Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 143)

У своєму повсякденному бутті населення Флома намагається розвіяти страхи, які можна пов’язати з їхнім хитким становищем. До забудькуватості вони не схильні – їхня мука не затихає, навіть якщо неозброєним оком не видно жодної її ознаки. Вони, отже, вирішили виступити проти неї і тим самим подолати ті перепони, котрі не давали їм пізнати самих себе. Вони ніяк не виправдовуються за те, що перетворили власний соліпсизм у фетиш.

Вони жадають перемогти не лише свої тіла, а й власне відчуття окремішності один від одного. Один чоловік висловився при мені так: «Схоже, ми ніяк не можемо відшукати собі спільний ґрунт. Кожен із нас носить на собі власний світ, а він рідко збігається зі світом кого би то не було. Зменшуючи розміри наших тіл, ми сподіваємося зменшити простір, що пролягає між нами. Доволі характерно: доведено, що ампутанти більше схильні брати участь у житті інших людей, аніж більшість фломіанців, у котрих є всі чотири кінцівки. Дехто навіть зумів вступити в шлюб. Можливо, якщо ми всохнемо до майже нічого, ми нарешті зможемо знайти один одного. Життя, врешті-решт, дуже складне. Більшість із нас помирає тут просто тому, що ми забуваємо дихати».

З урахуванням часу, що його він витратив на ходіння кімнатою поміж абзацами, разом із хвилинами, втраченими на приготування чашки розчинної кави та вийняття з дорожного несесеру свіжої пачки «Кемел», складання попереднього чорновика забрало у Фергюсона ледь менше двох годин. Щойно закінчивши писати, він відклав олівець і ретельно перечитав зроблене, відкинувся на спинку стільця, зробив коротку паузу, щоби покурити, почухатися й пороздумувати, а відтак знову взяв олівця і почав писати цей розділ заново. Через шість варіантів і дев’ять днів від початкового чорновика в нього залишилося лише чотири фрази.

У середу перед Днем подяки Фергюсон уперше більше ніж за два місяці вирушив додому – разом із Джимом поїхав до будинку на Вудхол-кресент, а Емі здійснила довгу подорож із Бостону, і от вони там знову, всі п’ятеро разом на тривалих вихідних, та, якщо не зважати на щорічне застілля з індичкою вдень у четвер, Фергюсон у самому будинку провів мало часу. Ден і його мати так глибоко занурилися в свій шлюб, що стали схожі одне на одного, вирішив він, а от Емі накинулася на них у гидкому й сварливому настрої, і коли Фергюсон спробував підбадьорити її за святковою вечерею, відтворивши з десяток найновіших тенісних матчів, що їх вони вигадали з Говардом (Артур Горлиця проти Вальтера Голуба, Джон Замок проти Френсиса Скотта Ключа, Чарльз Баранчик проти Жоржа Курчати, Роберт Птах проти Джона Клітки[42], всі сміялися, і навіть Джим, що чув більшу частину їх двічі, та Емі видала довгий стогін, а потім накинулася на нього: він, мовляв, дарма витрачає час на те, що вона назвала банальним, безглуздим, школярським гумором. Невже йому невідомо, що Америка веде незаконну й аморальну війну? Невже він не знає, що по всій країні відстрілюють і вбивають чорних людей? І що дає йому право, містер Розпещений Принстонський Всезнайко, ігнорувати всі ці несправедливості й розбазарювати свою освіту на заняття тупими гуртожитськими жартиками?

Фергюсон здогадався, що роман Емі з героєм Літа Свободи Майклом Морісом розвивається не дуже добре чи, може, не розвивається зовсім, проте стримався і не спитав у Емі про її особисте життя, а просто відповів: Так, Емі, я з тобою згоден. Світ – це вигрібна яма з лайном, болем і жахом, але якщо на підставі ти мені кажеш, що бажаєш заснувати таку країну, де сміятися протизаконно, то, я гадаю, мені краще пожити в якому-небудь іншому місці.

Ти мене не слухаєш, мовила Емі. Звичайно ж, нам необхідно сміятися. Якби ми не сміялися, то, певно, усі б вимерли за рік. Просто суть у тому, що твої тенісні матчі не смішні – і мене вони не смішать.

Ден звелів доньці заспокоїтися й не брати в голову. Джим порадив своїй сестрі прийняти протиконфліктну пігулку, яку Фергюсон тут-таки доповнив протипігульною пігулкою, а мати Фергюсона спитала в Емі, чи не турбує її що-небудь, – на це питання Емі відреагувала тим, що опустила погляд на свою серветку й почала жувати нижню губу, і от з тієї миті до самого закінчення обіду Фергюсон уже не вимовив ні слова. Після гарбузового пирога всі вони пішли в кухню разом мити посуд, чистити каструлі й сковорідки, а відтак Ден і Джим попрямували до вітальні дивитися теленовини та результати футбольних матчів у День подяки, а Емі й мати Фергюсона сіли разом за кухонним столом, як і передбачав Фергюсон, аби серйозно й щиро поговорити про те, що саме тривожить Емі (поза сумнівом – Майкл Моріс). Був початок сьомої години. Фергюсон піднявся потелефонувати в головній спальні – то був єдиний апарат у домі, котрий надав би йому можливість розмовляти так, щоб його ніхто не чув. У минулі вихідні Еві сказала йому, що День подяки відзначатиме з Капланами – парою, що жила з нею по сусідству, вони були її найкращими друзями в усьому кварталі, але на той малоймовірний випадок, що вечірка в них закінчиться раніше, він спершу потелефонував їй додому. Відповіді не було. Це означало, що треба телефонувати Капланам, що, своєю чергою, змусить його довго спілкуватися з котрим-небудь членом родини Капланів, котрому випаде зняти трубку, або з Джорджем, або з Ненсі, або ж із ким-небудь з їхніх дітей студентського віку, Бобом чи Еллен, всі вони були друзями Фергюсона, з усіма він був лише радий порозмовляти, та в той конкретний вечір йому хотілося чути лише Еві.

Декотрі найкращі його спогади про дорослішання асоціювалися з домівкою Капланів, де на зібраннях вечорами по п’ятницях і суботах за всі роки в старших класах він бував неодноразово – у тій двоповерховій, деформованій дерев’яній конструкції, набитій тисячами зайвих книг із букіністичної крамниці Джорджа, часто разом із Даною, а також часто із Майком Лоубом та Емі, і на більшості таких вечорів була присутня невелика група осіб з дванадцяти чи шістнадцяти, незвичайна суміш дорослих і підлітків, ще більш незвичайна суміш білих і чорних підлітків, але та частина Іст-Оранджу до того часу була більш-менш порівну чорною й білою, а оскільки Каплани та Еві Монро посідали ліві позиції проти-бомби-за-інтеграцію, без грошей і без будь-яких намірів утекти, а також тому, що всі, хто приходив до них, були не досить кмітливими, щоб жартувати на тему імені Джорджа й називати його Людиною, Котрої Не Існує (посилання на фальшиве ім’я, котре дали Кері Грантові в «У північ через північний захід» – ДЖОРДЖ КАПЛАН), Фергюсон іноді думав, що цей дім – останній оплот тверезого глузду у всій Америці загалом.

Трубку підняв Боб – для Фергюсона це було добре, оскільки Боб був найбільш небагатослівним з усіх Капланів, і зазвичай переймався чотирма речами одночасно, а тому після короткої бесіди про плюси й мінуси коледжу та клятого грьобаного бардака у В’єтнамі (за словами Боба) трубку передали Еві.

Що сталося, Арчі? – запитала вона.

Нічого. Я просто хочу вас побачити.

Приблизно через десять хвилин подадуть десерт. Заскакуй у автівку і приїжджай.

Лише вас. Наодинці.

Щось не так?

Та ні. Раптова тяга до повітря. На Емі знову напала її чергова велика примха, хлопці розмовляють про футбол, а я прагну вас бачити.

Звучить мило, прагну.

Гадаю, це слово я раніше ніколи в житті не вживав.

У Ненсі болить голова, а Джорджа, схоже, валить з ніг грип, тому сумніваюся, що наш захід тут сильно затягнеться. Приблизно через годину я повинна бути вдома.

То ви не проти?

Ні, звичайно. Мені б дуже хотілося з тобою побачитися.

Гаразд. Тоді я буду у вас через годину.

Не було таємницею, що вони подобалися одне одному, що вісмнадцятирічний Фергюсон і тридцятиоднорічна Еві Монро вже давно перейшли межі формальностей між вчителем і учнем, прийнятих у класі. Тепер вони були друзями, добрими друзями, ймовірно – найкращі друзі, проте разом з їхньою дружбою з обидвох сторін мав місце ще й фізичний потяг, що дедалі більше зростав, це залишалося секретом від усіх, спершу – навіть від них самих, непрохані похітливі думки, котрі ні він, ні вона не були готові втілювати в життя через острах чи сором’язливість, але відтак розслаблення спричинив один зайвий скотч у четвер увечері, в середині серпня, і від однієї миті до наступної пригасле полум’я взаємного потягу спалахнуло шаленим нападом обіймів на дивані в нижній вітальні, любовною грою, – котру в розпалі милування перервав дзвінок у двері, – подія, примітна не лише через їхню жагучість, а й тому, що відбулася вона посеред періоду Еда, хоча й ближче до кінця періоду Еда, а тепер, коли Еда більше немає, і Дани Розенблюм більше немає, а Селія Федерман – усього лише вимисел на далекому обрії, а ні Фергюсон, ні Еві не чіпали нікого іншого довше, ніж їм обом хотілося би згадувати, схоже, стало неминучим, що того прохолодного вечора Дня подяки їм захочеться знову помацати один одного. Цього разу алкоголю й не треба було. Несподіване вжиття Фергюсоном слова прагну заштовхнуло їх назад у спогади про вечерю в серпневий вечір, коли те, що вони почали, залишилося незакінченим, і от тому, коли Фергюсон прибув до Евіної половини двохсімейного будинку на Ворингтон-плейс, вони піднялися до спальні, поступово зняли з себе увесь одяг і влаштували довгу, щасливу ніч, нарешті закінчивши те, що почали раніше.