Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 155)

Тієї ночі тендітний, недовговічний союз СДС і САТ розвалився. Чорні студенти хотіли заблокувати двері й не пускати нікого до Гамільтону, доки не будо задоволено шість їхніх вимог. Вони казали, що готові вистояти, а з огляду на розмови про те, що до будівлі потай вносять зброю, можна було зробити висновок, що переможний кінець, про який вони казали, може виявитися насильницьким. Тоді вже настала п’ята година ранку, численні години обговорення завели в глухий кут, суперечку при відчинених дверях – зачинених дверях владнати не вдавалося, і тепер САТ шанобливо пропонувала СДС полишити цю будівлю і зайняти собі яку-небудь іншу. Фергюсон цілковито розділяв позицію САТ, але водночас цей розкол завдавав йому суму та деморалізував його, і він розумів, чому для СДС це розлучення таке образливе. То Ронда Вільямс знову й знову казала «ні». То був його батько, що промовляв усе те гидке, що він казав після безладу в Ньюарку. От до чого прийшов увесь світ.

Парадокс полягав у тому, що без вигнання СДС того ранку повстання в Колумбії ніколи б не вийшло за межі Гамільтон-хола, і історія наступних шести тижнів стала б іншою історією, значно дрібнішою, а те великомасштабне, що з часом відбулося, було б не таким великим, щоб його хто-небудь помітив.

За кілька хвилин до світанку двадцять четвертого квітня вигнані члени СДС вломилися до Бібліотеки Лоу й забарикадувалися в кабінетах контори президента Кірка. Шістнадцять годин потому сотня студентів Архітектурного факультету захопила контроль над Ейвері-холом. Ще чотири години потому, о другій ночі двадцять п’ятого, двісті аспірантів заперлися у Феєрвезер-холі. О першій годині ночі двадцять шостого група, що від’єдналася від бібліотеки Лоу, захопила Корпус математики, і всього через кілька годин двісті радикально налаштованих студентів і не-студентів уже володіли п’ятим корпусом. Тієї ж ночі Колумбія оголосила, що університет погоджується на прохання мера Ліндсея призупинити будівництво спортзалу.

Університет зачинився, і в студмістечку не відбувалося ніякої діяльності, котра не була б діяльністю політичною. Бібліотека Лоу, Ейвері-хол, Феєрвезер-хол і Корпус математики вже не були бібліотекою й трьома корпусами, а стали чотирма комунами. Гамільтон-хол перейменували в Університет Малькольма Ікса.

Діти Нободедді казали «ні», і все одно ніхто нічого не знав.

Фергюсон вибивався із сил. П’ятиденна газета стала газетою семиденною, треба було писати статті, кудись ходити, з кимось спілкуватися, відвідувати збори, і все це – майже без або й узагалі без сну, ледве дві-три години за ніч, і майже без або взагалі без їжі, крім булочок, сендвічів із салямі й кави, кави й тисячі сигарет, проте так метушитися йому було корисно, усвідомлював він, бути так зайнятим і таким вимотаним чинило на нього подвійну дію – одночасно не давало заснути і заглушувало, а йому слід було не спати, щоби бачити все, що довкола відбувалося, і писати про ці події зі швидкістю й точністю, якої вони потребували, і йому необхідно було залишатися заглушеним, щоб не думати про Емі, котра для нього тепер була, вважай, Втрачена, майже зовсім пропала, і хоча й далі переконував себе, що воюватиме, аби знову її завоювати, що зробить усе можливе, тільки б не дозволити немислимому статися, Фергюсон знав: чим би вони не були одне одному в минулому, не цим вони стали зараз.

Вона залишалася з групою в Лоу, серед запеклих. Удень двадцять шостого, коли Фергюсон мчав через студмістечко до Корпусу математики, він помітив, що вона стоїть на виступі другого поверху, одразу за вікном кабінету Кірка. Справа від неї стояв Лес Готтесман, котрий навчався уже не в коледжі, а в аспірантурі Факультету англійської мови, а зліва від неї розташувався Гілтон Обензінгер, добрий друг Леса, хто був другом і Фергюсонові, одним з авторитетів «Колумбія Рев‘ю», і ось між Лесом і Гілтоном стояла Емі, і сонце сяяло на неї, сонце таке сильне, що її неможливе волосся, здавалося, палало в цьому післяполуденному світлі, і виглядала вона щасливою, вирішив Фергюсон, настільки в біса щасливою, що йому захотілося ридати.

Весна 1968-го (IV). Він спостерігає за революцією в мініатюрі, вирішив для себе Фергюсон, революцією в ляльковому будиночку. Мета СДС – викликати Колумбію на вирішальний поєдинок, в котрому розкриється, що адміністрація – саме те, що про неї стверджувала група (безкомпромісна, відірвана від реальності, дрібний фрагмент загальної американської картини расизму та імперіалізму), і щойно СДС доведуть це всім іншим студентам у студмістечку, ті, що посередині, перейдуть на їхній бік. У цьому й був сенс: викорінити середину, створити таку ситуацію, що розведе всіх по цілковито різним таборам – тих, хто «за», і тих, хто «проти», а між ними не залишиться місця на базікання чи помірність. Радикалізувати, ось яке поняття використали СДС, і, щоб досягнути своєї мети, їм доводилося поводитися з тією ж упертістю, що й адміністрації, і не поступатися ані п’яддю. Отже, непоступливість демонструвалася з обох сторін, та, оскільки студенти в Колумбії не мали реальної влади, непоступливість СДС видавалася могутністю, а от безкомпромісність адміністрації, у чиїх руках зосереджувалася вся влада, видавалася слабкістю. СДС провокували Кірка на застосування сили, щоб очистити будівлі, чого всі інші саме й хотіли уникнути, та видовище сотень полісменів, які штурмують студмістечко, і було тим єдиним, що неминуче спричинило б жах та огиду у всіх, хто ще залишався посередині, і привабило б їх на бік студентів, і тупа адміністрація (котра виявилася ще тупішою, ніж гадав Фергюсон, – такою ж тупою, як російський цар, такою ж тупою, як французький король) потрапила просто в пастку.

Адміністрація провадила свою жорстку політику, оскільки Кірк розглядав Колумбію як модель для інших університетів у країні, і, якби він поступився обурливим вимогам студентів, що відбулося би в інших місцях? То була теорія доміно в мініатюрі, той самий принцип, що привів півмільйона американських солдатів до В’єтнаму, проте, як виявив Фергюсон у свої перші дні проживання в Нью-Йорку, доміно – така гра, в яку пуерторіканці грають на ящиках з-під молока та складних столиках на тротуарах Іспанського Гарлему, і вона не має нічого спільного з політикою чи з управлінням університетами.

СДС, навпаки, імпровізували в ході подій. Кожен день був повнісінький несподіваними поворотами, кожна година сприймалася довгою, як день, і щоб робити те, що потрібне, вимагалася цілковита зосередженість, так само, як і відкритість духу, котру можна було відшукати лише в найкращих джазових музик. Як голова СДС Марк Рудд і став таким виконавцем джазу, і чим довше затягувалася окупація будівель, тим більше враження справляло на Фергюсона те, як вміло Рудд пристосовувався до щоразу нових обставин, наскільки швидко міг думати просто на ходу, наскільки готовий був розглядати альтернативні підходи до кожної кризової ситуації по мірі їх виникнення. Кірк був незламним, а Рудд – невгамовним і часто грайливим, Кірк керував військовим духовим оркестром і диригував творами Джона Філіпа Суси, а Рудд на сцені виконував біпоп з Чарлі Паркером, і Фергюсон сумнівався, що хто-небудь іще із СДС краще би впорався з посадою рупора групи. До ночі двадцять третього квітня Фергюсон уже простив Марка за похибку з Любим Грейсоном-єбілою, що, до речі, зовсім не образило людей так, як він гадав, – студентів, тобто тих, хто був за СДС і проти адмінстрації, – а це, своєю чергою, підвело Фергюсона до питання до самого себе: що йому взагалі відомо про подібні речі, адже не лише ці слова не образили людей, а й стали одним із гасел руху. Не те, щоб Фергюсон був щасливим, коли почув, як студентські маси скандують фразу До стінки, єбіла!, проте йому було зрозуміло, що в Марка краще відчуття того, що відбувається, ніж у нього, та пояснювало, чому Марк керує революцією, а Фергюсон всього лише спостерігає за нею і пише про неї.

Рій людей у студмістечку будь-якого часу, навіть глухої ночі, цілодобовий рій увесь тиждень, відтак – проміжний рій наступного місяця, і коли б Фергюсон потім не замислився про той час, хаос, що почався двадцять третього квітня і тривав до дня вручення дипломів четвертого червня, ці рої завжди першими спадали йому на думку. Рої студентів і професури з нарукавними пов’язками різних кольорів, білі – у викладачів (котрі намагалися підтримувати порядок), червоні – у радикалів, зелені – у прибічників радикалів і шести вимог, а сині – у качків і правих, що назвалися Коаліцією більшості і проводили злі, галасливі демонстрації, що викривали інші демонстрації, і вони якось уночі напали на Феєрвезер-хол, щоб вигнати звідти тих, хто захопив його (після багатьох стусанів і копняків їхню атаку відбили), а в останній день сидячого страйку вони влаштували успішну блокаду Лоу, щоб до будівлі бібліотеки не пронесли їжу, що призвело до нових стусанів та ударів, а також до кількох розбитих голів. Як і можна було очікувати від університету розмірів Колумбії (17 500 студентів, включно з усіма аспірантськими та студентськими підрозділами), викладацький склад розколовся на численні фракції в діапазоні від повної підтримки адміністрації до повної підтримки студентів.