Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 138)

Та, замість того, щоби сказати їй комплімент – вона найрозумніша й найбільш честолюбива учениця на світі, – що, поза сумнівом, призвело б до якоїсь розмови про добрі оцінки Арті й про те, що успіхи в навчанні, схоже, передаються в них у родині по спадковості, він спитав у неї, чим їй хочеться зайнятися по обіді. Того дня демонстрували декілька фільмів, сказав він, і серед них – нову річ з «Бітлами» («Рятуйте!») та останнє кіно Годара, «Альфавілль», котре Джим уже переглянув і розповідав про нього безугавно, проте Селія вважала, що більше задоволення вони отримають від відвідання музея чи галереї, де можна й далі розмовляти один із одним, а не вимушено сидіти дві години в темряві, слухаючи, як спілкуються інші люди. Фергюсон кивнув і мовив: Добре підмічено. Вони можуть перейти на П’яту авеню, попрямувати геть від центру у «Фрик» і ввесь день провести там, споглядаючи Вермеєрів, Рембрандтів і Шарденів. Гаразд? Так, це було більше ніж гаразд. Та спершу, додав він, ще по чашці кави до того, як рушити в путь, і через мить він зіскочив зі стільця і зник разом з двома їхніми чашками.

Його не було всього хвилину, та за цей час Селія встигла помітити чоловіка за сусіднім столиком – маленького дідка, котрого раніше від її погляду закривало плече Фергюсона, і коли той вернувся з їхніми добавками кави й двома контейнерами вершків – помітив, що вона дивиться на дідка, дивиться з таким неспокоєм у погляді, що Фергюсон спитав у неї, чи все гаразд.

Мені його так шкода, мовила вона. Закладаюся, що він не їв цілий день. Сидить собі, дивиться у свою каву, наче боїться її пити, бо щойно кава закінчиться, у нього не лишиться грошей купити собі ще одну чашку, і йому доведеться піти.

Фергюсон, помітивши дідка, поки повертався до столу, відчував, що це буде неввічливо – повертатися й знову дивитися на нього, але так, ця особа привернула і його увагу: самотній і занедбаний, тертий життям, неохайний алкаш із брудними нігтями та обличчям сумного лепрекона, і Селія, можливо, має рацію – він щойно витратив свій останній нікель.

Гадаю, ми мусимо йому що-небудь дати, сказала вона.

Так, відповів Фергюсон, лише пам’ятаймо, що він цього в нас не просив, і якщо ми просто підійдемо та дамо йому грошей, бо нам його шкода, він може образитися, і тоді від усіх наших добрих намірів йому стане ще гірше, ніж є зараз.

Можливо, ти маєш рацію, мовила Селія, підносячи чашку до губів, та, з іншого боку, можливо й ні.

Вони допили каву й піднялися зі стільців. Селія розкрила сумочку і, коли вони рушили вбік дідка, що сидів за сусіднім столиком, засунула в неї руку, вийняла долар і поклала перед ним.

Будь ласка, сер, сказала вона, підіть купіть собі щось поїсти, і старий, схопивши долар і запхавши його собі до кишені, здійняв на неї погляд і відповів: Спасибі, міс. Хай Боженька вас благословить.

Потім буде потім, поза сумнівом – найприємніше і найпізнавальніше потім, потім нових днів і, ймовірно, навіть ночей із пречудовою, надалі-надто-юною-для нього Селією, а зараз – це зараз, і поки що світ зсунувся до журавлиних боліт і вологих низин центрального Нью-Джерсі, оскільки зараз весь світ зводиться до того, щоби бути одним із восьми сотень щойно прийнятих абітурієнтів і спробувати пристосуватися до нових обставин. Він уже розумів себе достатньо добре, щоб знати: як свій він сюди, ймовірно, не впишеться, в цьому місці виявиться щось таке, що йому не сподобається, – та водночас його переповнювала рішучість якомога більше отримати для себе з того, що йому сподобається, і от для цього він ще перед від’їздом до Принстону поклав собі п’ять особистих заповідей, п’ять законів, котрих мав намір дотримуватися увесь час, що його він там проведе.

1) Вихідні в Нью-Йорку щоразу і якомога частіше. Після раптової і трагічної смерті його бабусі в липні (застійна серцева недостатність) його дід, тепер удівець, дав йому ключі від квартири на Західній П’ятдесят восьмій вулиці разом із необмеженим правом користування вільною спальнею, а це означало, що він завше матиме місце для ночівлі. Обіцянка цієї кімнати являла собою особливу мить поєднання бажань і можливостей, оскільки майже кожну п’ятницю Фергюсон міг удень полишати студмістечко й сідати в одновагонний поїзд-човник з Принстона до Принстон-Джанкшн (відомого під назвою Убогість, як в убогім передмісті), а відтак пересаджуватися в потяг довший і швидший, що летів з півночі до середнього Манхеттену, на новий і потворний пенсильванський вокзал, якщо його порівнювати зі старим і гарним, котрий знесли в 1963 році; та хай йому чорт, цим архітектурним ляпсусам, – це однаково Нью-Йорк, а причин їздити до Нью-Йорку було багато. Негативна причина: це дозволяло йому втекти із задушливої атмосфери Принстона, щоб зрідка вдихнути свіжого повітря (навіть якщо повітря Нью-Йорка не було свіжим), від чого задушливість для нього того часу, що він проводив у студмістечку, ставала більш стерпною і, можливо, навіть приємною (у свій, у задушливий спосіб). Позитивна причина – попередня, з минулого: щільність, грандіозність, складність. Ще однією позитивною причиною слугувала періодична можливість навідати діда й підтримати дружбу з Ноєм, котра була для нього життєво важлива. Фергюсон сподівався, що заведе собі друзів у коледжі, йому хотілося з ким-небудь дружити, він розраховував на дружбу, але ж чи стане хто-небудь з таких друзів так важливим для нього, як Ной?

2) Жодних занять з творчого письма. Рішення важке, та Фергюсон мав намір триматися його до кінця. Важке – тому що університетська програма Принстону була в числі найстаріших у країні, а це означало, що Фергюсон спромігся б заробляти собі академічні бали за те, що робить, і так, якби його нагороджували б за привілей праці над книгою, отже, своєю чергою, кожного семестру його навчальне навантаження, власне, полегшувалося б на один курс, що залишало б йому більше часу не лише писати, а й читати, дивитися фільми, слухати музику, пити, ганятися за дівчатами та їздити до Нью-Йорка, проте Фергюсон був проти викладання творчого письма в принципі: був переконаний, що написання художньої літератури – не той предмет, що його можна навчити, і кожен майбутній письменник мусить вчитися тому, як це робити, самостійно, і тим більше, судячи з того, що йому стало відомо про діяльність цих так званих майстерень (саме слово неминуче наштовхувало його на думки про кімнати, заповнені молодими учнями, що пиляють дерев’яні дошки та вбивають цвяхи в бруси), студентів заохочували висловлюватися про твори один одного, що видавалося йому безглуздям (сліпі ведуть сліпих!) і заради чого йому коли-небудь дозволяти, щоб його твір розбирав на частини який-небудь студент-недоумок, його, Фергюсона, винятково химерну роботу, що не піддається визначенням, на котру напевне насупляться, а потім відмахнуться від неї як від експериментальної дурні. Не те щоб він відмовлявся показувати свої оповідання кому-небудь, хто був старший і досвідченіший, проти критики та обговорення їх наодинці, – його жахала сама ідея групи, і чи той жах диктувався зарозумілістю чи страхом (перед грізним копняком), було не так важливо, ніж те, що він врешті-решт і мідяка не дав би ні за чию роботу, крім своєї, так навіщо робити вигляд, що йому це не байдуже, якщо це не так? Він і далі підтримував зв’язок з місіс Монро (котра прочитала перші дванадцять частин «Мандрів Мулігена», що призвело не до дванадцяти копняків, а дванадцяти поцілункам разом із деякими доречними, корисними для розуму зауваженнями), а якщо її колись поблизу не знаходилося, іншими довіреними читачами виступали дядько Дон, тітка Мілдред, Ной і Емі, і якщо він коли-небудь потрапляв у глухий кут і не міг відшукати нікого з тих, кому довіряв, він ішов до кабінету професора Роберта Негла, найкращого літературного знавця у всьому Принстоні, і смиренно просив його допомогти.

3) Жодного обіднього клубу. Три чверті його однокурсників так чи інакше вступали до якогось із них, та Фергюсонові це було нецікаво. Нагадує студентські земляцтва, та не зовсім такі, де слово суперечка підмінювало собою те, що в інших місцях називалося сутичкою, від них відчутно відгонило всім освяченими століттями, відсталим у Принстоні, що його особисто ніяк не гріло, і, тримаючись подалі від клубів і залишаючись «незалежним», він зможе уникнути одного з найбільш манірних аспектів цього манірного місця, а тому почуватиметься тут щасливішим.

4) Заборона на бейсбол не знімається, і це правило поширюється також на будь-які варіації гри: софтбол, віфлбол, стікбол та перекидання м’ячем з ким завгодно в будь-який час, навіть тенісним м’ячиком, чи сполдіном із червоної гуми, чи згорнутою парою шкарпеток. Те, що він закінчив середню школу, допоможе залишити ці змагання в минулому, гадав він, адже йому вже більше не спілкуватися зі своїми старими друзями по бейсболу, котрі пам’ятали, яким добрим гравцем він був і які надії подавав, а оскільки їх збентежило його рішення припинити грати, і вони ніяк не могли зрозуміти хибних відмовок, котрі він висував як причини відмови від гри, вони й далі, всі старші класи, продовжували його про це розпитувати. На щастя, ці питання тепер закінчаться. Зрештою, тепер, після втечі з коридорів і класів середньої школи Колумбія, він має намір поступити в один із тих коледжів, насичених духом спорту, в школу, що розбила Ратгерс у першому ж міжуніверситетському футбольному матчі, зіграному у 1869 році, у школу, що всього лише півроку раніше вийшла у фінал чотирьох і стала третьою в баскетбольному турнірі НАСС[21] – а це взагалі найсильніший результат для будь-якої команди Ліги плюща, – коли вся країна із захватом стежила за битвами Білла Бредлі з Каззі Расселом з Мічігану, що потрапили в заголовки газет, а відтак Бредлі безпрецедентно набрав п’ятдесят вісім очок при перемозі в утішительній грі за Принстон, і, поза сумнівом, усі в студмістечку, коли туди прибуде Фергюсон, перетиратимуть оті подвиги. Повсюди будуть спортсмени, і Фергюсонові, природно, схочеться стрибнути в гущу подій і взяти участь у різних іграх, от лише ті ігри доведеться обмежувати чим-небудь на кшталт баскетболу на половині площадки й тачболу, і, щоби захиститися від усяких майбутніх спокус участі у спорті, котрого Фергюсон заприсягся собі уникати в пам’ять про брата Селії, у кінці серпня він роздав усю свою бейсбольну амуніцію – ніби між іншим вручив дві бити, пару шиповок і рукавицю «Ролінгс» моделі «Луїс Апарісіо», що лежала в нього в кімнаті на полиці останні чотири роки, Чарлі Басинджеру, хирлявому дев’ятирічному хлопчакові, що мешкав з ним по сусідству на Вудхол-кресенті. Бери, сказав тоді Фергюсон Чарлі, мені це вже більше не потрібне, і юний Басинджер, котрий не зовсім був певен, про що з ним говорить цей обожнюваний ним сусід, майже студент коледжу, подивився знизу догори на Фергюсона й перепитав: тобто назовсім, Арчі? Саме так, відповів Фергюсон. Назовсім.