Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 161)

Фергюсон сів на ліжку в номері на п’ятому поверсі готелю «Георг V» і дивився, як Обрі знімає піджак і краватку. Він так довго не був ні з ким, хто був би йому небайдужим, так багато часу спливло з тих пір, коли його хто-небудь торкався чи хотів торкнутися, не заговоривши спершу про гроші, що, коли володар ельфів підійшов до ліжка, сів йому на коліна й обійняв повністю зодягнутий торс Фергюсона, Фергюсон затремтів. А потім він уже цілував гарненький ротик і здригався всією довжиною свого тіла, і коли язики їхні зустрілися, а обійми стали тугішими, Фергюсон згадав слова, котрі сказав собі багато років тому, поки їхав автобусом до Бостону побачитися зі своїм коханим Джимом: врата небесні. Так, ось як це йому зараз відчувалося, і після тих кімнат, котрі він відвідав в уяві за обідом, покої, в котрі він увійшов, поки Обрі стояв і одні за одними відчиняв перед ним двері, от відчинялась ще одна, і вони з Обрі входили до цих покоїв разом. Земні чоловіки. Постіль у паризькому готелі, названій іменем англійського короля. Англієць та американець на цій постелі, в чому мати народила, суціль земна плоть. Au-delà. Французьке слово, що позначає потойбічне. Наступний світ дихав у них тут і зараз, у світі нинішньому.

Хер був такий же малий, як він собі його уявляв, та, як з усім іншим в Обрі, він був доречно пропорційним усьому його мініатюрному тілу і такий же гарненький, як і його гарненький ротик чи будь-яка інша його частина. Найважливішим виявилося те, що Обрі знав, як йому поводитися з усім, що він мав. У свої тридцять років він був набагато досвідченішим у постелі та справах тілесних, ніж ті хлопчики, з якими Фергюсон спав у минулому, а оскільки коханцем він був комунікабельним, і ніяких химерних чи неприємних нахилів у нього не було, та й совістю він не мучився через власну пристрасть трахатися з хлопчаками і бути траханим ними, він виявився одночасно і ніжнішим, і агресивнішим, аніж були Енді Коен і Брайан Мішевський, одразу і більш упевненим у собі, і щедрішим, мила людина, кому подобалося це робити так само, як подобалося йому, коли це робили з ним, і ті години, що він провів із Фергюсоном того дня і вечора, були вже точно найкращими і найприємнішими годинами в житті Фергюсона в Парижі з усіх, прожитих до цього часу. Тижнем раніше Фергюсон боявся, що рухається до розумового надлому. Тепер його мозок вирував тисячею нових задумів, а тіло його заспокоїлося.

По десяти днях після подорожі в інший світ в обіймах свого англійського видавця Фергюсон пригорнув до себе матір і попросив у неї пробачення. Вони з Гілом щойно прилетіли в Париж. «Нью-Йорк Геральд» закрилася й померла двадцять четвертого квітня, і оскільки Гіл виявився тимчасово безробітним до осені, коли почне нову кар’єру викладача в Манніському коледжі музики, мати й вітчим Фергюсона вирушили в медовий місяць, котрий досі собі не влаштували – по шести з половиною років шлюбу. Для початку – тиждень у Парижі. Відтак Амстердам, Флоренція, Рим і Західний Берлін, котрий Гіл останнього разу бачив через півтора року по закінченні війни в кінці 1945-го. Час вони мали намір проводити, розглядаючи голландський та італійський живопис, а потому Гіл покаже матері Фергюсона місця, де жив іще хлопчиком.

Фергюсон закінчив друкувати три примірники своєї книги дев’ятого березня. Один примірник тепер лежав на верхній полиці книжкової шафи у нього в кімнаті в Парижі, інший – на робочому столі Обрі в Лондоні, а третій був надісланий на адресу квартири його батьків на Ріверсайд-драйв в Нью-Йорку. Через два тижні потому, як рукопис переправився через океан, Фергюсон отримав листа від Гіла. Це було нормально, оскільки мати Фергюсона не дуже-то любила писати листи, і на дев’ять десятих усієї кореспонденції, котру він надсилав їм обом, відповідав одноосібно Гіл, іноді – з короткою припискою від матері в кінці (Я так за тобою скучаю, Арчі! Або: Тисяча поцілунків від твоєї Ма!), а іноді й такого не було. Перші абзаци Гілового листа були сповнені позитивних коментарів щодо книги і тієї видатної роботи, яку він проробив для зрівноважування емоційного змісту сюжета з фізичними й феноменологічними даними, і наскільки глибоке враження на нього справив швидкий ріст Фергюсона та вдосконалення його як письменника. Проте до четвертого абзацу тон листа почав змінюватися. Але, любий Арчі, написав йому тоді Гіл, ти мусиш усвідомлювати те, наскільки глибоко ця книга розладнала твою матір і як важко їй було її читати. Природно, переживати такі важкі дні минулого нелегко буде кому завгодно, і я не звинувачую тебе, що ти довів її до сліз (я й сам пролив не одну сльозинку), але там було декілька місць, де ти, можливо, був занадто відвертим, я боюся, і її вразила сокровенність декотрих деталей, які ти про неї оприлюднив. Проглядаючи рукопис знову, я б сказав, що найбільш образливий пасаж припадає на стор. 46–47, посеред тієї частини, де говориться про похмуре літо, котре ви удвох проводили на джерсійському узбережжі, запершись у тому будиночку разом, дивилися телевізор з раннього ранку до пізнього вечора і ледь чи виходили на пляж. Просто щоб освіжити твою пам’ять: «Моя мати палила завжди, однак тепер вона курила безперервно, споживаючи чотири-п’ять пачок «Честерфілд» на день, уже рідко вдавалася до сірників чи запальнички, тому що простіше й дієвіше було припалювати наступну сигарету від іще не згаслого кінчика попередньої. Наскільки мені було відомо, вона в минулому рідко вживала алкоголь, однак тепер щовечора випивала шість-сім чарок нерозбавленої горілки, і до того часу, як укладала мене вночі в ліжко, голос її злипався, а повіки були напівзаплющені так, наче вона вже більше не мала сил дивитися на світ. Мій батько був до того часу мертвий уже вісім місяців, і щовечора того літа я залазив під тепле й зім’яте верхнє простирадло своєї постелі й молився, щоб мати моя на ранок виявилася живою». Це жорстоко, Арчі. Може, тобі слід подумати й вирізати цей фрагмент з остаточної версії – чи хоча б до певної міри згладити його, щоб пощадити почуття твоєї матері та не завдавати їй болю тим, що такий, сповнений мук, епізод її життя винесений на публіку. Зупинись і замислись на хвилинку – і ти зрозумієш, чому я прошу тебе це зробити… Відтак ішов останній абзац: Добра новина в тому, що «Триб» от-от загнеться, і в мене незабаром не стане роботи. Щойно це відбудеться, ми з твою матір’ю вирушимо до Європи – найшвидше, до кінця квітня. Тоді й зможемо про це поговорити.

Та Фергюсонові зовсім не хотілося чекати того часу. Питання було надто вже тривожним, щоб відкладати його вирішення до кінця квітня, оскільки тепер, якщо вже Гіл вичленив ці фрази з книги і виділив їх з довколишнього матеріалу, Фергюсон зрозумів, що він і справді занадто жорстокий і заслуговував на той докір, що його зробив йому вітчим. Не те щоб цей пасаж був неправдою, принаймні – з погляду його, восьмирічного, наскільки він пригадував себе, подорослішавши, поки писав книгу. Його мати й справді дуже багато палила того літа, вона й справді пила чарками нерозведену горілку та не займалася домівкою, і його тоді непокоїли в’ялість і пасивність, що оволоділи нею, іноді його навіть лякала її оніміла відстороненість від нього, поки він сидів і будував замки з піску на пляжі, а вона дивилася на хвилі. Фрази, котрі Гіл навів у листі, змальовували мати Фергюсона в її найнижчій точці, на дні її сходження в сум і збентеження, та весь сенс був у тому, щоби протиставити те втрачене літо з тим, що з нею відбулося потому, як вони повернулися до Нью-Йорка, що відмінило її повернення до фотографії й початок нового життя, винахід Рози Адлер. Схоже, проте Фергюсон дещо перестарався з контрастом, просочив страхами малого хлопчика та побоюваннями за дорослу поведінку ситуацію, котра була зовсім не настільки суворою, як він собі уявляв (горілка була присутня, звичайно, як його мати розповіла потім Гілові, проте лише дві пляшки за всі сорок шість днів, що вони провели в Бельмарі), і тому Фергюсон, дочитавши лист, сів і склав покаянні односторінкові відповіді і матері, й вітчимові, вибачаючись за всякий розлад, який він міг їм заподіяти, та обіцяючи, що викреслить із книги образливий пасаж.

І от він уранці двадцять дев’ятого квітня стоїть у вестибюлі готелю «Пон-Руаяль», обійнявши матір, яка ще не відійшла після перельоту, і просить у неї вибачення. Зовні вулиці періщив дощ, і коли Фергюсон опустив підборіддя на материне плече, він поглянув у переднє вікно й побачив, як із рук якоїсь жінки виривається парасолька.

Ні, Арчі, сказала мати, мені не треба тебе ні за що прощати. Це тобі треба мене простити.

Гіл уже стояв біля стойки портьє, очікуючи своєї черги вручити паспорти, розписатися в обліковій книзі поселених та заселитися в готель, і поки він займався всіма цими нудними справами, Фергюсон підвів мати до лавиці в кутку вестибюля. Після перельоту вона виглядала вимотаною, і якщо їй хотілося й далі з ним розмовляти, чого, як він гадав, їй і хотілося, було би легше робити це сидячи. Змучена, додав подумки Фергюсон, але не більше будь-кого іншого, хто мандрував би дванадцять чи тринадцять годин безперервно, і виглядає чудово, подумав він, майже ні йоти різниці з тим, якою він бачив її останнього разу шість із половиною місяців тому. Його прекрасна, дещо вимотана мати, і як же ж було добре дивитися їй в обличчя.