Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 152)

Дівчина, що плакала через вбивство Джона Кеннеді в 1963-му, тепер розглядала його брата Роберта як знаряддя капіталістичного гніту. Фергюсон був цілком готовий відмахнутися від подібних заяв як від надлишку ідеологічного ентузіазму, та до початку квітня і сам він став піддаватися нападкам, і політичне раптом перетворилося на особисте, надто особисте, надто багато в цьому було про них самих, а не про ідеї, що їх вони обговорювали. Фергюсон задавався питанням, чи не заграє Емі потай із ким-небудь зі своїх побратимів по СДС, чи не досліджує вона зі своєю подружкою по Барнарду Патсі Даган таїнства сапфічного кохання (про Патсі в ті дні вона розповідала багато), або ж чи не роздратована вона ним і далі за те, що він відмовився їхати з нею до Каліфорнії минулого літа. Ні, це неможливо, усвідомив він, жодна з цих можливостей навіть віддалено не можлива, бо не в характері Емі було чинити щось за його спиною, а якщо вона в когось іншого й закохалася, то розповіла б йому про це, якщо ж вона на нього, як і раніше, злоститься за минуле літо, то злість ця навряд чи свідома, оскільки з тією справою вже багато місяців покінчено і все забуто, а за місяці, що минули з того часу, у них було безліч хороших разів разом, не кажучи вже про те, до чого прекрасною була вона в ті сумні дні потому, як вмерла його бабуся, підставляла плече його майже взагалі позбавленій руху матері та влаштувала очищення квартири зі швидкістю й точністю фастболу Сенді Куфакса. З того часу, проте, щось відбулося, і якщо жодна зі звичних причин не викликала цього, також видавалося неможливим, що воно спричинене дурнуватими розбіжностями поглядів на політику. Вони з Емі повсякчас не погоджувалися одне з одним. Одним із задоволенням життя з нею було те, наскільки вони один з одним не згоджувалися і все ж продовжували кохати одне одного, попри все інше. Бо вони завше вели за ідеї, і ніколи – через самих себе, і ось тепер Емі почала на нього накидатися тому, що його ідеї не зчіплялися з її ідеями, тому що він не поривався стрибати слідом за нею в революційний вулкан і, отже, перетворився на відсталого реакційного ліберала, песиміста, насмішника, на осередок ганьби (що означало, як він припускав, що йому надто подобається Джойс і всяка літературщина), на зіваку, дилетанта, закоренілого ретрограда та купу лайна.

З погляду Фергюсона, все це зводилося до єдиної різниці по суті: Емі – віруюча, а він – агностик.

Якось увечері, коли вона допізна засиділася з друзями – поза сумнівом, сперечалася з Майклом Лоубом в кабінці «Вест-Енду» чи задумувала разом із Патсі Даган, як їм збільшити жіноче членство в СДС, Фергюсон заліз у постіль в кімнаті Емі, в ту саму постіль, де він спав майже всі два останніх роки, і оскільки того вечора дуже втомився, заснув ще до того, як Емі повернулася. Коли вранці він прокинувся, Емі в ліжку поруч із ним не було, і коли він обстежив прим’ятість її подушки, то дійшов висновку, що додому Емі не поверталася, а провела ніч десь в іншому місці. Друге місце виявилося постіллю Фергюсона в сусідній кімнаті, і коли він туди зайшов за чистою парою шкарпеток і свіжою білизною, скрип паркету її розбудив.

Що ти тут робиш? – запитав Фергюсон.

Мені захотілося поспати одній, відказала вона.

Он як?

Добре було для різноманітності поспати одній.

Та невже?

Так, дуже добре. Гадаю, якийсь час нам варто так і чинити, Арчі. Ти в себе в постелі, а я в себе. Можна вважати, що нам треба остигнути.

Якщо бажаєш. Хоча в останній час, поки ми спали разом в одній постелі, надто тепло якось не було.

Дякую, Арчі.

На здоров’я, Емі.

Цим почався так званий період остигання. Наступні шість ночей Фергюсон та Емі спали поодинці у власних постелях, у власних кімнатах, і жоден із них не був певен, чи дійшли вони кінця чи всього лише роблять паузу, а зранку сьомого дня, двадцять третього квітня, усього за кілька годин до того, як вони вибралися зі своїх роздільних ліжок і роздільно вийшли з квартири, почалася революція.

Весна 1968-го (II). Чотирнадцятого березня Фергюсон і його товариші по «Спектейтору» обрали Роберта Фрідмена своїм новим головним редактором, того ж дня Емі та її товариші по СДС проголосували за Марка Рудда як свого нового голову, і обидві організації змінилися миттєво. Газета й надалі повідомляла новини, як це робила завжди, та редакційні статті в ній стали жорсткіші й відвертіші, і Фергюсонові подобалося, що тепер у них відкрито висвітлюються В’єтнам, чорно-білі стосунки та роль Колумбії в затягуванні війни – часто заторкувалися навіть задерикувато, як питання політики й переконань. У «Студентів за демократичне суспільство» зсув у тактиці відбувся ще більш радикально. Національне керівництво закликало перейти від «протесту до опору», і в Колумбії контингент так званого «Розсудливого загону» змінився на більш войовничу «Фракцію акцій». У минулому році метою була освіта й поінформованість, вони здійснили несміливий жест – підійшли до морпіхівських вербувальників «поставити декілька питань», – а от тепер метою стало провокувати, заважати, розгойдувати все якомога частіше.

Через тиждень потому, як Рудд посів місце голови, директор нью-йоркської штаб-квартири Служби вибіркового військового обов’язку полковник Пол Б. Акст з’явився в містечко Колумбії зробити доповідь про нещодавні зміни в призовному законодавстві. Зібралося сто п’ятдесят осіб, і щойно Акст вийшов розпочати бесіду (приземкуватий чоловік, масивний, у повній військовій формі), в глибині залу здійнялася метушня. Декілька студентів, одягнутих у солдатське хакі, заграли на дудках і барабанах «Янкі-Дудл-Денді», а інші почали розмахувати іграшковою зброєю. Начебто рефлекторно вискочила банда качків – присмирювати, запобігати й виганяти тошнотів, – і поки всезагальна увага відволікала безлад на задах, хтось устав і шпурнув в обличчя полковникові Аксту лимонну меренгу. Як і у всіх якісних фільмах, попадання було прямим. До того часу, коли публіка знову повернулася до сцени, таємниче відчинилися бічні двері, і меренговий метальник зі спільником зникли.

Того вечора Емі повідомила Фергюсонові, що кондитерським командо був член СДС, імпортований із Берклі, а його спільником – не хто інший, як Марк Рудд. Фергюсона це дуже розвеселило. Полковника лише шкода, подумав він, але ж йому не завдали ніяких збитків, особливо з огляду на ту велетенську шкоду, якої завдає війна, і яка ж це майстерна вийшла капость. «Розсудливому загонові» й у сні б не приснилося відмочити подібний жарт (надто вже легковажно), а от «Фракція акцій» вочевидь була не проти скористатися легковажністю як інструментом підкріплення політичних аргументів. Адміністрація, звичайно, розлютилася, пообіцявши покарати пустуна «на повну котушку», якщо виявиться, що він не студент Колумбії, і відрахувати його, якщо виявиться, що студент, однак тиждень потому університет опинився перед лицем значно серйознішої загрози, ніж лимонні меренги, і винуватця так ніколи й не спіймали.

На тій ранній стадії драми СДС зосереджували зусилля на двох принципових питаннях: Інституті Оборонної аналітики (ІОА) й забороні демонстрацій і / або пікетування всередині університетських будівель – на новій політиці, запровадженій президентом Грейсоном Кірком ще восени. ІОА був організований Пентагоном у 1956 році як засіб залучення допомоги вчених урядові в розробці зброї, але ніхто не усвідомлював зв’язку Колумбії з цією програмою до 1967 року, коли на бібліотечних полицях два члени СДС виявили документи, що стосувалися членства Колумбії в ІОА: там налічувалося всього дванадцять університетів, і тепер, коли комітети викладачів у Принстоні й Чикаго рекомендували керівникам своїх шкіл вийти з програми, студенти й викладачі Колумбії теж почали просити свій університет вчинити так само, хоча Кірк і був членом правління останні дев’ять років, але як не відчувати відрази від того, що дослідження ІОА призвели до розробки таких хімічних гербіцидів, як агент «Орандж», що його використовували для дефоліації джунглів В’єтнаму, чи того, що кривава тактика «килимних бомбардувань» стала результатом роботи ІОА в розробці заходів з придушення повстань? Інакше кажучи, Колумбія брала участь у війні, університет запаскудив собі руки (як часто висловлювалася Емі), і єдиним розумним заходом тут було змусити його припинити цю діяльність. Не те, щоб на цьому припинилася війна, та переконати Колумбію відкликати своє членство в цій організації означало б маленьку перемогу після стількох великих і дрібних поразок. Що ж до заборони внутрішніх демонстрацій, то студенти стверджували, що, згідно з Першою поправкою, це порушення прав, неконституційний акт проти принципів свободи слова, а тому постанова Кірка недійсна.

Останні кілька тижнів СДС розповсюджували в студмістечку петицію, де вимагали виходу Колумбії з ІОА, і тепер, коли вже п’ятнадцять сотень викладачів і студентів підписали її (серед них – Фергюсон та Емі), СДС вирішили розібратися з обидвома питаннями єдиною акцією двадцять сьомого березня, через тиждень по вже забутій капості з кидком тістечка. Група з сотні студентів увійшла до Бібліотеки Лоу, будівлю під білим куполом, вибудованим за зразком римського Пантеону, що слугувала університетським адміністративним центром, і порушила заборону на внутрішнє пікетування й демонстрації, несучи з собою плакати зі словами «ІОА МУСИТЬ ПІТИ!». Серед протестувальників була Емі, Фергюсон був присутній як свідок-репортер, і десь із півгодини студенти блукали коридорами, скандуючи гасла (один – через мегафон), після чого всі піднялися на другий поверх і піднесли петицію високопоставленому університетському чиновникові, котрий запевнив їх, що передасть її президентові Кірку. Після цього група залишила будівлю, а наступного дня шестеро з них були піддані заходам дисциплінарного стягнення: список очолював Рудд разом з чотирма іншими членами правління СДС, всього шестеро з сотні учасників, тому що, як пояснив один декан, тільки їх зуміли опізнати. Наступних два тижні «шестірка ІОА» відмовлялася зустрічатися з деканом, а така зустріч входила до стандартного протоколу дисциплінарних стягнень (приватна бесіда супроводжувалася тим, що вважалося справедливим покаранням – як майже у всіх «кенгурових судах»), і замість цього наполягала, щоб їх судили на відкритому слуханні. Декан відреагував повідомленням, що їх усіх виключать, якщо вони не з’являться до нього в кабінет. Двадцять другого квітня вони нарешті прийшли на зустріч із ним, та відмовилися обговорювати свою участь в демонстрації проти ІОА. Після виходу з кабінету їх усіх піддали дисциплінарній пробації.