Курси, котрі не викладав Негл, не так захоплювали, як «Класична література в перекладі», проте цілком годилися, і між працею зі звикання до свого нового середовища та роботою за цими курсами, куди входили обов’язкові для першого року віршознавство та композиція разом із «Вступом до французької літератури» у Лафарга, «Європейський роман з 1857 по 1922 рік» у Бейкера та «Історія Америки І» у Макдауела, у перший місяць у Фергюсона залишалося мало часу на роздуми про бідного Мулігена, а решту часу він витрачав на поїздки до Нью-Йорка.
Його дід вирушив на осінь і зиму до Флориди, завдяки чому Фергюсон мав тепер нічим не обмежений доступ до всієї квартири, коли б не забажав, а разом із квартирою в нього з’явилася розкіш залишатися цілковито й підбадьорливо самому. Кімнати на Західній П’ятдесят восьмій вулиці також надавали йому додаткове задоволення – він міг безкоштовно телефонувати, оскільки дід недвозначно сказав йому, що він може здіймати трубку, коли б у нього язик не чухався поговорити, а про вартість розмов нехай не турбується. У цій пропозиції передбачалася, природно, певна ступінь помірності, розуміння того, що Фергюсон не втратить витримки і не обтяжить діда надмірними витратами на міжміські дзвінки, а тому можливість, наприклад, телефонувати Дані в Ізраїль виключалася (він би зробив це в будь-якому випадку, якби знав її номер), та він і без того спромагався підтримувати зв’язок з різними іншими людьми на внутрішньому фронті, всі вони – жінки, ті жінки, яких він кохав зараз чи кохав раніше, або ж міг почати кохати пізніше, чи незабаром, чи просто зараз).
Зведена сестра Емі в Брандейсі з головою поринула в антивоєнний рух, котрий приваблював до себе всіх найцікавіших людей у студмістечку, сказала вона, і серед них – старшокурсника на ймення Майкл Моріс, котрий був минулого року одним із добровольців Літа свободи на Міссісіпі, і Фергюсонові залишалося лише сподіватися, що він для неї виявиться краще того мудака, якому вона віддала своє серце в старших класах, того дволикого Лоуба з його численними підступами й порушеними обіцянками. Чи то була невинна помилка з боку Емі, задавався він питанням, чи після того, як вона відкинула свого майбутнього зведеного брата у ніч світлячків на задньому подвір’ї старого будинку, їй присуджено знову й знову натрапляти не на тих мужиків? Будь обережнішою, сказав він їй. Цей Моріс начебто видається хлопцем непоганим, та не рви до нього, втративши голову, доки не переконаєшся, який він насправді. Фергюсон у своїй самозваній ролі нової Подруги засумованих ділиться житейською мудрістю в тому, про що нічого не знає сам. Тонкий різновид підсвідомої помсти, можливо, бо, як би не була йому Емі небайдужа, опік від того її лупцювання й досі деколи разив, а він так і не зумів сказати їй, якого болю вона йому тоді завдала.
Мати його знайшла собі роботу в компанії «Карти Гаммонда» в Мейплвуді – довготермінове завдання фотографувати що-небудь для серії нью-джерсійських календарів та щорічників, котрі мали випускати 1967-го року, тобто через рік після нинішньої осені 1966-го, «Відомі люди Нью-Джерсі», «Пейзажі Нью-Джерсі», «Історичні місця Нью-Джерсі» та два видання «Архітектури Нью-Джерсі» (одне – громадські будівлі, інше – приватні будинки), і це завдання дісталося їй завдяки втручанню одного з комерційних клієнтів Дена, і Фергюсон відчував, що це чудова новина одразу з кількох причин, найперше – через додаткові кошти, що надійдуть до господарства (джерело постійного неспокою), та найголовніше – тому, що він хотів, аби його мати знову хоч чимось була зайнята після того, як батько нерозсудливо відітнув у неї ательє, а оскільки за дітьми удома тепер наглядати не було потреби, то чому б їй не зайнятися цим: напевне воно виявиться для неї роботою задовільною та оживить її дні, якою би безглуздою не була сама думка друкувати нью-джерсійські календарі та щорічники.
Та людина, яку він раніше називав «місіс Монро», а тепер звертався до неї «Еві», скрочено від «Евеліни», бо під цим іменем вона була відома своїм друзям, тепер повернулася до СШК – робила свою справу на кількох заняттях з англійської та вирощувала нову парость редакторів шкільного літературного журналу, та на початку вересня все в її житті звернуло на горбистий шлях, коли її хлопець останніх трьох років, політичний журналіст зі «Стар-Леджера» на ймення Ед Саутгейт раптом оголосив, що між ними все закінчене, і повернувся до своєї дружини, Еві тому засумувала, і страждала вона й надалі надто сильно – собі на шкоду: пізні години вихідних проводила зі склянкою скотча в руці, слухаючи подряпані блюзові пластинки Бессі Сміт і Лайтнін Гопкінса, і от же дідько, не припиняв думати Фергюсон, поки дерева змінювали свій колір, і листя починало опадати, як же здатна боліти велика душа цієї жінки. Кожного разу, коли він їй телефонував, він робив усе, що міг, аби якось витягнути її з туги і відволікти від думок про Еда, який залишив її, оскільки не було сенсу дивитися назад, відчував він, нічого не залишається – лише вирвати її з цієї діри пияцтва, насміхаючись над Едоїзмом, отруйністю й безвихіддю, казати їй, аби не хвилювалася, адже на допомогу йде він, Фергюсон, її колишній учень, а якщо тїй не хочеться, щоб її рятували, то хай запирає в себе вдома всі двері або їде геть із міста, тому що він з’явиться, подобається їй це чи ні, і вони тут-таки, не сходячи з місця, почнуть реготати, і хмара розсіється рівно настільки, щоб вона почала говорити про що-небудь інше, а не лише про те, як сидить самотня в своїй нижній вітальні з пляшкою скотчу, безлюбими ночами на своїй половині дома на дві родини, де жила, в кварталі Іст-Оранджу, обсаженому високими, розлогими, тінистими деревами, в тому напівдомі, котрий Фергюсон навідував вісім чи десять разів того літа і вже достатньо добре знав його, аби розуміти: це одне з небагатьох місць на світі, де він почувається цілковито самим собою, і кожного разу, коли він їй телефонував – думав про ті свої літні візити й ту єдину ніч, коли вони обидвоє злегка перепили і вже підійшли до межі того, щоби влягтися разом у ліжко, але тут подзвонили в двері: сусідський хлопчина з будинку через дорогу запитав, чи не може його мати позичити в них чашку цукру.
Потому була ще Селія: дзвінок кожного вечора п’ятниці чи в суботу вдень його новій подрузі, більше ні з якої причини, крім того, щоби довести, наскільки серйозно він ставиться до справи дружби з нею, – і Фергюсон продовжував їй телефонувати, оскільки вона, здавалося, завше була рада його чути. Спершу їхні бесіди мали схильність блукати кількома чи багатьма не пов’язаних одна з іншою тем, але рідко загальмовували, і Фергюсонові подобалося слухати її щирий, мудрий голос, поки вони петляли від соціології клік у старших класах до війни у В’єтнамі, від тривожних скарг на її тупих, знесилених батьків до виснажливих роздумів про можливість існування помаранчевих білок, проте досить скоро вона вже все більше й більше розповідала про свою підготовку до ПАС, що поки що не дозволить їй куди-небудь виходити по суботах, а відтак у кінці вересня оголосила, що почала зустрічатися з хлопчиком на ймення Брюс, котрий вочевидь от-от перетвориться на дещо, що нагадуватиме кавалера, а це струснуло Фергюсона, коли вона йому про це розповіла, і далі його струшувало ще день чи два потому, проте щойно він заспокоївся – розсудив, що, можливо, все це й на краще, бо вона справила на нього надто вже сильне враження того дня, котрий вони провели разом у Нью-Йорку, а оскільки ніяких інших дівчат на обрії саме тоді не спостерігалося, можливо, він просто імпульсивно ринувся до неї наступного разу, коли вони зустрілися, вчинив щось таке, про що би пошкодував пізніше, таке, що зіпсувало б їм шанси в майбутньому, і вже краще хай між ними стоятиме цей самий Брюс, тому що романи в старших класах рідко затягуються, довше закінчення середньої школи, а наступного року вона вже опиниться в коледжі, якщо все піде за планом, як воно, поза сумнівом, і піде, і ось далі загальний розклад знову стане іншим.
Тим часом у міських кварталах довкола Вашингтон-сквер Ной куштував м’ясисті радощі свого новонабутого незалежного життя, радів звільненню від клаустрофобного ув’язнення в материній квартирі на Вест-Енд-авеню та від циклів миру-й-сварок недолугого шлюбу його батька з його неврастенічною мачухою. Як він одного разу виклав Фергюсонові, поки водив його своїм гуртожитком, кімнатка два-на-чотири була для нього найкращим варіантом після походів у монтанську глушину. Я більше не запертий, Арчі, сказав він, я відчуваю себе звільненим рабом, що рвонувся на простори, і хоча Фергюсона тривожило, що він палить забагато трави і надто багато сигарет (майже дві пачки на день), очі в нього були ясні, і він, загалом, виглядав у добрій формі, хоча й мордувався через втрату своєї подружки Кароль, котра його кинула, а потім поїхала жити під власними високими небесами в Йєлоу-Спрингс, Огайо.
По двох тижнях першого семестру Ной повідомив, що УНЙ не так багато вимагає, як Філдстон, і він тепер здатен свою щоденну порцію роботи виконувати приблизно за той же час, який витрачається на споживання вечері з п’яти страв. Фергюсонові стало цікаво, коли це останнього разу Ной сідав за вечерю з п’яти страв, але суть він вловив – і не міг не захопитися своїм двоюрідним братом: той зовсім не напружується через коледж, котрий у Фергюсоні ледь не спровокував нервового зриву. Ось перед вами містер Маркс, нова людина у своєму традиційному середовищі, тупоче бруківкою своєї попередньої території, Вест-Віллидж, ходить до джазових клубів і в кіно в «Кінотеатр Блікер-стріт», записує задуми кіносценаріїв, сидячи в «Кафе Реджіо», за шостою чашкою еспресо на день, ось він заводить дружбу з молодими поетами й митцями з Нижнього Іст-сайду, і коли Ной почав знайомити Фергюсона з деким із тих людей, світ останнього розширився так, що весь пейзаж його життя неминуче перекроївся, оскільки ті ранні знайомства стали першим кроком до відкриття того, яке життя виявилося би для нього можливим у майбутньому, і знову, як зазвичай, йому слід було дякувати Ноєві за те, що вказав йому потрібний курс. Як би не опирався Фергюсон майстерням Принстону, він розумів, що від бесід з іншими письменниками й митцями йому може бути багато користі, і оскільки більшість міських пташенят, з якими він знайомився через Ноя, були трьома, чотирма і п’ятьма роками старші від нього, вони вже друкували свої твори в маленьких журналах і влаштовували групові виставки на струхлявілих горищах та у вітринах крамничок, а це означало, що вони на багато миль випередили його на цьому рубежі, і отже, Фергюсон уважно прислухався до того, що вони кажуть. Більшість, у підсумку, його чогось навчали, навіть ті, хто йому особисто не дуже подобався: поет на ім’я Рон Пірсон, що прибув до Нью-Йорка з Талси, Оклахома, чотирма роками раніше, у червні він закінчив Колумбію, і якось увечері у Рона в тісній квартирці-купе на Рівінгтон-стріт, доки Фергюсон, Ной і двоє інших сиділи на підлозі з Роном та його дружиною Пег (він уже був одружений!), бесіда кружляла від дада до анархізму, від дванадцятитонової музики до порнокоміксів про Ненсі й Слагго, від традиційних форм у поезії й живопису до ролі випадку в мистецтві, як раптом виринуло ім’я Джона Кейджа – це ім’я Фергюсон лише туманно визнав, і коли Рон зрозумів, що їх новий друг із джерсійських трясовин ніколи не читав ні слова, написаного Кейджем, він тут-таки зірвався на ноги, підійшов до книжкової шафи і витягнув екземпляр «Тиші» у твердій палітурці. Ти мусиш це прочитати Арчі, мовив він, інакше ніколи не навчишся нічому, крім того, що інші люди хочуть від тебе, щоб ти думав.
