Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 162)

Я дуже за тобою скучила, Арчі, сказала вона. Я знаю, ти вже великий, в тебе є всі права на те, щоб жити, де б тобі не захотілося, але так надовго ми ні разу не розлучалися, і до цього ще необхідно звикнути.

Я знаю, сказав Фергюсон. Мені було так само.

Але ти ж тут щасливий, правда?

Так, здебільшого. Принаймні, мені так здається. Життя, знаєш, недосконале. Навіть у Парижі.

Це ти добре сказав. Навіть у Парижі. Навіть у Нью-Йорку, до того ж, якщо вже на те пішло.

Скажи мені, ма. Чому ти сказала те, що сказала пару секунд тому, – перед тим, як ми підійшли сюди й сіли?

Тому що це правда, от чому. Тому що неправильно було з мого боку здіймати такий галас.

Не згоден. Те, що я написав, було жорстоко й несправедливо.

Необов’язково. Зовсім ні, якщо дивитися з того місця, де ти сидів восьмирічним хлопчиком. Мені вдавалося триматися, поки ти ходив до школи, а потім настав час відпустки, і я просто більше не знала, що з собою робити. Безлад, Арчі, от на що я перетворилася, нечестивий бардак, і тобі, напевне, було страшнувато залишатися в той час зі мною.

Справа не в цьому.

Ні. Ти не правий. Саме в цьому. Ти ж пам’ятаєш «Єврейське весілля», правда?

Звичайно, пам’ятаю. Мерзенна стара кузина Шарлотта та її лисий, короткозорий чоловічок, як-його-там.

Натан Бірнбаум, стоматолог.

Років десять минуло, так?

Майже одинадцять. І я так само з ними не розмовляю, увесь цей час. Ти ж розумієш чому, правда? (Фергюсон похитав головою.) Тому що зі мною вони зробили те саме, що я ледь не зробила з собою.

Не вловлюю.

Я зробила їхні знімки, які їм не сподобалися. Доволі непогані знімки, думала я. Не найкращі на світі, але фото хороші, цікаві, і коли вони не дали мені їх опублікувати, я дозволила Шарлотті й Натанові зникнути з мого життя, оскільки почала вважати їх парочкою дурнів.

Яке відношення це має до «Лорелу й Гарді?»

Невже не втямив? Ти зробив мій знімок у своїй книзі. Численні знімки взагалі-то, не один десяток, і більшість із них дуже лестять мені, декотрі – настільки лестять, що мені навіть якось соромно було читати про себе таке, та разом з цими лестивими картинками були й такі, що показували мене в іншому світлі, у світлі негативному, і коли я читала ті частини книги, вони мене зачепили й так розсердили, що я поговорила про це з Гілом, чого мені зовсім не слід було робити, і після цього він написав тобі листа, від якого мені стало так кепсько – кепсько тому, що я знаю: останнє, чого б тобі заманулося, – це завдати мені болю, і коли ти прислав нам оті коротенькі листи, я відчула, що повелася з тобою недобре. Твоя книга – чесна книга, Арчі. Ти розповів правду в кожному її реченні, і я не хочу, щоб ти в ній щось редагував чи стирав що-небудь через мене. Ти мене чуєш, Арчі? Не змінюй у ній ані слова.

Тиждень промайнув швидко. На час візиту Вівіан призупинила їхні навчальні заняття, і хоча Фергюсон продовжував читати по кілька годин зранку, щодня він зустрічався з Гілом і матір’ю на обід, а потім залишався з ними, доки не надходила пора повертатися додому й лягати спати. За ці місяці потому, як він поїхав із Нью-Йорку, багато чого змінилося, проте все, власне, залишилося тим, що й раніше. По семи роках роботи Гіл дописав книгу про Бетховена, і тепер у нього, здавалося, нема жалю про те, що він відмовився від тягаря рецензування й журналістики задля більш спокійного життя викладача історії музики в Маннісі. Мати Фергюсона й далі знімала портрети відомих осіб для журналів і повільно збирала нову книгу на тему антивоєнного руху вдома (вона була запекло «проти» війни). Куди б вони не ходили разом тими днями, вона прихоплювала з собою маленьку «Лійку» і кілька котушок плівки, клацала раз за разом, знімаючи протестні плакати, що з’явилися по всьому Парижу («США, ГЕТЬ ІЗ В’ЄТНАМУ», «ЯНКІ, ВАЛІТЬ ДОДОМУ», «À BAS LES AMERLOQUES», «LE VIETNAM POUR LES VIETNAMIENS», разом із численними знімками паризьких вуличних сцен, і пара котушок була присвячена лише Фергюсонові й Гілу, і поодинці, і разом. Вони утрьох дивилися на картини в Луврі та «Jeu de Paume», ходили до «Salle Pleyel» на виконання «Меси часів війни» Гайдна (Фергюсон з матір’ю обидвоє вирішили, що це надзвичайно, а Гіл відгукнувся на їхній захват вимученою посмішкою, котра означала, що для нього виконання не було на належному рівні), і якось увечері після вечері Фергюсон спокусив їх поїхати до «Action Lafayette» на десятигодинний сеанс показу «Випадкового врожаю» Мервіна Лероя, фільма, де, як усі вони погодилися, гною вистачило б на чотири конюшні, та, як відзначила мати Фергюсона, до чого приємно було дивитися, як Грір Гарсон і Рональд Коулмен прикидаються закоханими.

Годі й казати, Фергюсон повідомив їм про листа з «Книг Іо». Годі й казати, його мати сказала, що буде тільки щаслива віддати негатив «Арчі» для палітурки. Годі й казати, що Фергюсон відвів їх нагору й показав свою кімнату на шостому поверсі. Годі й казати, що його мати й Гіл відгукнулися на побачене по-різному. Мати ахнула й спитала: Ох, Арчі, невже так можна? Гіл, навпаки, хлопнув його по плечу й сказав: Хто би не зумів спробувати в таких умовах, заслуговує на моє повну й стійку повагу.

Проте інші справи не були для Фергюсона такими простими й зрозумілими, і не раз протягом того тижня він опинявся в незручному становищі, коли доводилося щось від них приховувати чи брехати їм. Коли мати спитала, чи познайомився він тут з якими-небудь хорошими дівчатами, до прикладу, він вигадав історію про короткий флірт з італійською студенткою на ймення Джованна, котра відвідувала з ним заняття з мови в «Alliance Française». Правдою було те, що в його класі справді була Джованна, та, крім двох півгодинних розмов із нею в кафе за рогом від школи, між ними нічого не відбувалося. Нічого не було й між ними з Беатрисою, вкрай розумною французькою дівчиною, асистенткою в «Galerie Maeght», – це з нею він, за припущенням, ходив на побачення місяць-другий. Так, Беатріса працювала в галереї, і вони сиділи поруч на вернісажній вечері «Maeght» ще в грудні, фліртували одне з одним якось м’яко й розпливчасто, та коли Фергюсон дозволив собі покликати її на побачення, вона його відкинула під тим приводом, що заручена й збирається заміж, – за вечерею вона про це заїкнутися не схотіла. Ні, він не міг розмовляти з матір’ю про дівчат, бо ніяких дівчат не було, якщо не зважати на п’ятьох товстих і худих шлюх, котрих він розшукував на вуличках Ле-Аля, а про них з нею говорити він не мав наміру, як і не мав наміру розбивати їй серце розповідями про Обрі і про те, в якому він був захваті, коли володар ельфів заштовхнув свій напружений член йому в задницю. Їй ні за що не можна було знати про нього нічого такого. В його житті існували такі сфери, котрі слід було відгородити від неї та охороняти з виключною ретельністю, і ось через це вони вже ніколи більше не могли бути такими близькими, як колись, якими він, як і раніше, хотів, щоб вони були. Не можна сказати, що він не брехав їй у минулому, але тепер він став старшим, та й обставини були іншими, і все ж, поки він гуляв із нею Парижем і радів від того, наскільки вона, судячи з виду, щаслива, радів тому, як вона продовжувала стояти за нього горою, ті дні були забарвлені ще й сумом, відчуттям того, що якась істотна його частина от-от розтане і зникне з його життя назавше.

На тому тижні відбулися три вечері з Вівіан – дві в ресторанах і одна у квартирі на рю де л’Юніверсіте, скромна вечеря всього на них чотирьох і більше жодних гостей, навіть Ліси, котра зазвичай ’приходила на всі вечірки до Вівіан. Фергюсон дещо здивувався, коли йому сказали, що Ліса до них не приєднається, але ’відтак подумав про це пару хвилин і зрозумів, що Вівіан так захищає себе, а саме так вчинив би і він сам, якби опинився на її місці. Як і в нього, у неї був брудний секрет, котрий слід було таїти від світу, і хоча Гіл і був старим другом, він, вочевидь, нічого не знав про складний шлюб, котрий вона вибудувала з Жаном-П’єром, і взагалі нічого не відав про те, чим вона займалася після смерті Жана-П’єра, а тому йому не можна було представляти це видовище – вечерю з новою співпостільницею Вівіан. Свого роду тітка Мілдред та її гуртовниця в Пало-Альто чотири роки тому, сказав собі Фергюсон, та з однією важливою різницею: його самого ще в п’ятнадцять років це не дивувало й не шокувало, але от якби п’ятдесятидвохрічний Гіл раптом подумав, що Фергюсона таке не дивує, це Гіла майже напевне б шокувало.

Того вечора, поки вони вчотирьох сиділи довкола обіднього столу, Фергюсон тішився, бачачи, як добре Вівіан з матір’ю ладять між собою, наскільки швидко вони подружилися усього по кількох зустрічах, та обох жінок тепер пов’язували Гіл та їх захват одна іншою (скільки разів Вівіан заводила розмову про виняткові фотографії його матері?), а також тепер і він сам, переміщенний син своєї матері, що живе нині під дахом у Вівіан, і знову й знову по приїзді до Парижу мати казала, як вона вдячна Вівіан за те, що та про нього піклується, учиться разом із ним і стільки йому віддає, і за вечерею того вечора вона все це безпосередньо висловила самій Вівіан, дякуючи їй за те, що приглядає за її негідним хлопчиськом, і так, відказала Вівіан, Цей ваш пустун іноді буває надміру, вони удвох підколювали його, оскільки обидві знали, що він здатен таке витерпіти й не буде проти, бо він не лише не був проти, але йому взагалі-то подобалося, як вони його підколюють, і от посеред цього безтурботного марафону насмішок над Арчі йому спало на думку, що Вівіан тепер значно чіткіше розуміє, хто він такий, аніж його власна мати. Не просто вона трудилася разом з ним над рукописом його книги, не просто вони разом продиралися крізь сотню найважливіших книг західної літератури, та вона ще й знала все про його розколоте надвоє внутрішнє «я» і була, поза сумнівом, найбільш довіреною його наперсницею з усіх, які йому перепадали. Друга мати? Ні, не так. Уже надто пізно, ніякі матері більше не потрібні. Але що ж тоді? Більше, ніж друг, менше, ніж мати. Його жіночий близнюк, можливо. Та особа, якою став би сам, якби народився дівчинкою.