Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 165)

Це не означало, що з Містером Ведмедем легко було порозумітися як із людиною чи що у Фергюсона не траплялося ніяких грубих потрясінь у ті вісім з лишком місяців сексу, чоловічої дружби й сутичок, оскільки багаж, котрий тягав із собою його новий друг, був і справді для нього важким тягарем, і яким би молодим, блискучим чи впевненим у собі Альбер не здавався, коли зробив свій перший крок у світ, душа його була стара і втомлена, а старі й утомлені душі часом можуть бути засмученими, часом – і озлобленими, особливо душі тих, хто не відчуває таких же засмучень чи злості. Яким би люблячим майже завжди не був Альбер, часто – з ніжністю й теплотою, котрі Фергюсона бентежили й змушували думати, що краще на світі немає й людини, ніж той теплий і ніжний чоловік, що лежав з ним разом у ліжку, Альбер бував і зарозумілим, і схильний до суперництва, тяжів до висловлювання суворих моральних суджень про інших, і зовсім не легше було, що книгу того, хто молодший, друкували, а той, хто старший, досі трудився над своєю, і зовсім нічого доброго не було в тому, що хлопчаче почуття гумору Фергюсона часто суперечило кислій праведності Альбера, запаморочливі виплески шалених задумів, що вихлюпували з Фергюсона у щасливі миті після статевого акту, на кшталт пропозиції їм обом зголити зі своїх тіл все волосся та придбати перуки й жіночий одяг, а потім піти до ресторану чи на вечірку подивитися, чи спроможуться вони на такий жарт і зійти за справжніх жінок. Ар-ші, сказав Фергюсон, наслідуючи те, як його ім’я вимовляла Селестина, і хіба не цікаво буде, якщо я і справді на один вечір стану «вона»? Роздратована реакція Альбера: Не кажи дурниць, сказав він. Ти чоловік. Пишайся тим, що ти мужик, і забудь про всі ці нісенітниці з переодяганням у баб. Якщо хочеш змінити те, хто ти є, спробуй день-два побути чорним і побачиш, що тоді з тобою буде. Або ж, після особливо плідної сесії в ліжку – пропозиція Фергюсона, щоб вони разом зайнялися прибутковим позуванням голими для гомосексуальних порнографічних журналів – повнокольорові фотонариси на розворот, як вони удвох цілуються і роблять один одному мінєти, трахають один одного в сраки з крупними планами того, як сперма бризкає з їхніх членів, це ж офігенно буде, мовив Фергюсон, і лише подумай, скільки грошей можна заробити.

Де твоя гідність? – вигукнув йому у відповідь Альбер, черговий раз не усвідомивши, що Фергюсон жартує. І до чого всі ці розмови про гроші? Можливо, ти від своїх батьків і небагато отримуєш, але ж Вівіан піклується про тебе збіса непогано, як мені видається, так навіщо казати про те, щоби принижуватися за жменю зайвих франків?

В тому-то уся справа, сказав Фергюсон, відкидаючи свою примхливу фантазію, щоб звернутися до чогось насущного, і до того, що не давало йому спокою останні кілька місяців. Вівіан так добре про мене піклується, що я починаю відчувати себе трутнем, а мені це відчуття не подобається, принаймні, вже не подобається. Щось є неправильне в тому, що я так багато в неї беру, та мені в цій країні працювати не можна, як тобі добре відомо, тому що ж мені залишається робити?

Завше можеш торгувати своєю дупою в барах для педиків, сказав Альбер. Тоді ти й розпробуєш, як жити в грязюці.

Я вже про це думав, відповів Фергюсон, згадуючи вечір грошей і сліз. Мене це не цікавить.

Як той у парі, хто молодший на сім років, Фергюсон був молодшим партнером у їхньому романі, малюком, котрий у всьому слідує за старшим, і цю роль грати йому було зручніше, бо нічого не відчувалося для нього краще, ніж жити під захистом Альбера, не бути вимушено відповідальним чи тим, хто мусить усе розраховувати, і загалом, і в цілому. Альбер справді його оберігав, і загалом і в цілому справді піклувався про нього винятково добре. Альбер став першою людиною з усіх знайомих Фергюсона, хто поділяв з ним його двоїсту, проте об’єднану пристрасть до розумового й фізичного: фізичне було насамперед сексом – першість сексу над усіма іншими родами людської діяльності, – але й також баскетбол, тренування й біг, біг у «Jardin des Plantes», віджимання, присідання, жоми сидячи й стрибки на місці на майданчику чи в квартирі, а також запеклі сутички один на один, по яких залишалися синці, – вони кидали виклик і давали задоволення самі по собі, але ще не слугували якимсь вишуканим різновидом еротичної розминки, оскільки тепер, коли він настільки добре пізнав тіло Альбера, важко було вже думати про голе тіло, сховане під спортивними трусами й майкою, коли Альбер переміщувався по майданчику, про чудові й глибоко улюблені характеристики фізичного «я» Містера Ведмедя, а розумове – не лише функції й пізнавальні зусилля мозку, а й вивчення книг, фільмів і творів мистецтва, необхідність писати, суттєво важливе завдання спроб зрозуміти чи заново винайти світ, обов’язок думати про себе стосовно інших та відкидати спокуси, коли Альбер діяв тільки заради себе, і коли Фергюсон виявив, що Альберові фільми небайдужі, так само, як і книжки, тобто він їх любив так само, як тепер любив книги сам Фергюсон, вони виробили звичку майже щовечора відвідувати разом кіно, переглядати всілякі фільми через еклектичні смаки Фергюсона та готовності Альбера йти за ним до будь-якого кінотеатру, який би той не вибрав, однак з усіх численних фільмів, що їх вони переглянули, жоден не став для них важливішим, ніж Au Hasard Balthazar Бресона, чия прем’єра відбулася в Парижі двадцять п’ятого травня, на котрому вони просиділи разом чотири вечори підряд, і фільм із ревінням увірвався до них у серця й голови з шаленством Божественного об’явлення, «Ідіот» Достоєвського, перетворений на казку про ослика в сільській місцевості Франції, про Бальтазара, пригноблену особу, що переносить жорстоке поводження, символ людського страждання й святого довготерпіння, і Фергюсон з Альбером ніяк не могли на нього надивитися, тому що кожен із них в історії Бальтазара вбачав історію власного життя, кожен із них, поки дивився фільм на екрані, відчував, що Бальтазар – це він, тому після першого перегляду вони ще тричі поверталися до кінотеатру, і до кінця останнього сеансу Фергюсон навчився відтворювати пронизливі, різкі звуки, що виривалися з рота ослика у важливі моменти фільму, астматичний плач істоти-жертви, що бореться за наступний вдих, моторошний звук, звук, який рве душу, і з тієї миті віднині кожного разу, коли Фергюсонові хотілося повідомити Альберу, що він тужить або терпить муку через якусь несправедливість, котру він помітив у світі, він відкидав слова та вдавався до імітації атонального подвійного вереску Бальтазара на вдиху й видиху, іржанням з-за межі, й, відповідно, не міг до нього приєднатися, кожного разу, коли Фергюсон ставав страдницьким віслюком за них обох.

Схожі смаки в більшості речей, схожі відгуки на книги, фільми й людей (Альбер обожнював Вівіан), та от у тому, що стосувалося їхнього письменництва, вони опинилися в глухому куті, бо ніхто з них не міг знайти в собі мужність показати свою працю іншому. Фергюсон хотів би, щоб Альбер прочитав його книжку, та йому дуже не хотілося нав’язувати її, а оскільки сам Альбер ніколи не просив її подивитися, Фергюсон стримувався і нічого не казав, та й не ділився з ним ніякими вістями про відредагований рукопис, котрий Обрі надіслав йому з Лондону, про рішення помістити на обкладинку фотографію його матері чи про вибір кадрів з десяти фільмів Лорела й Гарді та ще десяти кадрів – з фільмів, випущених на екрани в кінці 1954-го та в 1955-му (серед них Мерілін Монро в «Найкращий бізнес – шоу-бізнес», Дін Мартін і Джеррі Льюїс в «Художниках і натурницях», Кім Новак і Вільям Голден у «Пікніку», Марлон Брандо і Джин Сіммонс у «Хлопцях і лялечках» та Джин Тірні і Гамфрі Богарт у «Лівій руці бога»). Також він не казав ні слова про перший відбиток гранок, про другий відбиток гранок чи про переплетені гранки після того, як ті з’явилися в нього на початку липня, у кінці липня та на початку вересня, і жодного разу не згадував про лист, отриманий від Обрі, де зазначалося, що Пол Сандлер у видавництві «Рендом-Хаус» у Нью-Йорку (майбутній дядько Фергюсона Пол) буде співвидавцем книги в Америці – через місяць потому, як її випустять в Англії.

Коли Фергюсон спитав Альбера, чи можна йому поглянути на першу половину його роману (трохи більше двохсот сторінок, очевидно), Альбер відповів йому, що текст ще надто незачесаний, і він не може його нікому показувати, поки не закінчить. Фергюсон сказав, що розуміє, і справді так і було, оскільки сам він не показував свою книгу нікому, поки теж її не закінчив, але хоча б, може, Альбер сказав йому, як роман називається? Той похитав головою, стверджуючи, що назви в книги поки що нема, вірніше – він примірює на неї три різні варіанти і поки що не вирішив, якій назві віддати перевагу, – відповідь, котра могла бути й правдою, і ввічливим обманним маневром. Коли Фергюсон уперше зайшов до кабінету Альбера, рукопис лежав на столі біля друкарської машинки «Ремінгтон», однак після того дня стос паперу зник, поза сумнівом – в один із ящиків дерев’яного письмового стола. Кілька разів за ті місяці, що їх вони провели разом, Фергюсон опинявся один у квартирі, поки Альбер ішов куди-небудь по сусідству в справах, а це означало, що він міг би зайти до кабінету й витягти рукопис із того ящика, де автор її ховав, проте Фергюсон так ніколи не чинив, тому що не хотів виявитися тією людиною, хто на таке здатен, хто зраджує довіру інших, і порушує дане слово, і якось закулісно поводиться, коли ніхто не дивиться, бо поглянути тихцем на рукопис Альбера було так само кепсько, як украсти її чи спалити, діяння такої огидної невірності, що воно було би цілком непростиме.