Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 132)

Того дня він з’явився на свою четвергову освітню сесію разом із Вівіан, тримаючи в руці непрошиті сторінки «Як Лорел і Гарді врятували мені життя», а не свій примірник «Гамлета». Фергюсон вирішив, що «Гамлетові» доведеться почекати. Йому не звикати, доведеться почекати ще трохи, адже тепер, коли книга закінчена, Фергюсон відчайдушно хотів, аби її хтось прочитав, оскільки сам він був не здатен судити про те, що саме написав, і не мав поняття, яка книжка вийшла з-під його пера, вдала чи невдала, сад, сповнений пахощів квітів, а чи вантажівка гною. Гіл залишився потойбіч океану, а тому Вівіан – оптимальний варіант, неминучий вибір, і Фергюсон знав, що може їй довіряти – вона прочитає його працю чесно й об’єктивно, оскільки вже довела, що чудово все сприймає, завше ретельно готується до їхніх семінарів двічі на тиждень і до того ж страшенно прониклива, має що сказати, тисячу різних речей про праці, що їх вони вивчали разом (уважне читання, метод explication de texte для деяких ключових моментів, як це було видно з розділу про Одіссеїв шрам у «Мімесісі» Авербаха), але й також і довкола цих творів, і за ними – суспільні й політичні умови у Давньому Римі, до прикладу, вислання Овідія, вигнання Данте чи об’явлення про походження Августина з Північної Африки, а отже, він мав бути чорним чи смаглявим, постійний приплив довідників, підручників з історії та критичних праць, узятих із найближчої Американської бібліотеки й Бібліотеки Британського консульства, трохи віддалік, і Фергюсона й вражало і розважало, що надміру Mondaine і часто легковажна мадам Шрайбер (вона так реготала на вечірках від непристойних жартів) водночас була наполегливим дослідником та інтелектуалом, випускницею Свартмору з відзнакою, доктором філософії з історії мистецтва – ступінь, отримана нею в тому, що вона насмішкувато називала Паризькою Сара-Борна (дисертація з творчості Шардена – її перший підхід до матеріалу, котрий із часом стане її книгою), – та обдарованим і дохідливим стилістом (Фергюсон читав уривки її книги), а окрім настанов його з приводу того, як читати літературні твори зі списку Гіла й думати про них, вона взяла на себе обов’язок ще й навчати Фергюсона, як розглядати твори мистецтва та думати про них, коли ходила з Фергюсоном по суботах до Лувру, «Musée de l’Art Moderne», «Jeu de Paume» та «Galerie Maeght», а Фергюсон не міг збагнути, чого це вона так охоче витрачає стільки часу на його освіту, він розумів, що його розум неухильно міцніє завдяки їй, але ж чому, питав він іноді, чому ви все це для мене робите, і загадкова Вів завше посміхалася й відповідала: Тому, що мені цікаво, Арчі. Адже я навчаюся стільком речам.

До того часу, як Фергюсон у середині лютого закінчив рукопис, він прожив у Парижі вже чотири місяці, і вони з Вівіан Шрайбер стали друзями, добрими друзями та, можливо (як іноді думав Фергюсон), навіть трішки закоханими одне в одного, чи, принаймні, він був закоханий у неї, а вона кожного разу виявляла йому виключно теплу, справді змовницьку ніжність, і коли він постукав у двері її кабінету перед їхньою зустріччю о пів на третю, не став очікувати, поки вона запросить його увійти, адже це тепер їм зайве – треба було лише постукати, щоб вона зрозуміла, що він прийшов, а відтак увійти, і ось він увійшов і побачив, що вона сидить на своєму місці в чорному шкіряному кріслі, на носі окуляри для читання, а між другим і третім пальцем її лівої руки затиснута запалена «Мальборо» (проживши у Франції двадцять один рік, вона так само палила американські сигарети), а в правій руці – примірник «Гамлета» в паперовій обкладинці, текст розкритий десь на середині книги, і, як зазвичай, портрет його на стіні за її спиною, «Арчі», світлина, зроблена його матір’ю понад десять років тому, котра, як він зненацька усвідомив, мала бути на обкладинці його книги, якщо хто-небудь коли-небудь забажає її надрукувати (успіху!), і коли Вівіан підвела очі від книги й посміхнулася Фергюсонові, той наблизився до неї, не промовивши ні слова, та поклав рукопис до її ніг.

Усе готово? – спитала вона.

Усе готово, відказав він.

От і чудово, Арчі. Браво. Нехай цей день відзначить купа merdes.

Я б хотів дізнатися, чи не могли б ми нині пропустити «Гамлета», а ви б зазирнули в книжку. Вона невелика. Навряд чи це забере більше двох-трьох годин.

Та ні, Арчі, мені знадобиться значно більше часу. Гадаю, тобі потрібна зважена відповідь, чи не так?

Звичайно. А якщо вам щось кинеться в очі, то не вагайтесь, позначайте таке. Книжка ще не відредагована, просто закінчена. Тому читайте з олівцем у руках. Пропонуйте зміни, вдосконалення, скорочення, все, що вам спаде на думку. Мене від неї так нудить, що не можу на неї більше дивитися.

Зробимо так, мовила Вівіан. Я посиджу тут, а ти піди прогуляйся, повечеряй, подивися кіно, роби, що хочеш, а повернешся додому – одразу йди до кімнати.

Ви мене виганяєте?

Не хочу, щоби ти був поруч, поки читатиму твою книжку. Забагато навантаження на розум.

Tu comprends? (Розумієш?)

Oui, bien sûr. (Так, звичайно.)

Побачимося в кухні завтра вранці о пів на дев’яту. Тоді я матиму для читання решту дня¸ весь вечір і всю ніч, якщо знадобиться.

А як ваша вечеря з Жаком і Крістін? Ви ж мали з ними о восьмій зустрітися.

Перенесу. Твоя книжка важливіша.

Якщо виявиться цікавою. А якщо ні, ви мене проклянете за те, що вечерю пропустили.

Не думаю, що вона погана, Арчі. Та навіть якщо так, однаково вона важливіша, ніж вечеря.

Як можна таке казати?

Тому, що це твоя книжка, твоя перша книжка, і скільки б ти книг не написав у майбутньому, першу книжку вже ніколи не напишеш.

Інакше кажучи, я позбувся цнотливості.

Саме так. І чи добре ти при цьому потрахався чи ні, цнотливим ти вже ніколи не будеш.

Уранці Фергюсон увійшов до кухні за кілька хвилин до восьмої, сподіваючись зміцнити свої сили чашкою café au lait Селестини до того, як з’явиться Вівіан, винесе свій вирок його жалюгідній подобі книги та відправить її на смітник історії, ще один відкинутий людський витвір, що гнитиме посеред мільйонів інших. Однак, попри його сподівання, Вівіан його випередила – коли Фергюсон увійшов, вона вже сиділа за білим емальованим столом у білій кухні, у своєму білому ранковому халаті, а чорно-білі сторінки рукопису лежали поруч з її білою чашкою кави з молоком.

Bonjour, Monsieur Archie, привіталася Селестина. Vous vous levez tôt ce matin (Рано ж ви нині піднялися), звернувшись до Арчі з формальним vous обслуги, а не tu рівної за статусом людини, мовна примха, що завше вражала його американський слух.

Селестина була працьовитою невеличкою жіночкою років із п’ятдесят, стриманою, ненав’язливою і винятково доброю, як це завше відчував Фергюсон, і хоча вона повсякчас зверталася до нього на vous, йому подобалось, як вона вимовляє його ім’я французькою, пом’якшуючи жорстке ч до ш, так що воно звучало як Ар-ші, а це повсякчас наводило його на думки про французьке слово архів, що звучало як ар-шів. Попри свою молодість, він уже став архівом, отож його слід зберігати довіку – і нехай його книга потрапить на смітник історії.

Parce que j’ai bien dormi, відказав Фергюсон (Тому що я виспався), а це було брехнею, досить було поглянути на його скуйовджене волосся й червоні очі, аби зрозуміти: вчора увечері він видудлив цілу пляшку червоного вина й майже зовсім не спав.

Вівіан піднялася й поцілувала його в кожну щоку, їхнє традиційне ранкове привітання, але відтак, усупереч щоденному ритуалові, обхопила його за шию і знову розцілувала в обидві щоки, цього разу такими гучними цмоками, що їх було чутно на всю кухню, викладену плиткою, після чого різко відштовхнула його від себе й запитала: Що з тобою? Ти маєш жахливий вигляд.

Я хвилююся.

Та заспокойся ти, Арчі.

Та я в штани накласти готовий.

Цього теж не потрібно.

А якщо я нічого не можу з собою зробити?

Сядь, дурнику, й вислухай мене.

Фергюсон сів. За мить Вівіан також сіла. Нахилилася вперед, подивилася Фергюсонові в очі й мовила: Не турбуйся, старий. Tu piges? (Розумієш?) Tu me suis bien? (Стежиш за моєю думкою?) Це чудова, душевна книга, і я навіть очманіла від того, що хтось у твоєму віці зумів створити щось настільки добре. Якщо ти в ній не зміниш ні слова, вона заслуговує на опублікування в такому вигляді. Водночас вона ще не досконала, а оскільки ти дозволив мені при бажанні відмічати все, то я так і вчинила. Я б радила скоротити шість-сім сторінок, а є ще п’ятдесят чи шістдесят речень, над якими варто ще попрацювати. На мою думку. Ти, природно, не мусиш прислухатися до моєї думки, але от тобі рукопис (підштовхнула його Фергюсонові по столі), і доки не вирішиш, що захочеш робити з цим далі, більше не скажу ні слова. Це лише рекомендації, але, на мою думку, виправлення покращать книжку.

Як я вам віддячу?

Не дякуй мені, Арчі. Подякуй своїй надзвичайній мамі.

Того ж ранку Фергюсон знову відкрив рукопис і почав вичитувати коментарії Вівіан, котрі здебільшого були влучними, як він відчував, – принаймні, вісімдесят-дев’яносто відсотків із них, а це велика частка, купа дрібних, але точних поправок, там фраза, тут прикметник, тонке, проте безжальне полірування з метою посилити енергію прози, а потому ще незграбні фрази, а таких виявилося надто багато, як би не соромно йому було в цьому зізнатися, сліпі місця, які він не помітив після десятків перечитувань, а тому подальші десять днів Фергюсон атакував ці стилістичні похибки й недолугі повтори, іноді змінюючи й щось таке, чого Вівіан не відмічала, часом відміняв ці правки і повертався до того, що було спочатку, та головним було те, що Вівіан зберегла недоторканою саму структуру книжки, її олівець не міняв місцями абзаци чи розділи, не треба було й серйозної переробки й не було викреслених пасажів, і щойно Фергюсон вніс усю правку в свій тепер увесь покреслений, ледь розбірливий рукопис – він передрукував книжку заново, цього разу в трьох примірниках (дві копії під копірку), а це при його схильності промахуватися повз потрібні клавіші виявилося пекельною працею, та коли третього березня настав його дев’ятнадцятий день народження, він майже все закінчив, а шістьма днями пізніше все було готове.