Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 142)

Фергюсон висловив йому подяку й пообіцяв повернути книгу якомога швидше, та Рон відмахнувся від нього і сказав: Залиш собі. У мене ще два примірники є, тому цей тепер твій.

Фергюсон розкрив книгу, пару секунд гортав її, а потім наштовхнувся на фразу на сторінці 96: «Світ переповнений: усе може статися».

Була п’ятниця, 15 жовтня 1965 року, і Фергюсон пробув студентом у Принстоні один місяць, один із найважчих і виснажливих місяців на його пам’яті, однак тепер він себе із цього витягав, як сам відчував, щось почало знову в ньому зміщуватися, і години, проведені з Ноєм, Роном і рештою, допомогли йому відштовхнутися від того, що було в ньому слабким, розгніваним і скованим, а тепер у нього ще й книга була, «Тиша» Джона Кейджа в твердій палітурці, і коли їхня маленька вечірка завершилася, і компанія розійшлася, він сказав Ноєві, що втомився і йому хочеться піти до діда в місто, що було, взагалі-то, не зовсім правдою, він анітрохи не втомився, просто йому хотілося побути самому.

Перед тим уже двічі книга вивертала його навиворіт і змінювала те, яким він був, і розносила на шмаття всі його припущення про цей світ, і виштовхувала його на новий ґрунт, де все на світі здавалося іншим – і залишиться іншим на всю решту життя, стільки, скільки він сам житиме в часі й посідатиме місце на світі. Книга Достоєвського була про пристрасті й суперечності людської душі, книга Торо – інструкція, як жити, а тепер Фергюсон виявив книжку, котру Рон правильно назвав книгою про те, як думати, і коли він усівся в дідовій квартирі читати «2 сторінки, 122 слова про музику й танці», «Лекцію про ніщо», «Лекцію про дещо», «45’ для читача» та «Невизначеність», у нього виникло таке відчуття, наче мозок йому продуває шаленим, очисним вітром і вимітає звідти сміття, що у ньому назбиралося, наче Фергюсон стоїть перед людиною, котра не боїться ставити перші питання, починати все з самого початку та йти стежиною, якою ніхто до нього раніше не ходив, і коли о половині четвертого ранку Фергюсон нарешті відклав книгу, він був внутрішньо так збуджений і розпалений прочитаним, що розумів: про сон не може бути й мови, він не зможе заплющити очі аж до ранку.

Світ переповнений: усе може статися.

У нього були плани на завтра опівдні зустрітися з Ноєм і пройти П’ятою авеню в першій для них антивоєнній демонстрації, першому великомасштабному протесті Нью-Йорка проти нарощування чисельності американських військ у В’єтнамі, у події, що напевне притягне до себе десятки тисяч осіб, якщо не сотню тисяч чи дві сотні тисяч, і ніщо не змогло б зупинити Фергюсона та не дати йому взяти участі у ньому, хай навіть би він з ніг валився від недосипання й волочився П’ятою авеню сомнамбулою, та до полудня залишалося ще багато часу, і вперше після того, як він вступив до Бран-холу минулого місяця, він відчував себе готовим знову почати писати, і ніщо б не завадило цьому його намірові.

Перші дванадцять подорожей Мулігена приводили його до країн, що жили в стані безперервної війни, до країн із запеклою релігійною суворістю, де карали громадян за нечисті думки, до країн, чиї культури були присвячені гонитві за статевою насолодою, до країн, де мало про що думали, крім їжі, до країн, де керували жінки, а чоловіки слугували низькооплачуваними лакеями, до країн, відданих творенню мистецтва й музики, до країн, де правили расистські закони, схожі на нацистські, та до інших країн, де люди не вміли розрізняти відтінків кольору шкіри, до країн, де торговці й підприємці дурили публіку, керуючись громадянським обов’язком, до країн, організованим навколо нескінченних спортивних змагань, до країн, розтерзаних землетрусами, виверженнями вулканів та безперервною поганою погодою, до тропічних країн, де люди не носили одягу, до морозних країн, де люди були схибнуті на хутрі, до первісних країн і технічно розвинутих країн, до країн, що, схоже, належали минулому, та до інших, що, здавалося, належать теперішньому чи далекому майбутньому. Перш ніж розпочати цей проект, Фергюсон грубо накреслив мапу двадцяти чотирьох мандрівок, та усвідомив, що найкраще розпочинати новий розділ наосліп, записувати все, що вирує в голові, поки він котиться від однієї фрази до іншої, а відтак, коли перший чорновий варіант буде закінчено, він повернеться і почне поступово перетворювати його: зазвичай він проходив через п’ять чи шість чорновиків, до того як текст набував своєї належної та визначеної форми, таємниче поєднання легкості й важкості, до якого він прагнув, той трагікомічний тон, необхідний для того, аби домагатися подібного абсурду опису, достовірної неймовірності того, що він називав безглуздям у русі. Свою маленьку книжку він розглядав як експеримент, вправу, котра дозволить йому погратися деякими новими письменницькими м’язами, і, коли він допише останній розділ, він мав намір спалити рукопис – або якщо не спалити, то заховати книжку в такому місці, де її ніколи ніхто не знайде.

Тієї ночі у вільній спальні дідової квартири, в кімнаті, котру його мати колись ділила зі своєю сестрою Мілдред, заряджений відчуттям свободи, котре подарувала йому книга Кейджа, з диявольською наполегливістю, торжествуючи, насолоджуючись думкою, що його місячне мовчання дійшло кінця, він написав перший і другий чорновики того, що, поза сумнівом, стало його досі найбільш звихненою спробою.

Друни

Друни найщасливіші тоді, коли скаржаться на стан своїх земель. Горяни заздрять тим, хто живе в долинах, а мешканці долин мріють переселитися в гори. Фермери незадоволені врожайністю своїх полів, рибалки нарікають на свій щоденний улов, проте жоден рибалка чи фермер ніколи не виступав уперед і не брав на себе відповідальності за невдачу. Вони полюбляють винуватити у всьому землю й море, а не визнавати, що вони просто не дуже-то добрі фермери й рибалки, що старі знання поступово втратилися, і вони тепер не кращі за ненавчених новачків.

Уперше за всі свої мандри я наштовхнувся на людей, котрих назвав би ледарями.

Жінки втратили надію на майбутнє, і їм більше нецікаво виношувати дітей. Найзаможніші цілими днями валяються голими на гладеньких скельних плитах, дрімають на теплому сонечку. Чоловікам, котрі, схоже, полюбляють блукати між зазубрених скельних виступів і територіями вкрай стрімких схилів, не подобається байдужість жінок до них, та вони мало що роблять, аби це виправити, і в них немає ясного плану, як змінити ситуацію. Вони час від часу наскакують на жінок із млявими атаками і шпурляють каміння в простерті тіла, та каміння зазвичай не долітає до цілі.

Уже деякий час кожну новонароджену дитину топлять при її появі на світ.

Коли я прибув до палацу, мене привітала Принцеса Кісток та її свита. Вона повела мене до себе в сад, подалі від останньої атаки, де подала мені чашу з яблуками й завела мову про пристрасті свого народу. Що за новий виклик збираються вони кинути хранителям доброчинності? – спитала вона. Хоча й говорила принцеса про серйозні речі, її, здавалося, це зовсім не бентежить і не тривожить надарма. Вона часто сміялася – начебто з приводу якогось жарту, відомого лише їй, – і весь час при нашій з нею бесіді обмахувалася бамбуковим віялом, котрий їй подарував ще в дівоцтві, сказала вона, посол Китаю. Вранці вона забезпечила мене провіантом на дорогу.

Там багато сіл, всі вони оточують башту вісьмома концентричними колами. З берега постійно видно айсберги.

Кажуть, башта – найстаріша будівля на острові, її спорудили в незапам’ятні часи. У ній більше ніхто не живе, та, за легендою, вона колись слугувала місцем поклоніння, і пророцтва, що їх вирікає там провидець Ботана, правили друнами увесь їх золотий вік.

Я сів на коня і вирішив попрямувати в глуху частину суші. По трьох днях і трьох ночах я прибув до села Флом, де, як мені сказали, уяву людей заразив новий культ – і загрожував їм винищенням. Якщо вірити моєму джерелу (писарю з палацу), серед мешканців Флома поширюється зараза ненависті до самих себе – і вже сягнула таких масштабів, що вони постали проти власних тіл і намагаються применшити їх чи знівечити так, щоб ті стали непридатними: писар назвав це оргією розчленування.

Оргією це назвати неможливо. Оргія передбачає захват та екстатичне задоволення, та у мешканців Флома ніякого задоволення немає. Вони займаються своєю справою з напруженим спокоєм релігійних фанатиків.

Раз на день на головній площі села відбувається церемонія під назвою Перетерпіння. Учасники туго загортаються в марлю з голови до п’ят, залишаючи лише невеликий отвір для ніздрів, аби не задихнутися, а відтак четвірці слуг цих фігур-мумій наказується тягнути своїх господарів за кінцівки, тягнути якомога енергійніше і якомога довше. Перевірка полягає в тому, аби витримати тортури. У тому випадку, коли в процесі кінцівка відривається, від юрби лунає рев екзальтації. Перетерпіння сьогодні переродилося в щось під назвою Пресходження. Відірвані кінцівки зберігаються в скляній вітрині, що стоїть у Ратуші, і їм поклоняються як святиням. А самих ампутантів наділяють королівськими привілеями.

Нові закони, ухвалені муніципальним урядом, віддзеркалюють принципи Пресходження. Послуги суспільству винагороджуються безболісними ампутаціями, а от засуджені злочинці вимушені піддаватися тривалій операції, під час якої до їхньої плоті пришиваються додаткові частини тіла. За перший злочин до живота переважно пришивається рука. А от для рецидивістів передбачені більш принизливі покарання. Якось я бачив чоловіка, до спини якого була прироблена голова дівчинки. У іншого з долоней росли ніжки немовлят. Є навіть такі, хто, схоже, носить на собі чуже тіло цілком.