Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 134)

Він бачився з нею майже щодня, та її приватне життя залишалося для нього повною таємницею. Чи є в неї коханець, запитував себе Фергюсон, а чи декілька коханців, чи ціла зграя коханців, а чи взагалі нікого немає? Чи свідчать її раптові прощання о десятій після їхньої спільної вечері про те, що вона прямує в чиєсь ліжко, чи просто рушає куди-небудь випити перед сном із друзями? А як пояснити її від’їзди на вихідних час від часу, загалом – один-два рази на місяць, головним чином – до Амстердама, казала вона, де, здавалося, цілком можливо, її може очікувати якийсь чоловік, але, знову-таки, якщо її книжка про Шардена була видана, ймовірно, вона вишукує, про що б їй ще написати, і вибрала за тему Рембрандта чи Вермеєра, чи ще якогось голландського митця, праці яких можна відшукати лише в Голландії. Питання без відповідей, а оскільки Вівіан вільно розмовляла з ним про своє минуле, а про теперешнє навіть не згадувала, принаймні, про приватні справи теперішнього, то єдина душа, з котрою Фергюсон відчував хоч якийсь зв’язок у всім Парижі, єдина людина, котру він любив, була йому ще й цілковито незнайомою.

Одна-дві спільних вечері на тиждень у квартирі, дві-три вечері на тиждень у ресторанах, майже завжди – з ким-небудь іще, з друзями Вівіан, з її ордою давніх паризьких друзів із різних, але часто дотичних світів мистецтва й літератури, з митцями й скульпторами, викладачами історії мистецтва, поетами, що писали про мистецтво, власниками галерей та їх дружинами – всі вони успішно зробили кар’єри, а це означало, що Фергюсон завше виявлявся наймолодшим за столом, і багато з них гадали, що він – секс-забавка Вівіан, усвідомив, що, хай навіть їх підозри будуть хибними, і хоча Вівіан повсякчас представляла його як пасинка одного з її найближчих американських друзів, значна кількість осіб на тих вечерях у ресторанах на чотирьох, шістьох і вісьмох просто не звертали на нього увагу (як виявив Фергюсон, ніхто не здатен бути холоднішим і черствішим, ніж французи), зате інші підсувалися до нього поближче і хотіли довідатися про нього все (як він також виявив, ніхто не буває тепліший і демократичній від французів), проте навіть вечорами, коли його ігнорували, йому було радісно сидіти в ресторані, брати участь у хорошому житті, котре, схоже, ці місця собою втілювали, – не лише великий спектакль La Coupole, який він споглядав трьома роками раніше, і той і надалі слугував для Фергюсона втіленням усього, що відрізняло Париж від Нью-Йорка, а й інші брасерії на кшталт «Bofinger», «Fouquet’s» та «Balzar», палаців та міні-палаців дев’ятнадцятого століття, де обшиті деревом стіни й дзеркальні колони, де все гуде від брязкоту тарілок і притишеного гудіння п’ятдесяти чи двохсот п’ятдесяти людських голосів, а й місця, брудніші в п’ятому окрузі, де він уперше покуштував кускус і мергез у підземних туніських та марокканських кафешках, і де його посвятили в коріандрові смакоти в’єтнамської кухні, страви заклятого ворога Америки, а двічі чи тричі тієї осені, коли ці трапези виявлялися особливо пожвавленими і всі засиджувалися далеко за північ, вся компанія з чотирьох, п’яти, шести чи семи осіб прямувала в Ле-Аль їсти цибулевий суп у Pied de Cochon, ресторан, заповнений їдцями і о першій, і о другій, і о третій ночі, художні інтелектуали та опівнічні гуляки сиділи за столиками, а сусідські шлюхи стояли біля стійки бару, пили ballons de rouge поруч із кремезними м’ясниками в заляпаних кров’ю халатах і фартухах, суміш такого гострого роз’єднання та малоймовірної згоди, що Фергюсон запитував себе, чи може ще щось подібне існувати на світі.

Численні вечері та ніякого сексу, за який він би сам не заплатив і врешті-решт не пошкодував, а попри ті жалі – жодного фізичного контакту ні з ким, якщо не зважати на ранкові поцілунки Вівіан у щоку. Дев’ятнадцятого грудня де Голля переобрали президентом республіки, у Швейцарії від серцевої хвороби під назвою «перикардит» помирав Джакометті (хвороба прикінчила його одинадцятого січня), і щоразу, коли Фергюсон уночі прямував додому зі свого чергового тиняння вулицями після вечері, його зупиняла поліція і просила показати документи. Дванадцятого січня він поринув у недбало продуману третю частину книги, з котрою йому було дуже складно, і витратив даремно багато годин часу, поки, зрештою, все не викинув і не вигадав нове, доречніше закінчення. Двадцятого січня, ще не розв’язавшись зі своїми книжковими муками, він одержав листа від Брайана Мішевського, що навчався на першому курсі в Корнеллі, і коли Фергюсон закінчив вивчати чотири коротких абзаци листа свого друга – відчув, ніби на нього зверху впала будівля. Не лише батьки Брайана відступилися від своєї обіцянки оплатити синові поїздку до Парижа навесні, а цього візиту Фергюсон очікував з тремтливим нетерпінням, а й сам Брайан гадав, що це, ймовірно, до кращого, бо тепер у нього є подружка, як би весело йому не було корішитися з Фергюсоном минулого року, то, чим вони займалися – то дитячий садок взагалі-то, Брайан це переріс, опинившись у коледжі, назавше залишив таке позаду, і хоча Фергюсон для нього друг номер один усіх часів, їхня дружба віднині буде просто нормальною дружбою.

Нормальною. Що значить нормальна, запитав сам себе Фергюсон, і чому йому не нормально відчувати те, що він відчуває, якщо хоче цілуватися й займатися любов’ю з іншими хлопчиками, одностатевий секс такий же нормальний і природний, як і двостатевий, може, навіть нормальніший і природніший, бо член краще розуміють хлопчаки, а не дівчатка, а тому значно легше знати, чого прагне інша людина, і не треба ні про що лопотатися, не треба гратися в залицяння й спокушування, бо від цих ігор двостатевий секс так збивав з пантелику, і навіщо ж людині обов’язково треба вибирати одне чи інше, навіщо відкидати одну половину людства заради нормального чи природного, якщо правда в тому, що всі – Обидвоє, а люди й суспільство, закони й релігії людей у різних суспільствах просто бояться це визнати. Як йому три з половиною роки тому сказала каліфорнійська гуртівниця: Я вірю в своє життя, Арчі¸і не хочу його боятися. Брайан боявся. Більшість осіб боїться, але ж боятися – так жити безглуздо, відчував Фергюсон, так жити нечесно, і це бентежить, це мертве життя, глухий кут.

Наступні кілька днів він розгулював із відчуттям, що своїм прощальним листом Брайан поглумився над ним – з Ітаки, Нью-Йорк, не звідки-небудь (Ітака!) – а ночі своєю самотністю стали нестерпними. Споживання червоного вина подвоїлося, і якось дві ночі підряд Фергюсон блював в раковину. Вівіан, що володіла гострим зором, попри спостережливого розуму, уважно поглянула на нього під час їхньої першої вечері після прибуття листа від Брайана, кілька секунд повагалася, а потім запитала, в чому проблема. Фергюсон, упевнений у тому, що вона його ніколи не зрадить, як це вчинила Сідні Мілбенкс в його катастрофічній поїздці до Пало-Альто, вирішив розповісти всю правду, адже йому однаково треба з кимось поспілкуватися, а тут нікого не було, крім самої Вівіан.

Я розчарований, сказав він.

Це я бачу, відповіла Вівіан.

Так, на мене тут днями звалилася тонна болю, і я досі намагаюся її подолати.

Що то за біль?

Любовна. У вигляді листа від людини, котра мені дуже небайдужа.

Це важко.

Дуже. Мене не лише покинули, а ще й сказали, що я не нормальний.

А що значить нормальний?

У моєму випадку – загальний інтерес до всяких людей.

Зрозуміло.

Справді зрозуміло?

Гадаю, ти говориш про дівчинкових людях і хлопчикових людях, чи не так?

Так, про них.

Я про тебе це завжди знала, Арчі. З того самого випадку, коли ми зустрілися на відкритті у твоєї матері.

Як ви це визначили?

По тому, як ти дивився на того молодика, що розносив напої. І ще по тому, як дивився на мене – як досі на мене дивишся.

Це так очевидно?

Не зовсім. Але в мене на таке добрий нюх – із довгого досвіду.

Ви, значить, двосторонніх носом чуєте?

Я за таким була заміжня.

Ой. Я не знав про це.

Ти дуже нагадуєш Жана-П’єра, Арчі. Може, тому мені й закортіло, щоб ти сюди приїхав і пожив зо мною. Тому що ти на нього схожий… дуже схожий.

Вам його не вистачає.

Страшенно.

Але ж у вас, напевно, шлюб складався непросто. Тобто, якщо я і далі так буду, як зараз, то, напевне, ніколи ні на кому не одружуся.

Якщо це не інша двостороння особа.

А. Про це я ніколи не думав.

Так, воно буває непросто, але того варте.

Ви кажете, що ви і я – однакові?

Саме так. Але й різні водночас у тому сенсі, що я, хоча це не я вигадала – жінка, ти мій хлопчику – чоловік.

Фергюсон розсміявся.

Відтак і Вівіан розсміялася йому у відповідь, а це спонукало Фергюсона засміятися знову, і щойно Фергюсон засміявся, Вівіан знову відповіла йому сміхом, і незабаром вони реготали разом.

Наступної суботи, двадцять дев’ятого січня, у квартиру на вечерю з’явилися двоє, обидва американці, обидва старі друзі Вівіан, чоловік років п’ятдесяти на ймення Ендрю Флемінг, котрий викладав у коледжі у Вівіан історію, а тепер працював у Колумбії, та молода жінка років тридцяти на ймення Ліса Бергман, колишня мешканка Ла-Джоли, Каліфорнія, котра нещодавно перебралася до Парижа працювати в американській юридичній компанії, а її старша двоюрідна сестра була заміжня за братом Вівіан. Після бесіди Фергюсона з Вівіан кількома днями раніше того тижня, що призвела до разючого взаємного визнання їх рівних, але різноспрямованих двосторонніх схильностей, Фергюсон зацікавився, чи не виявиться Ліса Бергман поточною пасією Вівіан, а якщо так, то чи її присутність за столом того вечора не є ознакою того, що Вівіан причинила двері і дозволяє йому одним оком зазирнути в її приватне життя. Що ж до Флемінга, який прибув до Парижа в семестрову творчу відпустку, щоб завершити чорновик своєї книжки про осіб, яких він називав американськими старими корифанами у Франції (Франклін, Адамс, Джеферсон), то він вочевидь не був чоловіком, створеним для жінок, настільки очевидно його цікавили лише чоловіки, що по двадцяти-тридцяти хвилинах у мозку Фергюсона майнула думка, що він учасник своєї першої цілковито педової вечері з того моторошного вечора в Пало-Альто. Лише цього разу йому було весело.