Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 163)

Останнього дня він зайшов до готелю «Пон-Руайяль» провести їх. Місто тим часом красувалося у своєму найкращому вигляді, краще нікуди, над головою – яскраво-синє небо, повітря тепле і ясне, із сусідських буланжерій випливають смачні запахи, на вулицях гарненькі дівчата, гудуть автомашини, пердять мопеди, увесь цей славний Гершвінів блиск Весни в Парижі, в Парижі сотні сльозливих пісеньок і техніколорних фільмів, та факт залишався фактом: він і справді був славним і надихав на дію, він справді був найкращим місцем на землі, і все ж, поки Фергюсон ішов пішки від житлового будинку на рю де л’Юніверсіте до готелю на рю Монталембер, навіть помічаючи небо, запахи й дівчат, він боровся з гігантським тягарем, який звалився на нього того ранку, з тупим і дитячим жахом перед тим, що йому доведеться прощатися з матір’ю. Він не хотів, щоб вона від’їжджала. Тижня не вистачило, хай навіть якась частина в ньому знала, що йому стане краще, коли вона поїде, що з нею він знову поступово перетворювався на немовля, і ось тепер звичний сум чергового прощання перетворився на передчуття того, що він її ніколи більше не побачить, що з нею щось має статися, доки їм випаде ще одна нагода бути разом, і це пробування стане для них останнім. Недолуга думка, сказав він собі, ось із чого складаються слабоумні романтичні фантазії, це сплеск підліткової екзистенціальної тривоги в найбільш ганебній формі, але думка тепер у ньому поселилася, і він не знав, як її позбутися.

Прибувши до готелю, він застав мати у вихорі суєти й збудження, вона надто захопилася поточним, і розмовляти з нею про похмурі передчуття невиліковних хвороб і смертовбивчих нещасних випадків часу не було, оскільки того конкретного ранку вона вирушала на «Гар-дю-Нор», вона їхала до Амстердаму, вона їхала з Парижу до іншого міста, до іншої країни, в неї починалася інша пригода, а тут до багажника таксі треба вантажити саквояжі й валізи, в останню мить зазирати до сумочки, щоби впевнитися, чи не забула вона пігулки Гіла від шлунку, треба роздавати чайові швейцарам і коридорним, дякувати їм і з ними прощатися, і вона, швидко й гаряче обійнявши на прощання сина, повернулася й попрямувала до таксі, та щойно Гіл відчинив перед нею дверцята і вона вже була готова сісти на заднє сидіння, – повернулася і з посмішкою послала Фергюсонові великий повітряний поцілунок. Будь хорошим хлопчиком, Арчі, сказала вона, і раптово те кепське відчуття, що його він носив із собою з самого ранку, зникло.

Проводжаючи поглядом таксі, що зникало за рогом, Фергюсон вирішив, що знехтує побажаннями матері і все ж таки виріже з книги цей пасаж.

Кепське відчуття зникло, та, як це довели події десять місяців потому, передчуття Фергюсона не були безпідставними. Прощальні події, якими вони обмінялися, якими він обмінявся з матір’ю шостого травня, і справді виявилися тим останнім разом, коли вони торкалися один до одного, і коли вона забралася на заднє сидіння таксі і Гіл зачинив за нею дверцята, Фергюсон більше її ніколи не бачив. Вони розмовляли по телефону: один дзвінок увечері його двадцятого дня народження в березні 1967-го, – та після того, як Фергюсон повісив слухавку, він і голосу її більше не чув ніколи. Ні смертельний нещасний випадок, ні хвороба, котрі Фергюсон науявляв собі, її не вразили, їх не сталося – на відміну від нього: з ним стався нещасний випадок на дорозі, коли він приїхав до Лондона святкувати вихід своєї книги, і це означало, що, коли він попрощався з матір’ю в Парижі 6 травня 1966 року, жити йому залишалося триста чотири дні.

На щастя, він не знав про жорстоку долю, яку для нього приберегли боги. На щастя, він не знав, що йому судилося мати про себе таку коротку статтю в «Книзі земного життя», а тому продовжував жити так, нібито попереду в нього ще тисячі завтрашніх днів, а не всього триста чотири.

Через два дня по від’їзді матері й Гіла до Амстердама Фергюсон відмовився йти з Вівіан та Лісою на якусь-то вечірку, коли дізнався, що туди ж запросили й Флемінга. Від вечора грошей і сліз минуло більше трьох місяців, і він давно вже пробачив Флемінгові будь-яку його провину в тому непорозумінні. Його й далі невідступно переслідували спогади про те, що він собі дозволив із Флемінгом, переконання, що в цьому винен він сам, в усьому винен лише він один, а оскільки Флемінг не примушував його чинити нічого такого, чого він сам відверто не був би готовий зробити, як же можна винуватити Флемінга в тому, що тоді між ними відбулося? Не Флемінг, а він сам, його власна ганьба, пам’ять про його ж зажерливості й падінні вимушували його рвати листи Флемінга та не відповідати на його дзвінки, та хай він навіть і не тримав тепер більше ніякої образи на Флемінга, навіщо б йому бажати їхньої повторної зустрічі?

За сніданком у кухні наступного ранку Вівіан розповіла йому, що з деким познайомилася на вечірці, котру влаштували в дворовому садочку Рейд-холу, аванпосту Університету Колумбія в Парижі: з молодиком років двадцяти п’яти чи двадцяти шести, котрий справив на неї потужне враження, сказала вона, і вона тоді подумала, що Фергюсонові він може сподобатися точно так само, як сподобався їй самій. Канадець із Монреалю, мати в нього – біла з Квебеку, батько – чорний американець, родом із Нового Орлеану, цю особу звати Альбер Дюфрен (на французький манер), він закінчив Університет Говарду у Вашингтоні, де грав у баскетбольній команді (Вівіан припускала, що це зацікавить Фергюсона, і воно таки зацікавило), а до Парижа перебрався після смерті батька і тепер працює тут над своїм першим романом (ще одна деталь, як гадала Вівіан, котра Фергюсона зацікавить, і вона таки зацікавила), і от тепер, коли усім цим вона привернула його увагу, він попрохав її розповісти побільше.

Що, наприклад?

Наприклад, який він?

Палкий. Розумний. Захоплений – у тому сенсі, що engagé. З почуттям гумору не дуже, як не шкода мені про це повідомляти. Але дуже жвавий. Зворожує. Один із тих киплячих молодих осіб, котрим хочеться перевернути весь світ з ніг на голову й заново його винайти.

На відміну від мене, до прикладу.

Ти не хочеш заново винаходити світ, Арчі, ти хочеш світ зрозуміти, щоб можна було знайти спосіб у ньому жити.

А з чого ви взяли, що я зійдуся з цією людиною?

Співбрат-писака, співбрат-баскетболіст, співбрат-північноамериканець, співбрат – єдина дитина, і, хай навіть його батько помер усього пару років тому, співбрат безбатько, оскільки батько його втік, коли Альберові сповнилося шість років, і повернувся знову жити в Новому Орлеані.

А чим займався його батько?

Джазовий трубач, і, за словами його сина, великий пияк, пожиттєвий сучий син, такий, що й тавра ставити нема на чому.

А мати?

Вчителька в п’ятому класі. Зовсім як моя мати.

Напевне, вам із ним було про що поговорити.

Окрім того, слід зауважити, містер Дюфрен становить собою прекрасну фігуру, фігуру доволі незвичну.

Це як?

Високий. Десь так шість-один, шість-два. Худорлявий і м’язистий, я б вирішила, хоча там він стояв зодягнутий, звичайно, тому точніше описати його я не можу. Проте, схоже, він колишній спортсмен, котрий здатен тримати себе у формі. Каже, що й далі кидає по кошиках, коли може.

Це добре. Та мені й досі незрозуміло, що у всьому цьому незвичайного.

Його обличчя, я думаю, неймовірні якості його обличчя. Батько його не лише чорним був, а й там до того ж і кров чокто змішалася, як він мені сказав, а коли змішуєш таке з генами білої матері, виходить світлошкіра чорна особа з дещо азіатськими рисами, з дещо євразійськими рисами. Примітний це відтінок шкіри, як я виявила, в ньому є якийсь мідний відлив, шкіра ця – ні чорна і ні бліда, саме так, як у Рудоволоски, якщо ти мене розумієш, така прекрасна шкіра, що, поки ми розмовляли, мені увесь час хотілося помацати його за обличчя.

Красень?

Ні. Настільки далеко я б у своїх твердженнях не зайшла. Але приємний на вигляд. На таке обличчя хочеться дивитися.

А як його… глибинні схильності?

Точно сказати не можу. Зазвичай мені вдається вхопити таке одразу, але цей Альбер – просто-таки загадка. Мужик для інших мужиків, гадаю, проте такий мужній мужик, котрий не бажає афішувати своє тяжіння до інших чоловіків.

Педик-мачо.

Можливо. Кілька разів він згадував Джеймса Болдвіна, якщо це щось означає, Болдвіна він любить більше за всіх інших американських письменників. Тому-то й приїхав до Парижа, сказав він, – хотів пройтися стопами Джиммі.

Я теж Болдвіна люблю і згоден з тим, що він найкращий американський письменник, однак лише те, що він, так уже сталося, схиляється до чоловіків, зовсім нічого не говорить про тих чоловіків, кому подобаються його книги.

Саме так. Як би там не було, я трохи розповіла йому про тебе, а на Альбера, схоже, справило потужне враження, коли я йому розповіла про твою книгу, може, він навіть злегка позаздрив. Дев’ятнадцять, увесь час повторював він. Дев’ятнадцять років – і його вже публікують, а він сам, далеко за двадцять, ще точить першу половину свого першого роману.

Сподіваюся, ви йому сказали, що це коротка книжка.

Сказала. Дуже коротка книжка. І ще я зауважила, що ти просто помираєш, як хочеш пограти в баскетбол. Чи віриш, чи ні, але він живе на рю Декарт у п’ятому, і прямо навпроти його будинку – відкритий баскетбольний майданчик. Хвіртка там завше заперта, каже він, але через загорожу легко перелізти, і за те, що він туди ходить грати, його ніхто ніколи не сварив.