Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 157)

Заарештували сімсот двадцять осіб. Повідомляли про сто п’ятдесят травм, рівно як і було невідомо скільки таких травм, про котрі не повідомляли, в їх числі й удари, що впали на голову й руку Фергюсона.

Редакційна сторінка «Спектейтора» того дня не містила слів – лише шапка, за котрою йшли дві порожні колонки, окреслені чорним кольором.

Весна 1968-го (V). У суботу, четвертого травня, Фергюсон та Емі нарешті сіли й поговорили. На цьому наполіг Фергюсон – і він же ясно дав їй зрозуміти, що не бажає, щоб їхня розмова стосувалася його травм чи арешту Емі разом з її соратниками, що окупували Лоу, та й обговорювати всезагальний страйк проти Колумбії, котрий увечері тридцятого квітня оголосила коаліція червонопов’язочників, зеленопов’язочників та поміркованих (стратегія СДС спрацювала), вони не будуть і на жодну мить не зупиняться на тих великих подіях, що почали відбуватися в їхньому улюбленому, шалено згадуваному Парижі, ні, сказав він, на один-єдиний вечір вони забудуть про політику і розмовлятимуть про себе, і Емі на це неохоче погодилася, хоча тепер мало про що взагалі думати, крім руху, вона це називала ейфорією боротьби й електричним пробудженням, що перетворили її після шести діб комунального життя в Лоу.

Аби уникнути можливого ґвалту в квартирі, Фергюсон запропонував вирушити на нейтральну територію, до громадського місця, де присутність сторонніх людей не дозволить їм вийти з себе, а оскільки в «Зеленому дереві» вони не були вже більше двох місяців, то й вирішили повернутися до «Міста Ням», як припускав Фергюсон, на останню їхню спільну трапезу на решту всього їхнього життя. Якими же щасливими були містер і місіс Молнар бачити їхню улюблену молоду пару, коли та увійшла у двері ресторану, і до чого послужливими вони були, коли Фергюсон попрохав столик у віддаленому кутку в задньому залі – приміщенні менше переднього, на невеликому узвишші, де стояло менше столиків, і такими добрими вони були, що запропонували їм безкоштовну пляшку бордо до вечері, і до чого сумно почувався Фергюсон, коли вони з Емі сіли за свою останню вечерю всіх часів, відзначивши, наскільки доречно Емі інстинктивно сіла на стілець, розвернутий спинкою до стіни, а це означало, що вона може дивитися назовні й бачити інших людей у ресторані, Фергюсон же не менш інстинктивно всівся на той стілець, що стояв спинкою до цих самих людей, і це означало, що єдиною особою, котру він міг бачити, була Емі, Емі й стінка за нею, оскільки саме так вони й трималися, сказав він собі, такими й були вони останні чотири роки й вісім місяців: Емі дивилася на інших, а він дивився лише на Емі.

Вони провели там півтори години, може – годину й три чверті, він так до пуття й не зрозумів, скільки це тривало, і поки зазвичай прожерлива Емі колупала їжу, а Фергюсон один за одним осушував бокали червоного вина, сам-один спустошивши ту першу пляшку й замовивши іншу, вони розмовляли й замовкали, знову розмовляли й замовкали, а потім усе говорили, говорили й говорили, і вже досить скоро Фергюсонові повідомили, що між ними все кінчено, що вони переросли один одного і тепер рухаються в різні боки, а тому їм слід припинити жити разом, і ні, мовила Емі, в цьому ніхто не винен, і вже менш за всіх винен Фергюсон, він же кохав її так сильно і так добре з самого їх першого поцілунку на лавочці в тому скверику Монклера, ні, справа просто в тому, що вона більше не здатна зносити задушливих меж їхнього парного життя, їй треба бути вільною, щоб ломитися далі життям одній, поїхати до Каліфорнії без прив’язок і без тягаря кого б там не було і чого б не було, і далі працювати на рух, отаке тепер її життя, і Фергюсонові більше немає в ньому місця, її чудовому Арчі з його великою душею й добрим серцем доведеться надалі обходитися без неї, і їй жаль, так жаль, так невимовно жаль, але так вже воно тепер усе, і нікому й нічому на всьому білому світі нізащо не вдасться цього змінити.

Емі вже плакала, два струмочки сліз текли її обличчям, доки вона ніжно розпинала сина Рози й Стенлі Фергюсонів, проте сам Фергюсон, у котрого було значно більше причин плакати, ніж у неї, був надто п’яний для того, щоби плакати, не надто п’яний, та доволі п’яний, щоб не відчувати позову відкручувати крани з солоною водою, що було лише на щастя, як йому видавалося, оскільки не хотілося, щоб її останнє враження про нього було як про людину роздавлену, котра ридає перед нею нутрощами назовні, і тому він закликав на поміч усі сили, що в ньому ще залишалися, й вимовив:

О, моя найкоханіша Емі, моя незвичайна Емі з неприборканим волоссям та сяючими очима, моя люба в тисячі трансцендентних нагих ночей, моя блискуча дівчинко, чиї рот і тіло багато літ творили чудеса з моїми ротом і тілом, єдина дівчина, котра коли-небудь спала зі мною, єдина дівчина, з ким мені коли-небудь хотілося спати, увесь мій залишок життя мені не просто буде не вистачати твого тіла, а й особливо не вистачатиме тих частин твого тіла, що належать лише мені, що належать моїм очам і моїм рукам, і навіть тобі самій невідомі, тих твоїх частин, яких ти й не бачила ніколи, тих задніх частин, що невидимі для тебе так само, як мої невидимі для мене, як невидимі вони для всякої особи, котра володіє своїм власним тілом, починаючи з твоєї попи, природно, твоєї неймовірно круглої та вишуканої попи, і задніх сторін твоїх ніг із маленькими бурими крапинками на них, перед котрими я схилявся так довго, і тих зморщечок, що награвіювалися на твоїй шкірі під самими твоїми колінами, в тому місці, де нога згинається, як захоплювався я красою цих двох ліній, а ще прихована частина твоєї шиї та горбики на твоєму хребті, коли ти нагинаєшся, і прегарний згин твого попереку, котрий належав мені й лише мені всі ці роки, і більша частина твоїх лопаток, люба моя Емі, як же дві лопатки твої випирають – це мені завше нагадувало лебедині крила, або ж крильця, що стирчать зі спини сельтерської дівчини з «Білої скелі», котра була першою дівчиною, яку я коли-небудь покохав.

Прошу тебе, Арчі, мовила Емі. Перестань, будь ласка.

Але ж я ще не закінчив.

Ні, Арчі, я тебе благаю. Я так більше не можу.

Фергюсон зібрався був заговорити знову, та не встиг висунути язик на відповідну позицію, як Емі піднялася зі стільця, витерла сльози серветкою і вийшла з ресторану.

Травень-червень 1968-го. Уранці Емі зібрала свої речі, залишила їх у батьків на Західній Сімдесят п’ятій вулиці, після чого провела свій останній місяць студенткою Барнарду і ночувала на дивані у вітальні у Патсі Даган удома, на Клермон-авеню.

Фергюсон був тепер більше ніж вимотаний, більш ніж оглушений, він повернувся до чорного гуртожиткового ліфту затемнення 1965 року, котре було вже годі відрізнити від затемнення 1946–1947 років, коли він ще перебував в утробі своєї матері. Йому виповнився двадцять один рік, і якщо він має намір розпоряджатися ще якимсь життям у майбутньому, йому доведеться народитися заново – стати крикливим немовлям, котрого витягують з пітьми, щоб дати ще один шанс відшукати свій шлях у сяйві й мерехтінні світу.

Тринадцятого травня один мільйон осіб пройшов із демонстрацією вулицями Парижу. Уся країна Франція повстала, а куди ж, в ім’я усього святого, подівся де Голль? Один плакат проголошував «КОЛУМБІЯ-ПАРИЖ».

Двадцять першого Гамільтон-хол зайняли повторно, арештували сто тридцять вісім осіб. Тієї ночі битва в студмістечку Колумбії між лягавими й студентами була ширшою, кривавішою та жорстокішою за ту, що сталася вночі, коли були арештовані більш ніж сімсот протестувальників.

Після номера від двадцять другого травня «Спектейтор» перестав виходити – аж до останнього номера в тому семестрі, третього червня. Того ж дня Фергюсон поїхав із Нью-Йорка провести місяць зі своїми батьками у Флориді.

Поки він летів на південь, стріляли в Енді Ворхола – і ледь не вбили його, жінка на ймення Валері Соланас, що написала маніфест під заголовком «ШЛАК» (Товариства усікновення чоловіків) та п’єсу під назвою «Запхай собі в дупу».

Через два дні потому в Лос-Анджелесі чоловік на ймення Сірхан Сірхан стріляв у Роберта Кеннеді та вбив його, у сорок два роки.

Кожен вечір у сутніках Фергюсон гуляв пляжем, майже щоранку грав із батьком у теніс, їв копчену лососину з яєшнею у «Вулфіс» у пам’ять про бабусю і майже увесь час проводив у квартирі під кондиціонером, працюючи над своїми перекладами французьких віршів. Шістнадцятого червня, вже не знаючи, де саме зараз Емі, він запечатав один такий вірш у конверт і відіслав їй на адресу її батьків у Нью-Йорку. Писати їй листа він не міг – і не бажав він їй писати листа, а от у вірші він якось спромігся сказати майже все, що сам він уже не міг їй сказати.

Ось я весь на виду чоловік переповнений глуздом тверезим Що сприймає в житті та й у смерті у межах доступного людям Пережив і тортури, і радість кохання Той, що іноді змушував інших визнавати свою думку. Той що знає декілька мов Той що світом бродив чимало Що побачив війну в артилерії та в піхоті Поранений у голову трепанований під хлороформом Той що втратив найближчих друзяк у різні небувалій Знаючи все що людині дано про сьогоднішнє та й про майбутнє І на мить відволікаючись від цієї війни