один березень, але цього разу молоді люди вбивали себе вихлопними газами, сидячи в автомобілях у зачинених гаражах. Він знав, що список смертей зростатиме, ще більше юних щезне з цього світу, доки епідемія не піде на спад, але він сприймав оті лиха персонально, адже зараз він був уже доктором, акушером-практиком Генрі Дж. Нойзом, пацієнтами якого були троє з чотирьох новопомерлих дітей: Едді Брікмен, Лінда Райєн і Рут Маріано, і він привів всіх трьох у цей світ власними руками.

Усі вони домовилися зібратися на фермі Говарда від п’ятої до шостої години в суботу, першого липня. Селія мала прибути у Вудз-хол у вживаній «шеві-імпалі», яку батьки купили їй у травні, Шнайдерман і Бонд із Сомервіля в «Скайларку» 1961 року випуску, які Воксмени подарували, прощаючись із Лютером, коли він поступав на перший курс коледжу, а Фергюсон – із будинку на Вудхол-кресент, куди йому довелося того ранку піти, щоб узяти старий «понтіак». За планом вони мали переночувати на фермі, поснідати там наступного ранку, а потому зїздити до Вільямстауна, щоб подивитися, як Ной гратиме в ролі Константіна в недільній інсценізації «Чайки». Після цього Селія повернеться до Вудз-хоулу, Емі й Лютер – до Сомервіля, а Фергюсон, Говард і Мона Велтрі поїдуть на ферму. Фергюсон одержав щире запрошення гостювати там стільки, скільки забажає. Він гадав, що пробайдикує там зо два тижні, але нічого певного не буває, і, можливо, він перебуватиме там до кінця місяця, з виїздами до Вудз-холу на вихідних.