Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 139)

5) Жодних спроб відновити стосунки з батьком. Якщо ініціативу виявить батько, він добряче подумає, варто чи не варто на неї відгукуватися, проте ініціатив він і не очікував. Їхнім останнім актом спілкування була коротенька записка, котру Фергюсон написав, аби подякувати батька за випускний подарунок у червні, а оскільки він був особливо засмучений і доведений до відчаю того дня, коли прибув чек (дещо раніше того ж дня до Ізраїлю відбула Дана), то він повідомив батькові, що половину цих грошей він має намір віддати СКНД, а другу половину – в КРЯП. Навряд чи його батько залишився цим задоволений.

Тривоги й передчуття, нерви й знову нерви, і якби не заспокійлива присутність його матері й Джима, що сиділи у фургоні з Фергюсоном того ранку, коли він рушив до трясовин і боліт ЖИТТЯ В КОЛЕДЖІ, він, імовірно, виблював би весь сніданок і вивалився на зарошені газони Принстона з половиною сніданку на власній сорочці.

Для всієї родини день був напружений. Ден і Емі їхали іншим автомобілем – на північ, у Брандейс, Фергюсон і компанія – на південь, в одному з білих фургонів «шеві» Арні Фрейзера, котрий Арні люб’язно надав їм безкоштовно, і от вони мчать платною трасою Нью-Джерсі мрячним, ізморосним ранком, Джим за кермом, Фергюсон із матір’ю втиснуті з ним поруч на передньому сидінні, а весь інший простір позаду забитий до стелі майном і пожитками двох зведених братів, знайомою мішаниною постелей і подушок, рушників та одягу, книгами й пластинками, програвачами, радіоприймачами й друкарськими машинками, і от тепер, коли Фергюсон щойно закінчив перелічувати їм три зі своїх п’яти заповідей, Джим хитав головою й посміхався своєю загадковою шнайдерманівською посмішкою, що межувала зі сміхом чи навіть передувала йому.

Розслабся, Арчі, мовив він. Ти це надто всерйоз сприймаєш.

Так, Арчі, піддакнула його мати. Що це з тобою сьогодні? Ми туди ще навіть не дісталися, а ти вже думаєш про те, як би втекти.

Мені страшно, от і все, відказав Фергюсон. Страшно, що я зігнию в якій-небудь реакційній, антисемітській темниці і не вийду звідти живим.

Тут його зведений брат розсміявся.

Згадай Ейнштейна, сказав Джим. Згадай Річарда Фейнмана. У Принстоні не вбивають євреїв, Арчі, їх просто змушують всюди ходити з жовтими зірками на рукавах.

Тут засміявся і Фергюсон.

Джим, мовила його мати, навіщо такі жарти, от правда ні до чого, – та за мить сміялася й вона.

Близько десяти відсотків, сказав Джим. Мені так повідомили. Це значно більше, ніж національна частка… чого? Два відсотки, три відсотки?

У Колумбії десь відсотків двадцять чи двадцять п’ять, сказав Фергюсон.

Може, й так, відповів Джим, але ж Колумбія не дає тобі стипендії.

Браун-хол і блок з двома спальнями на третьому поверсі, для чотирьох першокурсників досить просторний, із загальною кімнатою й ванною посередині. Браун-хол і сусід по гуртожитку на ймення Смол, Говард Смол, міцний, кремезний хлоп’яга, зростом десь так п’ять-одинадцять, з ясним поглядом, що випромінює безтурботну самогвпевненість, особистість, зі зручностями розташувався на власному шматку землі – у власній шкірі. Міцне, але не досить міцне рукостискання, від якого кості тріщать, коли вони вперше потиснули один одному руки, – і за мить Говард уже подавався вперед і вглядався в обличчя Фергюсону, що доволі дивно, взагалі, вирішив Фергюсон, та відтак Говард поставив йому питання, котре дивне перетворив на зовсім не дивне.

А ти в середній школі Колумбія випадково не вчився? – запитав Говард.

Вчився, відповів Фергюсон. Випадково вчився.

А. І поки був у Колумбії, тобі не траплялося грати в баскетбольній команді?

Грав. Але тільки на своєму другому році.

Так і знав, що я тебе раніше десь бачив. Ти ж форвардом грав, правда?

Лівим. Лівим форвардом. Але ти маєш рацію. Не те щоб я знав, чому ти правий, але ти правий.

Я запасним сидів за Вест-Орандж в тогорічній команді.

І це значить… як цікаво… що наші доріжки вже перетиналися двічі.

Двічі, і ми про це навіть не знали. Одного разу під час гри вдома, а іншого разу на виїзді. І, як ти, я кинув гру після того єдиного сезону. Але я був бездарний телепень, грав справді жахливо й невміло. А от ти був грав цілком не зле, наскільки я пам’ятаю, може, навіть дуже добре.

Не зле. Але питання тут ось у чому: чи хотілося б мені і далі думати лише про бандажі – чи звернути всю свою увагу на трусики й ліфчики?

Обидва посміхнулись.

Отже, вибір нескладний.

Ні, цілком безболісний.

Говард підійшов до вікна і обвів рукою студмістечко. Поглянь лише на це місце, мовив він. Нагадує мені сільську садибу герцога Графського чи яку-небудь психіатричну лікарню для безмежно багатих. Університет красунчик, спасибі за те, що впустив мене сюди, і спасибі за ці розкішні маєтки. Та поясни мені, будь ласка, одну штуку. Чому там стрибає стільки чорних білок? На мій досвід, білки завше були сірими, а тут, у Принстоні, вони чорні.

Тому, що вони частина декорацій, відповів Фергюсон. Ти ж пам’ятаєш кольори Принстона, правда?

Помаранчевий і… чорний.

Власне, помаранчевий і чорний. Як тільки помітимо помаранчевих білок – доберемо, навіщо тут чорні.

Від злегка потішного, злегка недолугого жарту Фергюсона Говард розреготався, а оскільки він розсміявся, вузол нервів у животі Фергюсона почав потроху розпускатися: хай навіть ПУ виявиться місцем ворожим і не виправдає надій, у нього тут буде друг – ну, або так здалося, коли він почув, як його співмешканець сміється, і як же це вдало, що в перші ж хвилини першої години першого ж дня він з цим другом зустрівся.

Поки вони розпаковували вузли, коробки й сумки, Фергюсонові повідомили, що Говард розпочав своє життя у Верхньому Вест-сайді Манхеттена, а в одинадцятирічному віці перетворився на хлопчика мостів і тунелів, коли його батька призначили завідувачем відділом студентів у Монклерському університеті штату, і як цікаво було дізнатися, що останні сім років вони жили лише за кілька миль один від одного, а от стикалися лише по дотичній – оті два рази, на дерев‘яних підлогах спортзалів їхніх відповідних шкіл. Перевіряючи один одного, як схильні робити це чужі люди, якщо їх довільно зводять в одній камері, вони швидко з’ясували, що їм подобається й не подобається багато спільного, проте не все і навіть не більша частина: приміром, обидва надавали перевагу «Метам» над «Янками», та от уже два роки тому Говард став переконаним вегетаріанцем (він був у моральному сенсі проти вбивства тварин), а Фергюсон залишався бездумним переконаним м’ясоїдом, і хоча Говард час від часу прикладався до сигарети, Фергюсон регулярно вживав від десяти до двадцяти «Кемелів» щодня. Книги й письменники розрізнялися (Говард читав мало сучасної американської поезії чи європейської прози; Фергюсон усе більше поринав у те й інше), зате їхні смаки щодо фільмів виявилися якось зловісно співзвучними, і коли вони обидва виявили, що улюблена комедія 1950-х у них «Дехто любить гарячіше», а улюблений трилер – «Третя людина», Говард випалив із траптовим сплеском ентузіазму: Джек Леммон і Гаррі Лайм! – і за мить уже сидів за столом, схопивши ручку, і накидав карикатурний тенісний матч між лимоном і лаймом. Фергюсон вражено спостерігав, як його обдарований сусід по кімнаті чиркає набросок: бугристий, витягнутий лимон з ручками й ніжками, в правій руці ракетка, грає проти лайма менших розмірів і більш округлого, з такими ж ручками, ніжками й ракеткою, у обох лиця, що нагадують оригінали Леммона і Лайма (Джека Л. та Орсона У.), а відтак Говард додав сітку, м’ячик, що летів у повітрі, – і карикатура була готова. Фергюсон поглянув на годинник. Три хвилини від першого штриха до останнього. Не більше трьох хвилин, а то й дві.

Боже милий, сказав Фергюсон. А малювати ти вмієш, га?

Леммон проти Лайма, промовив Говард, не звертаючи уваги на комплімент. Досить кумедно, що скажеш?

Не просто кумедно. Дуже смішно.

У нас тут у цьому щось може бути.

Не сумніваюся, сказав Фергюсон, постукуючи пальцем по руці Говарда, і додав: Вільям Ручка, – а відтак тикнув пальцем у малюнок і сказав: проти Патті Сторінки[22].

А, ну звичайно ж! Цьому кінця-краю не видно, правда?

Цим вони продовжували займатися наступні кілька годин – поки розбирали пожитки і влаштовувалися, весь обід у їдальні, весь залишок дня, поки бродили разом студмістечком, і аж до вечері, і до того часу придумали вже сорок чи п’ятдесят таких пар. З початку до кінця ні на мить не переставали вони сміятися і деколи реготали так, а періодично – і так подовгу, що Фергюсон питав себе, чи сміявся він коли-небудь так сильно з самої своєї появи на світ. Сміх до сліз. Сміх до задухи. І до чого це прекрасне заняття, аби подолати страхи й мандраж юного мандрівника, котрий щойно залишив домівку і опинився на переході через межу між писаним минулим та неписаним майбутнім.

Згадаймо частини тіла, сказав Говард, і через мить чи дві Фергюсон відповів: Ноги Даймонд проти Вченої Руки. Трохи згодом Говард видав відповідь: Едіт Голова проти Майкла Стопи[23].

Згадаймо про рідкі тіла, сказав Фергюсон, аш-два-о в будь-якому зі своїх різноманітних станів, і Говард відповів: Джон Брод проти Ларрі Річки, Клод Дощі проти Каламутних Вод. Кілька секунд зосереджених роздумів – і Фергюсон відповів на це двома своїми: Беннет Прибій проти Тутса Берега, Вероніка Озеро проти Діка Нурка[24].