Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 140)

А вигадані персонажі залічуються? – спитав Говард.

Чому ж ні? Якщо тільки ми знаємо, хто вони такі, вони так само реальні, як реальні люди.

Та й узагалі коли це Гаррі Лайм перестав бути вигаданим персонажем?

Ой, про старого Гаррі я й забув. У такому разі дозволь представити тобі Ч. П. Сніга проти Урії Замета[25].

Чи ще двох англійських джентльменів: Кристофер Кропивник проти Кристофера Малиновки[26].

Вражає. А тепер – королі й королеви, мовив Говард, і по довгій паузі Фергюсон відповів: Вільгельм Апельсинний проти Роберта Очистка[27]. Майже одразу Говард відреагував Владом-Колосажетелем проти Карла Толстого[28].

Тепер американці, сказав Фергюсон, і за наступні півтори години вони породили на світ:

Бавовна Мезер проти Босса Твіда[29].

Натан Сильний проти Олівера Міцного[30].

Стан Лавр проти Джуді Гірлянди[31].

В. К. Поля проти Одрі Луга[32].

Лоретта Юна проти Віктора Зрілого[33].

Волес Пивний проти Рекса Стаута[34].

Гал Тарган проти Жучка Морана[35].

Чарльз Борода проти Сонні Клочка[36].

Майлс Стоячий проти Сидячого Бика[37].

Так воно і йшло, і вони йшли разом із ним, та коли нарешті повернулися до себе в кімнату після вечері і всілися складати список таких пар, виявилося, що половину вигаданого вже вимило з їхніх голів.

Треба буде ретельніше занотовувати, сказав Говард. Що-що, а ми зрозуміли: мозкові штурми спалахують від дуже горючих матеріалів, і якщо ми не станемо всюди і завжди ходити з ручками чи олівцями, то неминуче забуватимемо більшу частину того, що придумаємо.

На кожен забутий жарт, сказав Фергюсон, ми завше можемо вигадати новий. Подумай, приміром, про ракоподібних, закинь сітку ненадовго – і раптом тобі попадуться Бастер Крабб проти Джин Креветон[38].

Чудово.

Або звуки. Солодкий писк у лісі, гучний рев у джунглях – і от тобі Лайонел Трелінг проти Сола Рева[39].

Чи борці зі злочинністю – і секретарші та подружки, до чиїх імен додані адреси.

Тут не зрозуміло.

Прикинь: Перрі Мейсон проти Супермена, а в підсумку в тебе вийде Делла Вулиця проти Лоїс Проїзд[40].

Здорово. Страшенно здорово. А потім погуляєш берегом – і озирнутися не встигнеш, а вже дивишся на Жорж Пісок… проти Лорни Дун[41].

Весело буде це малювати. Пісочний годинник грає в теніс із печенюшкою.

Так, але як щодо Вероніки Озеро проти Діка Нурка? Подумай-но, які перспективи відкриваються.

Захоплює. До того сексуально, що мало не непристойно.

Негл був його науковим консультантом. Негл викладав у нього «Класичну літературу в перекладі» – курс, що зробив для розвитку розуму Фергюсона більше будь-якого іншого курсу, на котрий він записався. І майже напевне був тим викладачем, хто найпослідовніше відстоював стипендію для нього, і хоча Негл ні за що не обмовився би про те, що зробив, Фергюсон відчував, що Негл має на нього якісь плани і він особливо цікавиться його успіхами, а для внутрішньої рівноваги Фергюсона в перехідний період і пору можливого розброду й хитань це мало важливе значення, бо надії Негла й складали різницю між відчуттям відчуження та відчуттям, що, може, тут саме для нього те місце, і коли він здав свою першу семестрову роботу, п’ять сторінок, присвячених зустрічі Одіссея й Телемаха з шістнадцятої книги «Одіссеї», Негл повернув роботу із загадковою припискою, нашкрябаною внизу останньої сторінки: Непогано, Фергюсон, – так тримати, котру Фергюсон розцінив як спосіб викладача лаконічно повідомити йому, що він добре попрацював – не зовсім, може, відмінно, та все одно непогано.

Увесь перший семестр кожної другої середи Негл і його дружина Сюзен влаштовували в себе в маленькому будинку на Александр-стріт денне чаювання для шістьох підопічних Негла. Місіс Негл була невисокою округлою брюнеткою, вона викладала історію в Ратгерсі і була на голову нижча від свого худючого довголицого чоловіка. Поки вона розливала чай, Негл подавав сендвічі, чи поки Негл розливав чай, вона подавала сендвічі, і поки Негл сидів у кріслі, палив сигарети і розмовляв із деякими зі своїх підопічних чи вислуховував їх, місіс Негл сиділа на дивані й розмовляла з іншими його підопічними та слухала їх, і такими комунікабельними і водночас стримано ввічливі були одне з одним подружжя Неглів, що Фергюсонові іноді ставало цікаво, чи не спілкуються вони між собою давньогрецькою, якщо не хотять, аби їх восьмирічна донька Барбара знала, про що вони розмовляють. Саме поняття манірного чаювання незмінно вражало Фергюсона як найнудніше з усіх можливих світських заходів (донині він на таких ніколи не бував), хоча насправді йому подобалися ці півторагодинні вечірки в Негла, і він намагався їх не пропускати, оскільки вони пропонували додаткову можливість побачити його викладача в дії і повідомляли йому те, що Негл – значно більший від того, яким виглядав у класі чи в себе в кабінеті, де він ніколи не розмовляв про політику, війну чи поточний стан справ, але ось тут, у себе вдома, кожної другої середи вдень він приймав шістьох своїх підопічних першокурсів, серед яких, так вийшло, були два студенти-євреї, два іноземних студенти і два чорних студенти, а якщо взяти до уваги, що на всьому потоці з восьмисот учнів налічувалося всього дванадцять чорних (всього дванадцять!), не більше п’яти чи шести десятків євреїв і, можливо, половина чи третина від цієї кількості – іноземців, то Фергюсонові видавалося зрозумілим, що Негл потай узявся приглядати за вигнанцями і мусив переконатися, щоб ті не втопилися в цьому недоброзичливому, чужому місці, а мотивували його політичні переконання або ж любов до Принстона, або ж просту людську доброту – але Роберт Негл робив усе що міг, аби різні маргінали почувалися тут як удома.

Негл, Говард і Джим – у перший місяць нового життя Фергюсона як сторопілого юного стипендіата, хлопчика, котрий раніше вважав себе мужчиною, а тепер його знову відкинуло до тривожних непевностей дитинства – завдяки їм він тримав себе в руках. Говард був не просто дияволом карикатури та дотепником із турбонаддувом, він ґрунтовно мислив і вчився свідомо, мав намір захищатися з філософії, а оскільки був турботливим, переважно стриманим і не вимагав зайвої уваги від Фергюсона, тому вдавалося ділити з Говардом кімнату й не відчувати, що хтось вдирається в його приватний простір. Це було для Фергюсона однією з найгірших фобій – жити в не дуже-то просторій кімнаті з кимось іще, що досі траплялося з ним лише в таборі «Парадиз», де він мешкав у хатинках з двома вожатими й сімома іншими хлопчаками, а от дома він завше міг сховатися під захистом чотирьох стін свого притулку на одного, навіть у новому будинку на Вудхол-кресент, коли Емі в сусідній кімнаті гупала дверима і ревіла гучною музикою, а тривожився він про те, що не зможе читати, писати чи навіть думати, якщо на ліжку поруч лежатиме інша людина – чи сидітиме за столом усього в шести-семи кроках від нього. Як з’ясувалося, Говарда турбувала точно та сама проблема скупчення, бо, поки він ріс, у нього завше була своя кімната, і у відвертій розмові на третій день Фергюсонового Тижня ознайомлення, в котрій обидва зізналися у своїх страхах перед відсутністю усамітнення та надлишку повітря, що переходитиме з однієї пари легень до іншої, вони розробили, як самі сподівалися, прийнятний modus operandi. Сусідами по блоку в них були медик підготовчого відділення на ймення Вілл Нойс та геній математики на 800 балів з Айови на ймення Дудлі Кранценбергер, і Фергюсон із Говардом домовилися, що, коли загальна кімната в них буде вільною, інакше кажучи – коли Нойс і Кранценбергер у себе в спальні чи їх немає в будівлі, – один із них (Фергюсон або Говард) буде читати-писати-думати-вчитися-малювати в спальні, а інший – у загальній кімнаті, а коли Нойс або Кранценбергер, чи обидва знаходяться в загальній кімнаті, Фергюсон і Говард по черзі ходили б до бібліотеки, поки другий із них залишається у спальні. Вони скріпили цю угоду рукостисканням, та потім семестр почався всерйоз, і по двох тижнях їм стало так комфортно одному з одним, що превентивні правила перестали діяти. Вони приходили і йшли, як і коли кому заманеться, і якщо обидва вирішували одночасно посидіти дома, то виявляли, що перебувати разом у кімнаті можуть і подовгу – мовчки працювати, не перериваючи думок один одного і не псуючи повітря, яким дихали. Можливі непорозуміння іноді перетворювалися на непорозуміння справжні, а іноді ні. Це не перетворилося. До першого жовтня два мешканця кімнати на третьому поверсі Браун-хола винайшли ще вісімдесят один тенісний матч.

Що стосується Джима, він також пристосовувався до нового комплексу обставин, намацуючи свій шлях післядипломника-першорічника на суворо конкурентному факультеті фізики, звикаючи до життя з сусідом у квартирі поза студмістечком, і також нервував не менш свого зведеного у той його ранній період у раю для чорних білок, та вони й далі спромагалися вечеряти разом кожен вівторок – спагетті в квартирі зі співмешканцем Джима, випускником МТІ Лестером Пателом з Нью-Делі, або гамбургери в переповненому маленькому закладі на Насау-стріт, котре мало назву «У Бада», а також кожні десять днів чи близько того ухитрялися грати в баскетбол один на один у спортзалі «Діллон», і Фергюсон незмінно програвав Шнайдерманові, котрий був ледь вище на зріст і трохи талановитіший, проте не з таким принизливим рахунком, аби все це було не варте старань. Якось увечері, приблизно по двох тижнях після початку занять, Джим зазирнув до Браун-холу з позаплановим візитом до Фергюсона й Говарда, і коли Говард вийняв список тенісних матчів, що їх вони встигли придумати, і показав Джимові супроводжувальні малюнки (Клод Рейнс по один бік сітки у вигляді скупчення окремих крапель, Мадді Вотерс по інший бік, по пояс у якійсь багнюці), Джим реготав так само сильно, як Фергюсон і Говард реготали у той перший ранок, коли висмоктали з пальця цю гру, і в тому, як він корчиться від реготу й тримається за боки, можна було помітити дещо добре в характері Джима, думалося Фергюсонові, точно так само, як і при витриманому випробування Іспитом посвячення в «Горні-і-Гардарті» – так йому вдавалося вбачати щось добре в характері Селії, оскільки і в тому, і в іншому випадку їхній відгук доводив, що випробувана особа – споріднений дух, той, що цінує ті самі ексцентричні протиставлення та непередбачувані поєднання схожого й несхожого, що й Фергюсон, адже об’єктивна істина полягала в тому, що не всі мали ніжні почуття до «Горна-і-Гардарта» чи поетичної величі автоматизованої кухні за нікель-у-щілину, і зовсім не всі сміялися чи навіть посміхалися при вигляді тенісних поєдинків, як Фергюсон із Говардом спостерігали у випадку Нойса й Кранценбергера, котрі розглядали їхні пари, одна за другою, з пісними обличчями, не розуміючи, що малюнки мають смішити, нездатні ухопити кумедну двоїстість, що буває, коли слово на позначення речі також виступає словом, що позначає ім’я, а зведення разом цих слів, які позначають речі, здатне закинути тебе до царства неочікуваних веселощів, ні, увесь цей захід звівся нанівець для їх серйозних, мислячих буквально сусідів по гуртожитку, а от Джим весь заходився від нестримних веселощів, тримався за боки й казав їм, що вже багато років так не сміявся, і Фергюсон знову піймав себе на тому, що розглядає попередню дилему «лупцюють-голублять», що видавалася також непіддатливою, оскільки дещо могло захищати себе, лише залишаючись самим собою, а отже завше опинялося на милості того чи іншого декого, і з огляду не те, що завше існує лише одне дещо і багато різних дехто, хай навіть вони неправі в своїх судженнях, не лише стосовно чого-небудь масштабного й важливого на кшталт книжок та оформлення вісімдесятиповерхових будівель, але й у дрібницях – на кшталт випадкового списку безневинних, недолугих жартів.