Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 158)

І між нами друзяки й за нас Намагаюся я зрозуміти цю давню тяжбу звичного з новим І Порядка з Дерзанням Ви чий рот створений за Господнею подобою Як втілення порядку Не судіть нас суворо захочете то порівняйте Нас і тих хто відомий як втілення цього порядку А тому що під впливом тяги до дерзання Ми ж вам не вороги Хочем вам ми відкрити небачені дивні далі Де будь-то хто захоче зриває розквітлу таїну Де палає вогняність донині не бачених барв Сонми неосяжних видінь Що чекають нагоди довтілитися Нам лише б осягнути оцю доброту далину де змовкає тиша Це той час що ми то пришпорим то повернем назад Будьте милостиві до нас гріхи й прорахунки пробачте сповна Нині знову шаленство літа в природі Моя юність померла я не знайду я тієї вже бувшої весни І палаючий Розум сьогодні землею керує Я чекаю Я лечу навздогін за образом ніжним і дивним Що хвилює і владою пристрасті томить Я залізо, а він мій упертий магніт Як спокусливий її вигляд Вигляд красуні рудоволосої Мов застигла блискавка понад нею Спалахнуло золото кучерів Наче полум’я що лише манить І у чайних трояндах в’яне Ну то й смійтеся ж надо мною Смійтесь люди зокрема отут по сусідству Я ж вам стільки усього сказать не наважусь Стільки що й ви самі сказати б мені не дали Ну то змилуйтеся ж надо мною

6.2

6.3

Тридцять дев’ять днів потому, як Фергюсон викинув гроші Флемінга у вікно, він передрукував останні сторінки остаточного варіанту своєї книги. Він гадав, що цієї миті почне відчувати в собі все добре, та після короткого напливу захвату, поки викручував із машинки останні п’ять аркушів паперу й копірки, ці відчуття незабаром розсмокталися – навіть, за припущенням, одвічно приємне відчуття від доведення собі, що здатен написати книгу, що він – людина, котра завершила те, що почала, а не один із тих безвільних самозванців, котрі марять великим, а виконати обіцяне ніколи не спроможуться: така людська властивість, що стосується далеко не тільки написання книжок, і все ж годину чи близько того потому Фергюсон уже не надто щось відчував, окрім чогось на кшталт виснаженого суму, і до того часу, коли він зійшов униз випити перед вечерею з Вівіан і Лісою о пів на сьому, все нутро в нього заніміло.

Порожньо. Ось яким словом це називається, сказав він собі, сідаючи на диван і роблячи перший ковток вина, та ж порожнеча, про яку говорила Вівіан, описуючи, як то було їй, коли вона завершила власну книгу. Не порожньо в тому сенсі, коли стоїш один у кімнаті, де немає меблів, а порожньо в тому розумінні, що відчуваєш себе видовбаним зсередини. Так, ось воно – ти спустошений так само, як спустошена породілля. Та в цьому випадку дитина – мертвонароджена, це дитя ніколи не зміниться, не виросте, не навчиться ходити, бо книги живуть у тебе всередині стільки, скільки ти їх пишеш, а щойно вони з тебе виходять – стають геть вичерпаними й мертвими.

Скільки триває почуття? – спитав він у Вівіан, не дуже розуміючи, чи тимчасова ця криза, чи вона – початок поринання в повномасштабну меланхолію, та не встигла Вівіан йому відповісти, як Ліса, вічно високовольтна, втрутилася й мовила: Недовго, Арчі. Усього якихось років сто. Правда, Вів?

Вівіан, посміхаючись від думки про це століття: Почни писати наступну книгу.

Наступну книгу? – перепитав Фергюсон. Я зараз весь настільки вигорілий, що не певен, чи зможу коли-небудь навіть прочитати іншу книгу.

І все ж Вівіан і Ліса підняли тост за Фергюсона, що породив дитя, котре для нього, може, й не живе, сказали вони, та от для них – живе, і притому істотно живе, а тому, додала Ліса (не прочитавши жодної сторінки його книги), вона буде цілком готова кинути свою юридичну працю, якщо Фергюсон погодиться найняти її нянькою. Таке вже в Ліси було почуття гумору – з безглуздинкою, та зазвичай бувало смішно, тому що вона сама була кумедною, і Фергюсон розсміявся. Відтак уявив собі, як Ліса гуляє Парижем з мертвим немовлям у колясці, і розсміявся ще раз.

Вранці Фергюсон і Вівіан дійшли до поштової контори на бульварі Распай, їхнього місцевого відділення державної PTT (Postes, Télégraphes et Téléphones), котра французькою мовою була відома як «Пей-Тей-Тей», потрійним буквосполученням, котре злітало з язика так милозвучно, що Фергюсонові ніколи не набридало повторювати ці букви, і ледь вони вступили до цієї потужної цитаделі послуг зв’язку, що надавалися громадянам Французької республіки та всім іншим, хто знаходився тут проїздом чи проживав у Франції, тут-таки відіслали копію Фергюсонового рукопису в Лондон авіапоштою. Конверт був адресований не Обрі Гуллю з «Видавництва Іо», а жінці на ймення Норма Стайлз, що працювала старшим редактором у британському видавничому домі, де була надрукована книга Вівіан («Темза-і-Гудзон»), котра випадково була другом свого молодшого колеги по «Т-і-Г» Джефрі Бурнама, котрий своєю чергою був близьким другом Гулля. Таким от манером Вівіан вирішила подати рукопис – за сприяння своєї подруги, котра завірила її, що займеться рукописом негайно, а відтак передасть її Бурнаму, а той потім передасть її Гуллю. А це не надто складно? – запитав Фергюсон у Вівіан, коли та запропонувала йому такий замисел. Чи не швидше й простіше буде відіслати її прямо Гуллю?

Швидше – так, сказала тоді Вівіан, та й простіше, але шанси на те, що її приймуть до розгляду, дорівнюватимуть нулю, оскільки незатребувані надходження, загалом, опиняються в купі самопливу (і те, й інше стало новими поняттями для непосвяченого Фергюсона) – і від них майже незмінно відмовляються, не удостоївши навіть належного прочитання. Ні, Арчі, в нашому випадку довгий окружний шлях – кращий спосіб, єдиний спосіб.

Інакше кажучи, мовив тоді Фергюсон, треба, щоб книга сподобалася двом людям, доки вона потрапить до тієї єдиної особи, чия думка має вагу.

Боюся, що так. На щастя, ці дві людини – не тупаки. Ми можемо на них розраховувати. Загадка тут – Гулль. Та, принаймні, в нас імовірність у дев’яносто вісім відсотків, що він її прочитає.

І от вранці 10 березня 1966 року вони стояли в черзі на місцевій пошті «Пей-Тей-Тей» у сьомому окрузі Парижу, і коли підійшла їхня черга, Фергюсон подивувався, як швидко й ефективно чоловічок за прилавком зважив пакет на сірих металічних вагах, як ретельно приліпив на великий бурий конверт марки, а відтак почав наколочувати червоні й зелені прямокутники гумовим штампом, гасячи численні лиця Маріанни що було сил, – і Фергюсон раптом згадав цю дику сцену в «Мавпячих витівках», коли Арфо втрачає глузд і штампує все, до чого дотягнеться, навіть лисі голови митних чиновників, і його тут-таки затопила любов до всього французького, навіть до найбільш недолугих, найбільш безглуздих речей, і вперше за кілька останніх тижнів він сказав собі, до чого добре жити в Парижі і як багато з того, що в цьому доброго, відбулося тому, що він знайомий з Вівіан, і вона – його друг.

Вартість авіадоставки виявилася надмірною – понад дев’яносто франків, коли до неї додали страховку та оповіщення про отримання (близько двадцяти доларів, або чверть його щотижневого утримання), та коли Вівіан полізла до сумочки за грошима, щоб заплатити службовцеві, Фергюсон перехопив її зап’ястя і звелів припинити.

Не цього разу, сказав він. Там, усередині, моя мертва дитина, і платити за неї буду я.

Але, Арчі, це ж так дорого…

Я оплачу, Вів. У «Пей-Тей-Тей» витрати більше нічиї.

Гаразд, містере Фергюсон, як бажаєте. Але тепер, оскільки твоя книга от-от полетить до Лондону, пообіцяй мені, що перестанеш про неї думати. Хоча би поки не виникне причина відновити думки про неї. Гаразд?

Постараюся, та нічого обіцяти не можу.

Почалася друга фаза його життя в Парижі. Ні над якою книгою працювати більше не вимагалося – і не було потреби продовжувати відвідання занять з мови в «Alliance Française», Фергюсона більше не зв’язував жорсткий денний розклад останніх п’яти місяців. Якщо не зважати на заняття з Вівіан, він тепер міг робити все, що забажає, а це, крім усього іншого, означало, що в нього з’явився час ходити в кіно вдень серед тижня, писати довші й частіші листи тим, хто найбільше для нього значив (матері, Емі й Гілу), шукати закритий чи відкритий майданчик де-небудь, щоб знову почати гру в баскетбол, і робити запити, щоб зібрати собі можливих учнів для приватних уроків англійської мови. Питання про баскетбол вирішилося лише на початку травня, а учнів йому знайти так і не вдалося, а от листи летіли від нього невичерпним потоком, і він передивився неймовірну кількість фільмів, адже, яким би хорошим не був Нью-Йорк як місце для перегляду кіно, Париж виявився ще кращим, і за наступні два місяці до своєї папки з непрошитими аркушами він додав сто тридцять заміток – стільки, що початковий скорозшивач із Нью-Йорка тепер одержав паризького братка.

Лише це він і писав усю першу половину весни – листи, аерограми й поштові картки до Америки, – та й ще неухильно зростав стосик одно- й двохсторінкових викладів змісту фільмів та скорописних міркувань про них. Працюючи над останніми редактурами своєї книги, він також думав про нариси й статті, котрі йому хотілося написати потім, а от тепер усвідомив, що ці думки підживлювалися паливом адреналіну, що підганяв його пошвидше закінчити книгу, і щойно справа виявилася зробленою, адреналін кудись зник, і його мозкові прийшов край. Потрібна була невелика пауза, перш ніж він заведеться знову, і, отже, всі перші тижні весни він задовольнявся тим, що заносив свої думки до блокноту кишенькового формату, котрий носив із собою на всі прогулянки, окреслював можливі доводи й контраргументи на різні теми, доки сидів за столом у себе в кімнаті, і вигадував усе більше прикладів для матеріалу, котрий хотів написати про дітей у кіно, про зображення дитинства в кіно – від пекучих ударів різки, яких Бейзіл Ратбон завдавав по плечах Фредді Бартолом’ю в «Дейвіді Коперфілді», до Пеггі Енн Гарнер, що заходить у цирульню забрати кружку для гоління свого покійного батька у «Росте в Брукліні дерево», від жорсткого ляпаса по голові Жана-П’єра Лео в «400 ударах» до Алу та його сестри, котрі спершу сидять на полі тростини й дивляться, як повз них мчить потяг, а потім влаштовуються в дуплі дерева, поки на них ллє дощ, в «Пісні шляху», єдиний прекрасний і вражаючий образ дітей, який Фергюсонові коли-небудь траплявся в кіно, образ такий наочний і насичений смислами, що йому доводилося стримуватися щоразу, щоб не плакати при думці про нього, але той нарис, та й усі інші, на разі нікуди не просувався: Фергюсон настільки вимотався працею над своєю жалюгідною книжечкою, що йому ледве вистачало енергії не втрачати ходу думки двадцять чи тридцять секунд поспіль, не забуваючи першу думку до того часу, як до нього приходила третя.