Тим часом Вівіан телефонувала, цікавилася у своїх британських друзів про можливість видання книги Фергюсона, надаючи перевагу Лондону, адже зв’язки там у неї були кращими, а Фергюсон, цілковито непоінформований щодо книговидавництва чи то в Англії, чи в США, залишив цю справу на Вівіан і вперто клацав клавішами далі, вже замислюючись над своїм нарисом «Сміттярки й генії», котрий міг виявитися зародком другої книги, і про те, щоби перечитати декотрі зі своїх шкільних статей, побільше, із задумом переробити їх (якщо справа буде варта того) і спробувати прилаштувати їх до журналів, але навіть потому, як Вівіан скоротила британські можливості до двох невеличких видавництв, дрібних, але підприємливих, які видавали те, що вона називала новими талантами, у Фергюсона не залишилося жодної надії на те, що хто-небудь візьме його книгу до друку.
Ти сам вирішуй, куди хочеш надсилати її, сказала йому Вівіан, коли вони сиділи в кухні вранці його дев’ятнадцятиліття, і коли повідомила йому, що видавництва мають назву «Книги Іо» та «Грім-шлях, Лтд», Фергюсон інстинктивно назвав «Іо» – не тому, що чітко уявляв, хто така Іо, а тому, що слово «грім» видалося йому несприятливим для книжки, у назві котрої фігурують імена Лорел і Гарді.
Вони працюють уже близько чотирьох років, сказала Вівіан, це щось на кшталт хобі для заможного молодика років тридцяти на ймення Обрі Гулль, переважно публікують поетів, як мені повідомили, дещо з художньої літератури й публіцистики, гарно оформляють книги й друкують їх, якісний папір, але видають вони всього лише від дванадцяти до п’ятнадцяти книжок на рік, а от «Грім» випускає близько двадцяти п’яти. І все ж ти хочеш спробувати з «Іо»?
Чому ж ні? Однак вони від неї відмовляться. А тоді ми її надішлемо тим людям із «Грому», і вони її теж відкинуть.
Гаразд, містер Відмовник, останнє питання. Титульний аркуш. Наступного тижня книга кудись та полетить, а яке ім’я ти хочеш собі узяти?
Яке ім’я? Своє, звичайно.
Я маю на увазі Арчібальд, чи Арчі, чи А., чи А. з ініціалом твого середнього імені.
За свідоцтвом про народження і паспортом я Арчібальд, проте так мене ніхто ніколи не називав. Арчібальд Айзек. Я ніколи не був Арчібальдом і ніколи не був Айзеком. Я Арчі. Я завше був Арчі і залишуся Арчі до кінця. Це моє ймення, Арчі Фергюсон, і цим іменем я завше підписуватиму свою роботу. Не те щоб це зараз мало якусь вагу, природно, тому що жоден видавець у тверезому глузді не схоче видавати таку дивненьку книжечку, але про це приємно подумати на майбутнє.
Так воно і тривало в денні години перших місяців Фергюсона в Парижі: задоволеність напружених занять та продуктивної роботи над книгою, постійне вдосконалення французької мови після літньої програми у Вермонті, відтак заняття в «Alliance Française», участь у вечерях, застілля, де розмовляли виключно французькою, зустрічі з паризькими друзями Вівіан, щодня бесіди з Селестиною, не кажучи вже про численні зустрічі зі сторонніми людьми біля барних стійок, він поглинав сендвічі з шинкою в кафе, де він обідав, що перетворило його на двомовного американця зі співвідношенням майже п’ятдесят на п’ятдесят, а він так поринув у другу мову, що, якби не його заняття з англійської мови, якби він не писав англійською та не спілкувався би з Вівіан англійською, то, певно, почав би забувати рідну мову. Тепер він часто бачив сни французькою мовою, схожі на фільми (одного разу, як це не смішно, з англійськими субтитрами), а його голова повсякчас сповнювалася химерними, часто непристойними двомовними каламбурами, щось на кшталт перетворення банального французького виразу vous m’en demandez trop (спитайте щось полегше) в надзвичайно вульгарну англійську фразу, де начебто фігурувало слово «манда».
Оті манди весь час привиджувалися йому, разом із уявними та згадуваними тілами голих жінок і чоловіків, як із майбутнього, так і з минулого, бо, щойно вечоріло і місто поринвло в темряву, його бадьорий денний режим найчастіше перетворювався на якусь нічну самотність, від котрої перехоплювало подих. Перші місяці стали для нього найважчими, тоді його знайомили з багатьма особами, з яких йому ніхто не подобався, навіть на мільйонну частку того, як йому подобалася Вівіан, а він убивав оті порожні, пізні, нічні години у своїй маленькій, як комірка, кімнатці, займаючись чим-небудь, що відволікало від самотності: читав (що було майже неможливим), слухав класичну музику зі свого кишенькового радіоприймача (не довше двадцяти-тридцяти хвилин за раз), сідав за другу зміну роботи над книгою (складно, іноді продуктивно, іноді безрезультатно), відвідував десятигодинні сеанси в кінотеатрах за бульваром Сен-Мішель і довкола нього (загалом приємно, навіть якщо фільм виявлявся не дуже цікавим, проте десь о пів на першу він повертався у свою кімнату, де його знову очікувала самотність), бродив вулицями Ле-Аль у пошуках шлюх, якщо проблема з мандою виходила з-під контролю у паху, поки проминав численних проституток на тротуарі, тимчасове полегшення, але ж той секс був нецікавим та епізодичним, безликі трахання, що не становили жодної цінності, і в такі моменти він згадував про Джулію, коли повертався додому, а з його утриманням на суму вісімдесят доларів від матері та Гіла так десяти- та сімнадцятидоларові гулянки довелося звести до мінімуму. Останнім варіантом залишався алкоголь, котрий міг стати складовою й інших рішень – пити й читати, пити й слухати музику, пити, повернувшися з кіно чи від чергової сумновидої шлюхи – єдине рішення, що спрацьовувало, коли б самотність не починала обтяжувати його. Відрубившись кілька разів від віскі у Нью-Йорку, Фергюсон поклявся більше не торкатися його та перейшов на червоне вино – бажані ліки, і з літром vin ordinaire, придбаним за якийсь жалюгідний франк в якійсь найближчій épicerie, поблизу місць його обідів (двадцять центів за голу пляшку без етикетки в бакаліях, розкиданих по всьому шостому округові), у Фергюсона в кімнаті завше був запас в одну-дві пляшки, і коли б він не виходив на вулицю чи залишався вдома, червоне вино вартістю один франк ставало дієвим бальзамом, аби нагнати на нього дрімоту, а відтак і поринання в сон, хоча й ті гидкі, безіменні марки могли шкідливо впливати на його організм, і він, прокинувшись уранці, часто страждав на понос чи від головного болю.
Загалом він вечеряв із Вівіан у квартирі традиційною стравою для холодних пір року, як-от pot au feu, cassoulet та boeuf bourguignon, що їх готувала й подавала на стіл Селестина, в котрої не було в Парижі ні чоловіка, ні рідні, а тому вона завше могла за потреби вийти на роботу, і це були такі смачні застілля, що вічно голодний Фергюсон рідко відмовлявся від добавки головної страви чи навіть двох, і от саме під час отих спокійних вечерь удвох вони з Вівіан подружилися чи, може, зміцнили дружбу, що існувала між ними з самого початку, і обидвоє ділилися історіями зі свого життя, і багато з того, що він тепер довідався, було для нього несподіванкою: народилася вона в бруклінському районі Флетбуш, до прикладу, в тій же частині міста, де жив Арчі, вона єврейка, попри її походження з родини на прізвище Грант (а це спонукало Фергюсона розповісти їй історію про те, як його дідусь на прізвище Рєзніков став Рокфеллером, а відтак і Фергюсоном), донька лікаря та вчительки, на чотири роки молодша від свого блискучого брата-науковця Дугласа, близького друга Гіла на війні, а відтак, ще не встигнувши закінчити середньої школи, у 1939 році, у п’ятнадцятирічному віці поїхала до Франції навідати далеких родичів у Ліоні, де й познайомилася з Жаном-П’єром Шрайбером, ще більш далеким родичем, можливо, четверо-чи п’ятирідним братом, і хоча той був на добрих двадцять років старший від неї, щось сталося, мовила Вівіан, між ними спалахнула іскра, і вона віддалася Жану-П’єру, він – удівець, керівник відомої французької експортної компанії, а вона – всього лише учениця передвипускного класу середньої школи Еразмуса в Брукліні – зв’язок, що, поза сумнівом, шокував довколишніх своїм легеньким збоченням, але таким він не видавався самій Вівіан, вона вважала себе дорослою, попри свою молодість, а потому, коли німці загарбали Польщу у вересні, в них уже не було ніякої нагоди знову побачитися, поки не закінчилася війна, та Жан-П’єр жив у безпеці в Лозанні, і за ті п’ять років, котрі знадобилися Вівіан, аби закінчити середню школу, а потім і коледж, вони з Жаном-П’єром обмінялися двомастами сорока чотирма листами і вже заприсяглися поженитися до того часу, як Гіл спромігся натиснути на потрібні кнопки, що дали їй змогу проникнути до Франції одразу потому, як у серпні 1944-го Париж був звільнений від навали.
Було приємно слухати історії Вівіан, адже їй, здавалося, так подобається їх розповідати, хай навіть, імовірно, це й було певним збоченням – щоби тридцятип’ятилітній чоловік закохався у п’ятнадцятирічне дівча, та Фергюсон не міг не визнати, що і йому виповнилося лише п’ятнадцять, коли він уперше завдяки подібним родинним зв’язкам побував у Франції, де познайомився з Вівіан Шрайбер, жінкою, на цілих двадцять роки старшою від нього, проте навіщо лічити роки, якщо вже відомо, що одна особа більше ніж удвічі молодша за іншу, а ті самотні перші місяці в Парижі Фергюсон активно жадав Вівіан і сподівався, що рано чи пізно вони опиняться в ліжку, бо, оскільки її інтимне життя й шлюб не обмежувалися віковими міркуваннями, можна було скільки завгодно запитувати себе, чи не забажає вона поекспериментувати в протилежному напрямку – цього разу бути з ним старшою, а він би посів її попереднє місце молодого учасника того, що неодмінно виявиться хмільною авантюрою еротичного збочення. Так чи так, він вважав її привабливою, порівняно з ним вона стара, та не надто – загалом, ця жінка й надалі дихала чуттєвістю й вабила до себе, а в голові в нього не було ніяких сумнівів у тому, що й вона вважала його привабливим, адже часто помічала, який він красень, який має шалений вигляд, коли вони разом виходять із квартири та вирушають куди-небудь повечеряти, і раптом це й стало істинною й потаємною причиною, чому вона запросила його жити до себе – тому що марила про його тіло, і їй хотілося пригорнутися до його юної плоті. Інакше як було пояснити ту незрозумілу щедрість, відсутність квартплати й безкоштовний стіл, безкоштовні навчальні семінари, одяг, що вона придбала йому під час їх першого торгового рейду до «Le Bon Marché» у листопаді, всі ці дорогі сорочки, черевики й светри, на які вона потратилася того дня, три пари вельветових штанів із защіпками, спортивний піджак з двома розрізами позаду, зимову куртку й червоний вовняний шалик, модний французький одяг найвищої марки, який він носив із таким задоволенням, і от чого б їй це було робити, якщо вона не жадає його так само шалено, як і він її? Секс-забавка. Ось так це називається, і так, він із задоволенням став би її секс-іграшкою, якщо вона відводить йому таке місце, але хай навіть вона часто позирала на нього так, ніби саме це й задумала (багатозначні погляди, спрямовані йому в обличчя, очі уважно вглядалися в його найменші жести), та це не йому слід було починати дії – як молодший він не мав права робити перший хід, це Вівіан мала б до нього першою потягнутися, та скільки б не жадав він, аби вона пригорнула його в обійми та поцілувала в губи чи навіть простягла руку й торкнулася його обличчя кінчиками пальців, вона цього так ніколи й не вчинила.
