Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 164)

Я проходив повз той майданчик десятки разів, та у французів усе так строго із замками, ключами й правилами, і я побоявся, що мене депортують, якщо туди полізу.

Він сказав, що хотів би з тобою познайомитися. Тобі цікаво?

Звичайно, цікаво. Давайте з ним сьогодні повечеряємо. Той марокканський ресторанчик, котрий вам так подобається, зовсім поруч з Пляс де ла Контрескарп, «La Casbah», а рю Декарт звідти прямо догори йде. Якщо в нього немає інших планів, може, він приєднається до нас заради тарілочки couscous royale.

Вечеря в «Касбе» того вечора з Вівіан, Лісою та чужаком, котрий запізнився на п’ятнадцять хвилин, але виглядав при цьому рівно так само, як Вівіан його й описала, з цією його характерною шкірою та напористими, впевненими манерами. Ні, така особа не схильна до світської балаканини чи відмочуванню жартиків, але посміхатися він умів – і навіть сміявся, якщо відчував, що є над чим посміятися, що би жорстке й тверде не було заперте в нього всередині, воно пом’якшувалося ніжністю його голосу та цікавістю в його очах. Фергюсон сидів строго навпроти нього. Обличчя його він бачив прямо перед собою анфас, і хоча Вівіан, імовірно, мала рацію, називаючи його не найпривабливішим, Фергюсон знайшов його чудовим. Ні, спасибі, сказав Альбер, коли офіціант спробував підлити йому до бокалу ще вина, а потім поглянув на Фергюсона і пояснив: він поки що з цього зліз, – це, здавалося, давало зрозуміти, що раніше він його пив, поза сумнівом – більше, ніж слід було б, визнання слабкості, можливо, а оскільки це вимовляла така стримана особа, що володіє собою, як Альбер Дюфрен, Фергюсон прийняв це за ознаку того, що ця особа цілком людяна. Знову ж таки, м’який, рівно модульований голос, що нагадав Фергюсону, як йому подобалося слухати батьків голос, коли був маленьким, і з двомовним Альбером, який розмовляв з невеликим відлунням канадського акценту, коли говорив французькою, і з незначним відлунням французького акценту, коли говорив на ідіоматичній північноамериканській мові, Фергюсон піймав себе на тому, що переживає подібну, якщо не цілковито таку ж насолоду.

Звивиста розмова, котра тривала дві години: Ліса поводилася тихіше, ніж Фергюсон коли-небудь за нею помічав, вставила всього пару смішних зауважень, а не сотню, ніби вона перебувала під чарами чужака і розуміла, що її звичайні фокуси в його присутності звучали б фальшиво, але до чого розслабленим видавався Альбер з Вівіан, котра справляла такий вплив на більшість людей, само собою, тільки в цьому випадку вплив міг посилитися, оскільки було в ній щось таке, в чому луною озивалася певна риса його, Альбера, матері, тієї людини, з ким він був дуже близький, сказав він, білої матері цієї чорної людини з його зневаженим негідником-батьком, чорним і мертвим, наскільки складно ж це все було, напевне, усвідомив Фергюсон, і скільки ж важкого багажу швидше всього тягав із собою Альбер, і тут вони перейшли на Нью-Йорк і ті півтора року, що їх він провів у Гарлемі після випуску з коледжу, услід за чим він прийняв рішення перебратися у Францію, тому що Америка була братською могилою для будь-якої чорної людини, котра там жила, особливо для такого чорного чоловіка, як він сам (у сенсі – такого чоловіка-про-чоловіків, як він, запитав себе Фергюсон, чи він має на увазі дещо інше?), і відтак всі вони завели бесіду про довгу історію чорних американських письменників і митців, котрі перебиралися жити до Парижу, нагу й недосяжну Жозефіну Бейкер, як висловився про неї Альбер, і Річарда Райта, Честера Гаймса, Каунті Куллен та Майлса Девіса в обіймах Жюльєти Греко, Ненсі Кунард в обіймах Генрі Краудера та Альберового героїчного Джиммі, кого так грубо образили тим, що не запросили виступити на Марші на Вашингтон три року тому, сказав він, та оскільки в списку ораторів у них уже був Баярд Рустін, може, вони прикинули, що одного чорного педика їм вистачить (докази назбирувалися), і тут втрутився Фергюсон і заговорив про «Кімнату Джованні», котра на його скромну, чистосердечну думку, була однією з найхоробріших, найбільш вишукано написаних книжок, які він коли-небудь читав (зауваження, винагороджене схвальним кивком Альбера), і мить потому, як це часто буває з бесідо за трапезою, всі вже перейшли на іншу тему, і вони удвох почали розмову про баскетбол, «Бостонських Кельтів», Білла Рассела, що підвело Фергюсона до того, щоб поставити Альберові те саме питання, котре він багато років тому поставив Джиму: Чому Рассел – найкращий, якщо він навіть не хороший? – на що Альбер відповів: Але він хороший, Арчі. Рассел міг би заробити двадцять п’ять очків у грі, якби захотів. Справа просто в тому, що Авербах цього від нього не хоче. Він хоче, щоб Рассел був диригентом всієї команди, а як усім відомо, диригент сам не грає на жодному інструменті. Він стоїть зі своєю паличкою і керує оркестром, і хай навіть це виглядає просто, якби не було в оркестра режисера, котрий би цю роботу виконував, музиканти збилися б із тону і стали би промахуватися повз ноти.

Вечір закінчився запрошенням. Якщо Фергюсон не зайнятий завтра вдень, він може зайти до Альбера десь о пів на п’яту, і вони зіграють товариський матч у баскетбол один на один на його «приватному майданчику» через дорогу від його будинку на рю Декарт. Фергюсон відповів, що не грав уже багато місяців і в нього все заіржавіло, але так, сказав він, із задоволенням.

Так у життя Фергюсона увійшоа Альбер Дюфрен. Так людина, що стала пізніше відомою почергово як Аль Бер чи Містер Ведмідь, вступив до полку товаришем Фергюсона по зброї для наступної битви в безперервній Дурській Війні проти Мук людського Існування, адже, на відміну від двостороннього Обрі Гулля, задовільно одруженого на своїй односторонній Фіоні, та батька, що обожнював двох своїх юних нащадків, самотній, односторонній Аль Бер, чиї глибинні нахили тяжіли швидше до різних Обрі цього світу, а не до Фіон, був доступний для бойової служби повний робочий день, а оскільки жив у тому ж місті, що й Фергюсон, повний робочий день означав майже кожний день, принаймні – поки точилася битва.

Несподівані події їхнього першого спільного дня, починаючи з грубої, задерикуватої гри сам на сам, в котрій давно відвиклий від навантажень колишній Головно-Командо агресивно підбирав м’ячі проти меткого колишнього форварда Містера Ведмедя, їхні тіла зіштовхувалися одне з одним, поки вони боролися за м’яч і намагалися блокувати удари, три гри на рівних з двадцятьма чи тридцятьма фолами в кожній і сміховинним поворотом, коли білий хлопчина Фергюсон спромігся стрибнути вище від чорного хлопчини Дюфрена, і хоча в підсумку Фергюсон програв усі три битви, оскільки далекий кидок у нього страшенно мазав, ясно було, що вони більш-менш рівні один одному, і щойно Фергюсон знову увійде у форму, Альберові, щоб не відстати, доведеться старатися в грі щосили.

Опісля вони перелізли через сітчасту загорожу, обидва вимотані, важко дихаючи, всі в солоному, липкому поті, а відтак – через дорогу піднялися до квартири Альбера на третьому поверсі. Порядок і чистота в його двох кімнатах, стіна з чотирьох сотень книг у тій, що більша, з ліжком і гардеробом, письмовий стіл і друкарська машинка «Ремінгтон» у малій, зі сторінками Альберового роману в роботі – акуратним стосом, світло з вікон чистенької кухні-їдальні з дерев’яним столом і чотирма дерев’яними стільцями, і знову світло крізь вікна ванної з білим кахелем. Не такі душі, які приймають в Америці, а ручні душі Франції, стоячи чи сидячи у ванні та поливаючи себе, як називав їх Фергюсон, з телефонних лійок, а оскільки Фергюсон був гостем, Альбер люб’язно запропонував йому помитися першим, тому й зайшов Фергюсон до ванної, де скинув з себе кеди, зняв вологі й смердючі шкарпетки, труси й майку, увімкнув воду і ступив у глибоку, квадратну ванну. Поливав себе з телефонної лійки, котру він тримав у правій руці, і вода лилася йому на голову, а у вухах шум води, і очі заплющені, щоб у них не потрапляли гарячі рідкі дротики, – він не чув, як Альбер постукав, і не бачив, як мить потому той увійшов до ванної.

Рука торкалася його шиї. Фергюсон опустив руку, випустив душову лійку і розплющив очі.

Альбер був ще в трусах, але все інше з себе зняв.

Гадаю, тобі так нормально, мовив він Фергюсонові, поки рука його ковзнула донизу по спині Фергюсона й зупинилася у нього на сідницях.

Більше ніж, відповів Фергюсон. Якби цього не сталося, я б вийшов звідси сумним і розчарованим клієнтом.

Альбер охопив іншою рукою Фергюсона за талію й притягнув його тіло до себе. Ти такий чудовий хлопчик, Арчі, сказав він, і мені вже точно не хотілося б, щоб ти пішов звідси розчарованим. Насправді нам обом було б значно краще, якби ти залишився, як гадаєш?

День перейшов у вечір, вечір перетворився на ніч, ніч перейшла в ранок, а ранок став ще одним днем. З погляду Фергюсона, це було саме те – те кохання, котре раз у житті, великий трах, і наступні двісті п’ятдесят шість днів він прожив у країні, в тому місці, що не було ні Францією, ні Америкою, ні чимось іншим де б то не було ще, у новій країні, у котрої не було назви, кордонів і міст чи поселень, в країні з населенням у двоє осіб.