Висувалися різні пропозиції, утворювалися різні комітети: нового підходу до заходів дисциплінарного стягнення, наприклад, трьохстороння комісія, що виступала за об’єднаний розгляд суперечок рівною кількістю представників адміністрації, викладацького складу й студентства, та двостороння комісія, що виступала за раду лише з представників викладачів і студентів, а адмінстрація би в цьому не брала участі, – та найактивнішою комісією була та, що називалася Тимчасовою викладацькою групою, куди переважно входила професура, молодша віком: у подальші кілька днів вони проводили тривалі гарячкові наради, намацуючи мирне вирішення, котре б забезпечило студентам більшу частину того, чого вони вимагали, і вивело б їх із будівель без необхідності викликати поліцію. Усі їхні зусилля виявилися марними. Не те щоб вони не висловлювали ніяких мудрих думок, але всі ці думки тут-таки блокувалися адміністрацією, котра відмовлялася йти на компроміс чи поступатися якій-небудь вимозі стосовно дисципліни, і тим самим викладацький склад з’ясував для себе, що вони так само безсилі, як і студенти, що Колумбія – це диктатура, загалом – поблажлива до цих часів, та все ближче схиляється до абсолютизму, а реформуватися в що-небудь, що нагадувало б демократію, їй зовсім нецікаво. Студенти приходять і йдуть, врешті-решт, викладачі приходять і йдуть, а от адміністрація і рада опікунів – вічні.
Колумбія не завагалася б викликати лягавих, щоб повитягати білих студентів з будівель, якщо необхідно, а от чорні студенти в Гамільтоні являли собою тоншу й потенційно більш небезпечну проблему. Якби поліція почала їх атакувати чи брутально з ними поводитися під час арешту, видовище жорстокості білих щодо чорних могло б розпалити людей їхнього Гарлему і пригнати їх до студмістечка для помсти, і тоді Колумбія опиниться в стані війни зі мстивим чорним натовпом, що має намір розірвати університет на шматки і спалити бібліотеку Лоу дощенту. З огляду на лють у Гарлемі після вбивства Мартіна Лютера Кінга, насилля та руйнація в таких масових масштабах – не просто ірраціональний страх, це чітка ймовірність. Поліцейські заходи зачистки порушників у п’яти будівлях були призначені на ніч з двадцять п’ятого на двадцять шосте (тієї ж ночі захопили Корпус математики), та коли агенти в цивільному почали стукати кийками по головах професури в білих пов’язках, що зібралися перед бібліотекою Лоу, аби захищати демонстрантів усередині, Колумбія відступила й відмінила операцію. Якщо тактичні патрульні сили здатні так чинити з білими, що ж вони готові тоді творити з чорними? Адміністрація потребувала більше часу на перемовини з керівництвом САТ у Гамільтоні, щоб її емісари-викладачі змогли виробити умови сепаратного миру, і щоб університет не зазнав би гарлемського вторгнення.
Що стосується білих студентів, загальне відчуття в редакції «Спектейтора» було таке, що СДС вже одержали перемогу з двох найважливіших питань, котрі й започаткували протест, оскільки вже з майже повною впевненістю можна було сказати, що університет вийде з ІОА, а спортзал ніколи не побудують. Студенти на цьому етапі могли би без втрат для себе вийти із зайнятих ними корпусів і оголосити, що вони перемогли, проте їхні інші чотири вимоги й далі стояли в порядку денному, і СДС відмовлялися поступатися, поки не виконають їх усі. Найбільш суперечливим пунктом була вимога амністії (студентам, що беруть участь у цій демонстрації, оголошується загальна амністія), котра для більшості людей у студмістечку стала дещо загадковою, включно з тими, хто працював у «Спектейторі» – вони майже однодушно співчували тим, хто зайняв будівлі, адже якщо, як стверджували СДС, університет володіє незаконною владою і не має права їх карати, то як вони можуть розраховувати, що та ж сама незаконна влада реабілітує протестувальників за те, що вони зробили? Як жартівливо якось удень зауважив Фергюсонові з цією своєю напускною ковбойською гугнявинкою Мальхаус: Тут і без дурнів у потилиці почешеш, хіба ні, Арчі? У відповідь Фергюсон почухав у потилиці й посміхнувся. Будь я проклят, якщо ти не маєш рації, сказав він, і, якщо не помиляюся, саме такого вони й хочуть. Їхні аргументи недолугі, але стояти на своєму з того приводу, де, як вони знають, їм не виграти, вони змушують адміністрацію.
Змушують зробити що? – запитав Мальхаус.
Викликати лягавих.
Та ти жартуєш. Не буває таких циніків.
Це не цинізм, Грег. Це стратегія.
Чи мав Фергюсон рацію чи ні, лягавих врешті-решт викликали під кінець сьомого дня захвату, і о половині третьої ночі тридцятого квітня – у час, як відзначив хтось, коли Гарлем спав, – почалася катавасія. Тисяча бійців у шоломах з нью-йоркського підрозділу боротьби з безпорядками розподілилися територією студмістечка, а тисяча зівак стояла в холоді й вологості тієї найбільш зловісної з чорних ночей, поки інші роїлися, завивали й скандували поліції Ні насиллю!, а сині пов’язки вигуками заохочували до дій поліцію, а білопов’язочні із зеленопов’язочними намагалися не дати силам поліції проникнути до будівель, і найперше Фергюсон помітив ворожість між поліцією та студентами, взаємну зневагу, ніяк не пов’язану з чорно-білими суперечностями, котрих усі боялися, а виростало з класової ненависті білих до білих, привілейованих студентів – і лягавих з найнижчих сходинок, котрі вважали хлопців і дівчат із Колумбії заможними, розбещеними, по-антиамериканськи налаштованими хіпі, та й професура, що їх підтримувала, нічим не краща, надуті антивоєнні інтелектуали-радикали, червоні, протухлі отруйники юних умів, а тому вони спершу зайнялися очищенням Гамільтона й вивели звідти чорних, як змогли, без ускладнень, а оскільки гордовиті, добре організовані студенти Університету Малькольма Ікса не чинили їм опору, вони проголосували за те, щоб не опиратися, і спокійно дозволили поліції вивести себе через тунелі під будівлею в автомашини, запарковані зовні, вони не отримали жодного удару, жоден кийок не розбив їхні голови, і Колумбія, не доклавши до того зовсім ніяких зусиль, спромоглася уникнути гніву Гарлема. До того часу перекрили подачу води до інших корпусів, і один за одним сили поліції та їхні агенти під прикриттям почали звільнення Ейвері, Лоу, Феєрвезера й Корпусу математики, де студенти, які зайняли їх, терміново зміцнювали барикади, зведені ними під дверима, та перед кожною будівлею стояли свої батальйони білих пов’язок і зелених пов’язок, і от їм дісталося найбільше – це їх лупцювали кийками й кулаками, їх копали, поки лягаві продиралися через їхні загорожі з ломиками, щоб зламувати двері, а потім вдиралися досередини, розкидали барикади та арештовували студентів. Ні, це не Ньюарк, усе твердив собі Фергюсон, дивлячись, як поліція виконує свою справу, тут не стріляють, а тому нікого не вб’ють, але саме те, що тут усе було не так погано, як у Ньюарку, зовсім не означало, що це не було абсурдно, адже от Александра Платта, заступника декана коледжу, лягавий б’є у груди, а онде філософа Сіднея Моргенбесера, котрий вічно ходить у білих тенісках та розплутаних светрах та жваво виголошує онтологічні дотепи, лупцюють по голові кийком, поки він охороняє чорний вхід до Феєрвезер-хол, а от молодий репортер з «Нью-Йорк-Таймс» Роберт Мак Дж. Томас-молодший показує журналістське посвідчення, здіймаючись сходами Ейвері-холу, і йому наказують очистити будівлю – і тут-таки лягавий б’є його по голові парою наручників, наче латунним кастетом, а відтак зіштовхує його зі сходів, і поки він котиться через голову донизу, йому дістається з десяток кийків, а онде Стів Шапіро, фотограф журналу «Лайф» – йому дає в око один лягавий, а інший розбиває йому фотоапарат, а онде лікаря з добровільної бригади «швидкої допомоги», одягнутого в білий лікарський халат, збивають з ніг, копають та волочать до спецмашини, а тут ще на десятки студентів і студенток кидаються агенти в цивільному, що ховалися в кущах, і лупцюють їх по головах та обличчях кийками, палицями та рукоятками пістолетів, тут і там бредуть десятки студентів, а з їхніх черепів та розбитих лобів і брів ллється кров, і потому, після того як усіх демонстрантів повитягали з будівель і повезли геть, фаланга сил поліції пішла систематично прочісувати взад-уперед Південне поле, щоб очистити студмістечко від тих сотень, що залишилися, вони вдиралися в натовпи беззбройних студентів і збивали їх з ніг, а Бродвеєм на всій швидкості мчала кінна поліція, ганялася за тими щасливцями, які спромоглися уникнути поліційних кийків при штурмі студмістечка, і от уже Фергюсона, котрий намагається виконати своє репортерське завдання скромної студентської газети, б’ють по потилиці кийком, котрою вимахує ще один агент у цивільному, переодягнений під студента, б’ють по тій голові, котру в одинадцяти місцях зашивали чотири з половиною роки тому, і коли Фергюсон упав на землю від сили цього удару, хтось інший наступив йому на ліву руку каблуком чобота чи черевика, на ту ж руку, де вже й так не вистачало великого і двох третин вказівного пальців, і коли нога опустилася на нього, Фергюсон відчув, що рука, певно, зламалася, що виявилося неправдою, але ж як вона боліла і як швидко потім розпухла, і як сильно з тієї миті він став зневажати лягавих.
