Попри власний жарт про те, що не певен, чи зможе він коли-небудь прочитати ще хоч одну книжку, Фергюсон тієї весни прочитав багато книг – більше, ніж читав раніше в будь-який період свого життя, і його заняття з Вівіан просувалися швидко, він відчував, що дедалі більше втягується в те, що вони роблять разом, дедалі більше поринає в це, оскільки сама Вівіан видавалася більш упевненою, у своїй ролі вчителя їй ставало затишніше. Тому одну по одній вони бадьоро засвоїли ще шість п’єс Шекспіра – разом із п’єсами Расіна, Мольєра та Кальдерона де Баркі, відтак приступили до нарисів Монтеня, а Вівіан познайомила його зі словом паратаксис, вони обговорювали міць і швидкість прози, дослідили розум людини, котра відкрила, виявила чи винайшла те, що Вівіан називала сучасним розумом, а відтак настали три суцільних тижні з Лицарем Сумного Образу, котрий із Фергюсоном у дев’ятнадцять років зробив те ж саме, що Лорел і Гарді – з ним у дитинстві, тобто завоював його серце глибокою любов’ю до уявної істоти, цей кулема-провидець-безумець початку сімнадцятого століття, хто, як і кіношні клоуни, про котрих Фергюсон написав у себе в книжці, ніколи не здавався: «…і вже багато днів, як я, спотикаючися й падаючи, то зриваючись, то знову піднімаючись, допомагаю вдовицям, охороняю дів і надаю опіку заміжнім, сиротам і малолітнім, тобто займаюсь тим, чим властиво й належно займатися мандрівному лицареві, і задум свій я вже більше ніж наполовину втілив у життя».
Книги зі списку Гіла – але й книги про кіно, історія й антології як англійською, так і французькою, нариси й полемічні статті Андре Базена, Лотти Айснер, а також режисерів «Нової хвилі», поки вони не почали знімати своє кіно, перші статті про Годара, Трюффо й Шаброле, він перечитував дві книги Ейзенштейна, міркування Паркера Тайлера, Манні Фарбера та Джеймса Еджі, дослідження й роздуми старих метрів – Зігфріда Кракауера, Рудольфа Арнгейма й Бели Балаша, всі номери «Cahiers du Cinéma» від початку до кінця, сидів у бібліотеці Британської ради, читаючи «Сайт-енд-Саунд», очікував своїх підписних примірників «Філм Калчер» та «Філм Коммент» з Нью-Йорка, а відтак, після ранкового читання з половини дев’ятої до дванадцятої, – денні походи в «Синематеку» просто за рікою, всього франк за квиток по його старому студентському квитку з Ріверсайдської академії, на котрий контролер навіть погляда не кидав, щоб переконатися, чи дійсний він, у перший, найбільший і найкращий кіноархів де б то не було у світі, заснований товстуном-маніяком, схожим на Дон Кіхота, Анрі Ланглуа, кіношником усіх кіношників, і до чого ж цікаво було дивитися нечасті британські фільми зі шведськими субтитрами чи німе кіно без усякого музичного супроводу, але таким був закон Ланглуа – без музики, і хоча Фергюсонові потрібен був якийсь час, щоби звикнути до цілком безмовному екрану й залу без усяких звуків у ньому, крім кашлю й чхання публіки та час від часу тріскотіння кінопроектора, він поступово почав цінувати силу цієї безмовності, бо часто траплялося так, що він чув щось, переглядаючи ці фільми, як стукають дверцята авто, чи на стіл ставлять склянку води, чи на полі бою вибухає бомба, німота німого кіно, здавалося, викликала лихоманку слухових галюцинацій, а це щось говорило про людське сприйняття, припускав він, і про те, як люди переживають усяке, якщо вони емоційно втягнуті в це переживання, а коли не ходив до «Синематеки» – вирушав до «La Pagode», «Le Champollion чи якогось іншого кінотеатру на рю Месьє-ле-Пранс чи на бульвар Сен-Мішель, чи поза нього, поблизу рю дез Еколь, а ще найбільш корисним для поглиблення його освіти виявилося випадкове відкриття «Action Lafayette», «Action République» и «Action Christine», трійки кінотеатрів «Аксьйон», де демонстрували лише старі голлівудські фільми, чорно-білу студійну продукцію колишньої Америки, котру лише нечисленні американці тепер самі пам’ятали, комедії, поліцейські детективи, драми епохи Великої депресії, картини про бокс і про війну тридцятих років, сорокових і початку п’ятдесятих, котрі тоді випускали тисячами, і настільки багатими були можливості, пропоновані йому, що знання Фергюсоном американського кіно після переїзду до Парижу істотно зросло – точно так само, як у кінотеатрі «Талія» та Музеї сучасного мистецтва в Нью-Йорку народилася його любов до французьких фільмів.
Тим часом його переслідував Флемінг – Флемінгові відчайдушно хотілося вибачитися, Флемінг ліз із шкіри, щоб якось загладити той вечір з грошима й сльозами, і багато днів по тому вечорі він телефонував на квартиру Вівіан принаймні раз на день, щоби поговорити з Фергюсоном, та коли Селестина підсовувала записки під двері Фергюсонової кімнати, той їх рвав і не передзвонював. Два тижні дзвінків без відповіді – і відтак дзвінки припинилися, почалися листи й записки. Прошу тебе, Арчі, дозволь мені довести тобі, що я не такий, як ти про мене думаєш. Прошу тебе, Арчі, дозволь мені бути твоїм другом. Будь ласка, Арчі, я познайомився з такою кількістю цікавих студентів тут, у Парижі, і мені дуже хотілося б тобі їх представити, щоб ти почав заводити друзів серед своїх ровесників. Три тижні підряд, коли на тиждень приходило два чи три листи, всі залишалися без відповіді, всі розірвані й викинуті, а потім нарешті припинилися й листи. Фергюсон молився, щоб на цьому все й закінчилося, але ж завше залишалася можливість того, що він зустрінеться з Флемінгом ще на якійсь вечері чи випадково зіткнеться з ним на вулиці, а тому історія офіційно не завершиться, доки Флемінг не поїде назад до Америки в серпні, до котрого залишалося ще кілька місяців.
Ночі й надалі були тяжкими: жодного постільного партнера, навіть поцілувати нікого, ніякого сексу, щоб цей хтось витягнув Фергюсона з його ізоляції, та краще вже залишатися самому, і ніхто не буде його торкатися, ніж його торкатиметься хтось на кшталт Флемінга, казав він собі, навіть якщо це не Флемінг винен у тому, хто він, а потому Фергюсон вимикав світло, опускав голову на подушку та лежав у темряві й згадував.
Старанна й діяльна РТТ, що виконувала у Франції ту саму роботу, котра в Америці ділилася між трьома службами (Поштовою службою США, «Вестерн Юніон», і «Ма Белл»), стежила за тим, щоби пошта доставлялася двічі на день, один раз – уранці, а другий раз – удень, і оскільки адреса Фергюсона збігалася з адресою Вівіан, його листи й бандеролі спершу приземлялися у квартирі внизу. Щойно їх доставляли, добра Селестина відносила їх нагору, листи підсовувала під двері Фергюсонової кімнати або стукала в двері та вручала те, що в цю вузьку щілину не проходило: до прикладу, його американські журнали про кіно, або ті книги, що час від часу йому надсилали Гіл та Емі. О десятій хвилині на десяту вранці одинадцятого квітня, коли Фергюсон сидів у себе й читав «Життя – це сон» (La Vida es Sueño) Кальдерона де ла Баркі, він почув знайому легку ходу Селестини по сходах, відтак рипіння підлоги в коридорі, коли вона підходила до його кімнати, і мить потому на підлозі всього в кількох дюймах від його ніг лежав вузький білий конверт. Британська марка. Діловий конверт з віддрукованою зворотною адресою у верхньому правому кутку, де значилося «Книги Іо». Повністю в очікуванні кепських новин, Фергюсон нахилився, підібрав з підлоги лист, а відтак зволікав розпечатувати конверт шість чи сім хвилин – досить довго, щоб уже почати питати себе, чого б це йому так боятися того, в неважливості чого він себе вже давно переконав.
Ще тридцять чи сорок секунд йому знадобилося, щоб зрозуміти: погані новини, яких він очікував, насправді – новини добрі, за аванс від авторського гонорару в розмірі чотирьохсот фунтів «Іо» з натхненням має намір опублікувати «Як Лорел і Гарді врятували мені життя» десь у березні чи квітні наступного року, – та навіть ствердна відповідь Обрі Гулля не могла переконати його, що хто-небудь справді захоче прийняти його книгу, а тому Фергюсон вигадав історію, котра могла би пояснити цей лист, позаочі звинувативши Вівіан у тому, що вона витратилася на цю публікацію сама, поза сумнівом, це вона підкупила Гулля в одній із зловісних закулісних оборудок, що передбачали виписування ще одного чека на тисячі фунтів, щоб заплатити за нові книги «Іо» в майбутньому. Ні разу з того часу, як приїхав до Парижу, не сердився він на Вівіан, ні разу не казав їй якихось жорстких слів і не підозрював її ні в чому такому, що видавало б у ній кого-небудь, крім жінки чесної й доброї, але тут доброта її зайшла надто вже далеко, сказав він собі, це – перетворення доброти в якийсь різновид приниження, а поверх усього іншого це глибоко й потворно безчесно.
До половини десятої він уже був унизу, в квартирі Вівіан, тикав їй лист Гулля і вимагав, щоб вона зізналася в тому, що наробила. Вівіан ніколи не бачила Фергюсона в такому кепському настрої. Юнак був не в собі, він весь кипів від обурливих параноїдальних видінь підступних інтриг і порочних обманів, і, як Вівіан йому потім сказала, лише два можливих відгуки на це спали їй на думку, поки вона стояла й дивилася, як він шаленіє: або вліпити йому ляпаса, або розреготатися. Вона вирішила розреготатися. Сміх був повільнішим засобом з-поміж двох рішень, та через десять хвилин вона спромоглася переконати гордого, надміру чутливого, патологчно не впевпеного в собі Фергюсона, що вона не грала ніякої ролі у прийнятті його книги видавництвом і не посилала Гуллю ні фартинга, ні су, ані жодного мідяка.
