Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 136)

Фергюсон нахилився уперед і запитав: А чому Вівіан вам сказала, що мені грошей не вистачає?

Не знаю, відказав Флемінг. Вона просто розмовляла зі мною про те і… і… натякнула, що ти живеш… як це кажуть?.. перебиваючись… перебиваючись з хліба на воду.

А з чого ви взяли, що мені буде цікаво добре до вас поставитися?

Ні з чого. Просто сподівався, от і все. Таке… відчуття.

Що за гроші ви мали на увазі?

Не знаю. П’ятсот франків? Тисячу франків? Ти мені скажи, Арчі.

А як щодо п’ятнадцяти сотень?

Я га… гадаю, що можна. Дай-но гляну.

На очах у Фергюсона Флемінг запхав руку у внутрішню нагрудну кишеню піджака й видобув бумажник, і Фергюсон усвідомив, що він і справді готовий на це, що за ці ж гроші, котрі він щомісяця отримує від батьків, він зараз зніме з себе одяг перед цим лисіючим товстуном і займеться з ним сексом, і поки Флемінг перераховував купюри в бумажнику, Фергюсон усвідомив, що йому страшно, до смерті страшно, як це було, коли він украв з «Книжкового світу» в Нью-Йорку книжки, якийсь жар під шкірою, спричинений тим, що він сам описав собі як сушину страху, опік, що розповзається усім тілом уже так швидко, що стукіт у голові межував зі збудженням, так, от воно, страх і збудження від того, що він переступає через грань дозволеного, і хоча Фергюсона визнали б винним, і він міг би за це відбути півроку у в’язниці, що, як теоретично вважалося, навчить його ніколи більше до цього краю не наближатися, та він і далі дражнив не-Божого Бога-самозванця зі свого дитинства – нехай спуститься донизу й покарає його, якщо наважиться, і от тепер, коли Флемінг вийняв з бумажника дванадцять стофранкових купюр і шість п’ятдесятифранкових і знову запхав бумажник до кишені, Фергюсон так роззлостився на себе, і так огидно стало йому від власної слабкості, що його вразила жорстокість у власному голосі, коли він сказав Флемінгові:

Покладіть гроші на стіл, Ендрю, і вимкніть світло.

Спасибі, Арчі. Я… навіть не знаю, як тобі дякувати за це.

Йому не хотілося дивитися на Флемінга. Йому навіть не хотілося його бачити, і, не бачати того, він сподівався створити ілюзію, начебто Флемінга тут немає, що тут хтось інший – увійшов до кімнати, а самого Флемінга навіть не було на вечері, і Фергюсон з ним ніколи не знайомився, навіть не знав, що така особа, як Ендрю Флемінг, десь на землі існує.

Операцію слід було виконувати в темряві або не виконувати взагалі – тому й команда вимкнути світло, – але тепер, коли Фергюсон звівся зі стільця й почав знімати з себе одяг, світло спалахнуло в коридорі, minuterie (світло на хвильку), що знову й знову вмикалося увесь день різними людьми, а оскільки між дверною рамою та краями погано підігнаних дверей були щілини, світло раптово полилося досередини, саме достатньо для того, щоб розсіяти темряву, саме коли його очі звикли до темряви, достатньо світла, щоб він розрізнив бугристі контури тепер голого тіла Флемінга, і, відповідно, Фергюсон перевів погляд униз, на підлогу, здіймаючись на високий дерев’яний поміст ліжка з глибоким вбудованим ящиком під матрацем, а відтак, коли опинився на ліжку й звернув погляд до стінки, Флемінг почав цілувати його нагі груди й ковзнув рукою на його затверділий член, котрий після деякого енергійного погладжування поступово увійшов у рот Флемінга. Відтак, коли Фергюсон, не опираючись, опинився на спині і вже міг дивитися на стіну, він звернув погляд до вікна, гадаючи, що вид зовні здатен допомогти йому забути, що він всередині, в пастці своєї малесенької кімнатки, але тут світло в коридорі спалахнуло знову, і вікно перетворилося на дзеркало, що відбивало лише те, що всередині, а всередині були вони з Флемінгом на ліжку, точніше – Флемінг був на ньому на ліжку, пласка в’яла дупа старого здіймалася, і щойно Фергюсон побачив цю картинку у вікні, котре було дзеркалом, – він заплющив очі.

Він завжди займався коханням з відкритими очима, очі його завше були розплющені широко, бо йому подобалося дивитися на того, з ким він, а за винятком Енді Коена й декотрих гуляк з Ле-Аль, він ніколи й не бував ні з ким, до кого не відчував потужного потягу, оскільки насолода торкатися людини, не байдужої йому, і приймати її дотики посилювалася тим, що на цю людину можна було ще й дивитися, очі так само брали участь в насолоді, як і будь-яка інша частина тіла, навіть шкіра, та от тепер уперше з того часу, як Фергюсон узагалі пам’ятав, як бував з ким-небудь, він робив це наосліп, що відтинало його від кімнати і від поточної миті, і навіть коли Флемінг попросив його взятися за його член і поплювати на нього, Фергюсона цілком там не було, його мозок виробляв образи, що не мали стосунку до подій на ліжку в його кімнатці на рю де л’Юніверсіте, в обіймах один одного ридали Одіссей і Телемах, Фергюсон пестив рукою округлі, мускулясті півмісяці гарненького заду Брайана Мішевського, котрий він ніколи більше не побачить і не торкнеться його, а бідолашка Джулія, прізвища якої він так і не дізнався, лежала мертва на голому матраці в себе в номері «Hôtel des Morts».

Тепер Флемінг просив Фергюсона увійти йому всередину, будь ласка, казав він, якщо твоя ласка, спасибі, поглибше до упору, і коли й далі сліпий Фергюсон вставив свій стояк у просторе дупло невидимого чоловіка, викладач рохнув, потім застогнав і не переставав стогнати, поки член Фергюсона рухався у нього всередині, хвиля напружених звуків агонії, котру ніяк не можна було ізолювати, адже Фергюсон не був до неї готовий, на відміну від очевидних образів, до яких він був готовий, і їх він спромігся стерти, та, навіть якби він заткнув собі вуха, звуки ці все одно були чутні, і ніщо не могло їх зупинити, а потім усе закінчилося, ерекція у Фергюсона м’якшала і слабшала, уже неможливо було її підтримувати, ні ерекцію, ні те, чим він займався, – все припинилося, він вислизав назовні, він закінчив, не кінчивши, та все одно закінчив із цим, закінчив назавше.

Даруйте, сказав він, я більше так не можу.

Фергюсон сів на ліжку спиною до Флемінга, і якось раптово його легені сповнив велетенський приплив повітря, сповнив так, що ледь горло не перехопило, а потім повітря з нього рвонулося одним тривалим схлипом, спазмом нудоти, гучним, як голосний кашель, гучним, як собачий гавкіт, обрублене виття, що пролетіло крізь дихальне горло, вирвалося в довколишній простір, а він залишився хапати ротом повітря.

Жодного відчуття гірше від цього. Немає гіршої ганьби.

Поки Фергюсон тихо плакав у долоні, Флемінг торкав його за плече і казав, що йому жаль, не слід було йому підійматися до кімнати й просити його цим зайнятися, це було неправильно, він не знав, як таке могло статися, та це не важить, вони просто забагато випили й втратили тверезий глузд, усе це помилка, і ось тобі ще тисяча франків, ось ще п’ятнадцять сотень франків, і прошу тебе, Арчі, сходи й витрати їх на що-небудь приємне для себе, на що-небудь, від чого будеш щасливий.

Фергюсон зліз з ліжка і згріб гроші зі столу. Не хочу я ваших смердючих грошей, сказав він, зминаючи купюри в кулаці. Жодного чортового франка.

І відтак, досі голий, підійшов до північного краю кімнати, відчинив обидві половинки довгого подвійного вікна, ступив на балкончик і жбурнув жмут банкнот у холодну січневу ніч.

5.4

Йому було вісімнадцять, а їй шістнадцять. Він починав навчатися в коледжі, а вона – в молодшому класі старшої школи, та, доки він потратив іще час на роздуми про неї, доки виділив ще одну секунду на те, щоб уявити можливе майбутнє, котре їм випаде чи не випаде одного разу розділити, він вирішив, що настав момент, аби піддати її випробуванню. Таке випробування три роки тому не витримала Лінда Флагг, а от Емі Шнайдерман і Дана Розенблюм витримали. Оті дві були єдиними дівчиськами, кого він коли-небудь кохав, і хоча кохав він обох, як раніше, але по-різному. Емі тепер була його зведеною сестрою і ніколи не любила його так, як її любив він, а Дана, хай і любила його більше, чим він коли-небудь заслуговував на чиюсь любов, – Дани більше не було, вона жила в чужій країні, назавше щезла з його життя.

Він знав, що у всьому цьому є якесь безумство, хитка логіка чотирьох ранку в цій думці – що він зможе розвіяти прокляття смерті Арті тим, що закохається в сестру свого мертвого друга, але там не тільки це, повторював він собі: був ще й істинний потяг до дедалі привабливішої Селії, котра вся пішла в свого худезного батька й не мала жодної генетичної подібності з міцною, повною матір’ю, та якою б гарною Селія не ставала і яким би гострим не був її розум, Фергюсон жодного разу не залишався з нею наодинці – жодного разу з самого дня похорон не розмовляв він із нею, при цьому ще й не спілкуючись з її батьками, і залишалося незрозумілим, з якого тіста вона була зліплена: чи була вона розсудливою й слухняною дівчинкою середнього класу, котра тихенько сиділа за столом на вечері, коли в Нью-Рошель приїжджав Фергюсон, чи ж особою, наділеною духом, особою, в котрій було щось таке, що змусило б його хотіти почати за нею упадати, коли прийде час.

Випробування він називав «Іспитом посвячення Горна-і-Гардарта».

Якщо перше відвідання автомата заворожить її так само, як його, оскільки всі його шкільні кохання були приблизно її віку, то двері залишаться відчинені, і він і далі думатиме про Селію й чекатиме, поки вона підросте.