Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 151)

Початок 1968-го. Фергюсон розглядав ситуацію як послідовність концентричних кіл. Зовнішнє коло – війна і все, що до неї прилягало: американські солдати у В’єтнамі, їхні супротивники з Півночі й Півдня (В’єтконг), Хо Ші Мін, уряд у Сайгоні, Ліндон Джонсон та його кабінет, міжнародна політика США з часів закінчення Другої світової війни, підрахунок втрат, напалм, палаючі села, серця й уми, ескалація, притишення, шанований мир. Друге коло становило Америку, двісті мільйонів на внутрішньому фронті: преса (газети, журнали, радіо, телебачення), антивоєнний рух, провоєнний рух, рух «Чорна влада», контркультурний рух (хіпі та йіпі, марихуана й ЛСД, рок-н-ролл, підпільна преса, «Комікси Зап», «Веселі пустуни», «Єбіли»), Каски й публіка Люби-або-Вали, порожнє повітря, заповнене так званим проваллям поколінь між батьками середнього класу та їхніми дітьми, і величезна юрба безіменних громадян, котра стане в підсумку відомою як Мовчазна Більшість. Третє коло – Нью-Йорк, майже ідентичний другому колу, але прилеглий до Фергюсона безпосередньо, наочніше: лабораторія, сповнена зразками вищезгаданих суспільних течій, котрі Фергюсон міг сприймати безпосередньо власними очима, а не через фільтр написаних слів чи опублікованих зображень, увесь цей час враховуючи нюанси та особливості самого Нью-Йорку, котрий відрізнявся від усіх інших міст Сполучених Штатів, зокрема – через величезну прірву між багатими й бідними. Четверте коло – Колумбія, тимчасовий притулок Фергюсона, найближчий підручний світ, що оточував його та його однокашників, що охоплював їхню ділянку закладу, більше не відмежованого від світу зовні, бо стіни завалилися, і те, що зовні, стало тепер невіддільним від того, що всередині. П’яте коло – індивід, кожна окрема особистість у будь-якому з чотирьох інших кіл, та у випадку Фергюсона найбільше бралися до уваги ті індивіди, котрих він знав особисто, і вище за інших – всі друзі, з якими він ділив життя в Колумбії, а ще вище всіх цих інших, звичайно ж, індивід індивідів, точка в центрі найменшого з п’яти кіл, та особистість, котрою був він сам.

П’ять царин, п’ять окремих реальностей, але кожна пов’язана з іншими, а це означало, що коли щось відбувалося у зовнішньому колі (війна), вплив цього відчувався у всій Америці, в Нью-Йорку, в Колумбії і у всіх до останньої точках у внутрішньому колі приватних, індивідуальних життів. До прикладу, коли навесні 1967-го військові дії загострилися, п’ятнадцятого квітня вулицями Нью-Йорка пройшли півмільйона людей – на знак осуду війни та із закликом до негайного виведення американських військ із В’єтнаму. По п’яти днях після цього в студмістечку Колумбії на північ від центру у Джон-Джей-холу зібралися триста членів СДС, щоб «поставити кілька питань» вербувальникам з морської піхоти, що встановили свої столики у вестибюлі, і на активістів накинулася банда качків і пацанів – флотських резервістів, що призвело до кривавої бійки з мордобоєм та зламаними носами, котру довелося розганяти силами поліції. Наступного дня на подвір’ї Ван-Аму між Джон-Джеєм і Гамільтон-холом відбулася найбільша за останні тридцять років демонстрація в Колумбії, вісімсот членів і прибічників СДС протестували проти вербувальників морської піхоти у студмістечку, а п’ятсот морпіхівських прибічників, качків-крикунів шпурляли в них яйця через огорожу Південного поля, влаштувавши там власну контрдемонстрацію. І Фергюсон, і Емі обидвоє брали участь у цьому хаосі, вона – як дійова особа, а він – як свідок-репортер, і коли того вечора у «Вест-Енді» він виклав їй свою теорію концентричних кіл, вона йому посміхнулася й сказала: Але, поза сумнівом, мій любий Голмсе, як це розумно.

Суть полягала в тому, що жодна сторона не була задоволена. Прибічники війни дедалі більше дратувалися на нездатність Джонсона її завершити. Війна між тим і надалі росла, п’ять сотень тисяч солдатів, п’ятсот п’ятдесят тисяч, і що більше вона виростала, тим більше зовнішнє коло тиснуло на інші кола, притискаючи їх один до одного все тугіше, і вже зовсім скоро простори між ними стиснулися до вузьких проміжків повітря, від чого одиночкам, застряглим у центрі, ставало важко дихати, а коли людині важко дихати, вона починає панікувати, а паніка – вона споріднена з безумством, відчуттям того, що ти втрачаєш глузд, і зараз помреш, і до початку 1968 року Фергюсон уже почав думати, що з глузду з’їхали всі, стали безумцями, як ті психи, що голосно розмовляють самі з собою на Бродвеї, і сам він поступово став таким само безумним, як усі інші.

Потім, у ті перші місяці нового року, все пішло врознос. Штурмові атаки в’єтконговських командос-підривників на понад сотню південнов’єтнамських міст і селищ під час Тетського наступу тридцятого січня підтвердили, що Америка ніколи не виграє цю війну, хай навіть американські війська відбивалися і перемагали супротивника в кожному бою цього наступу, хай навіть вони вбили тридцять сім тисяч в’єтконговців у порівнянні зі втратами США в дві тисячі солдатів, а десятки тисяч інших в’єтконговських бійців були поранені або захоплені в полон, і півмільйона мирних південнов’єтнамців стали безпритульними біженцями. Послання американській публіці полягало в тому, що північнов’єтнамці не здадуться ніколи, вони продовжуватимуть боротьбу, доки не загине остання людина в їхній країні, а скільки ще американських солдатів знадобиться для того, щоб цю країну знищити, чи доведеться збільшити отих п’ятисот тисяч, що вже там, до мільйона, до двох мільйонів, до трьох мільйонів, і якщо так, то чи не буде знищення Північного В’єтнаму означати також і знищення Америки? Через два місяці Джонсон виступив по телебаченню та оголосив, що восени не висуватиметься на переобрання. То було визнання невдачі, свідчення того, що громадська підтримка війни розмилася такою мірою, що його політичні рішення тепер блокувалися, і Фергюсон, що захоплювався добрим Джонсоном та його Війною з бідністю, Законом про громадянські права та Законом про виборчі права і водночас зневажав поганого Джонсона та його В’єтнам, опинився у складному становищі: йому стало жаль президента Сполучених Штатів, принаймні – на хвилину чи дві, потрібні для того, щоб спробувати влізти в голову Ліндона Джонсона і пережити муку, котру, напевне, той відчував, вирішивши відмовитися від престолу, а потому Фергюсон зрадів: йому стало і радісно, й легко від того, що ЛДБ незабаром забереться.

По п’яти днях після цього в Мемфісі вчинили замах на Мартіна Лютера Кінга. Ще одна куля, випущена американським нікчемою, ще один удар по колективній нервовій системі, а відтак сотні тисяч людей вибігли на вулиці й почали бити шиби й підпалювати будівлі.

Сто двадцять вісім Ньюарків.

П’ять концентричних кіл злилися в один чорний диск.

Тепер він був пластинкою, і пісня, що він продовжував грати, – старий блюзовий номер під назвою «Так більше не можу, моя солодка, бо серце дуже болить».

Весна 1968-го (I). Емі тепер рідко бувала поруч. У Барнарді в неї почався останній семестр, а оскільки вона вже виконала всі академічні вимоги і їй майже вистачало балів для випуску, то навчальне навантаження за курсами в неї було тієї весни винятково легким, що давало їй змогу майже весь свій час витрачати на політичну роботу в СДС. До цього найсерйознішим клопотом Фергюсона залишався її юридичний у Берклі (куди її прийняли на початку квітня, всього по кількох днях після вбивства Кінга в Мемфісі), але тепер він боявся втратити її ще до початку літа. За ті безумні місяці початку шістдесят восьмого її позиції набули жорстокості, вона все глибше поринала в радикальну войовничість та антикапіталістичний запал, і вже не могла підсміюватися над їх дрібними розбіжностями в думках, вона більше не розуміла, чому він з нею не у всьому погоджується.

Якщо ти приймаєш мій аналіз, якось сказала вона йому, то неминуче будеш змушений прийняти й мої висновки.

Ні, не буду. Відповів Фергюсон. Лише те, що проблема в капіталізмі, не означає, що СДС змусить капіталізм зникнути. Я намагаюся жити в реальному світі, Емі, а ти мрієш про те, чого ніколи не відбудеться.

Ось один приклад: Тепер, коли Джонсон відступив, на президентську номінацію від Демократичної партії висунулися і Юджин Маккарті, і Роберт Кеннеді. Фергюсона це чітко не захоплювало, і він не підтримував жодного з них, та уважно стежив за кампаніями обох – особливо Кеннеді, оскільки йому було ясно, що в Маккарті немає ані шансу – хай Фергюсон і ставився до нью-йоркського сенатора прохолодно, але відчував, що РФК – вибір кращий, аніж дискредитований Гамфрі, і будь-який демократ переважає Ніксона чи, що тривожило значно більше – Рональда Рейгана, губернатора майбутнього штату Емі, котрий був іще правіший, ніж Голдвотер. Не те, щоб Фергюсон перебував в якомусь особливому захваті від демократів, однак важливо відрізняти одне від іншого, казав він собі, важливо визнавати, що в цьому недосконалому світі існує не лише погане, а й значно гірше. Емі тепер уже відмовлялася проводити такі розмежування. З її погляду, всі демократи однакові, кожен із них – продажний ліберал, і вона не бажала мати з ними нічого спільного, це вони відповідальні за В’єтнам та інші жахи, котрі Америка нав’язала решті світу, чума на них і на все, що вони собою втілюють, і якщо республіканцям випаде перемогти, що ж, може, воно й буде краще для країни на тривалому пробігу, тому що тоді Америка перетвориться на фашистську поліцейську державу, і люди з часом проти неї повстануть, так ніби ці люди не оберуть життя у фашистській поліцейській державі, якщо вона зачинить у каталажці таких антиамериканських радикалів, як вона.