Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 131)

Я був семирічним хлопчиком, коли мій батько згорів у пожєжі, влаштованій зловмисником. Обвуглені останки склали до дерев’яного ящика, і потому, як ми з моєю мамою опустили цей ящик у землю, ґрунт почав кришитися у нас під ногами. Я був усього лише дитиною. Мій батько був моїм єдиним татом, а моя мати була його єдиною дружиною. Тепер вона стала нічиєю дружиною, а я хлопчиком без батька, сином жінки, але вже не сином чоловіка.

Ми жили в маленькому джерсейському містечку під Нью-Йорком, та по шести тижнях після тієї вогняної ночі ми з матір’ю залишили те містечко й перебралися в місто, де на час сховалися в квартирі батьків моєї матері на Західній П’ятдесят восьмій вулиці. Мій дід називав це «Захопливим Міжцарюванням». Він мав на увазі період поза постійною адресою та без будь-якої школи, і за подальші місяці холодної зими кінця 1954-го та початку 1955 року, коли ми з матір’ю блукали вулицями Манхеттена в пошуках нового місця для житла й нової школи, яку міг би я відвідувати, ми часто знаходили притулок у темряві кінотеатрів…

Чорновий варіант першої частини книги було закінчено ще до того, як Фергюсон у середині жовтня залишив Нью-Йорк. Сімдесят дві машинописні сторінки, написані за два з половиною місяці між військовою медкомісією та перельотом через Атлантику, приблизно одна сторінка на день, що й було метою, яку поставив перед собою Фергюсон, одна пристойна сторінка щодня, а все, що понад цього, вважалося дивом. Він не наважився показати цю чорнову частину книги Гілу чи матері, він хотів надати їм завершений твір, коли той і справді цілковито завершений, проте на цих сторінках йшлося про більшість фільмів, що їх він переглянув із матір’ю під час Захопливого Міжцарювання, а водночас і про власне Захопливе Міжцарювання, а відтак і про початок його кар’єри в Гіліарді, про війну з Богом та саморуйнівну програму зумисних фіаско, про численні заходи на балкони кінотеатрів, у період Славетних Забуттів – переглянути з матір’ю ще голлівудських фільмів, а за тим мати вийшла на новий старт, фотографом, і його колись сонячна ігрова кімната поринула в темряву, де мати проявляла знімки, одинадцять із половиною місяців його раннього життя, котрі почалися вранці 3 листопада 1954 року, коли мати повідомила йому, що батько згорів у ньюаркській пожежі, і завершилися 17 жовтня 1955 року, коли Фергюсон увімкнув телевізор у них у квартирі на третьому поверсі і натрапив на провідну пісню «Зозульок», а в титрах ішлося про перший у його житті фільм Лорела й Гарді.

За кілька тижнів він зумів пристосуватися до свого нового оточення та примиритися з тіснотою своєї кімнати, проте до першого листопада він уже знову поринув у книгу, вже готовим до частини «Стан і Оллі» – повний перелік їхніх фільмів він склав ще в Нью-Йорку, а відтак, за підтримки вітчима, домовився з Клементом Ноулсом, головою відділу кіно в Музеї сучасного мистецтва, про те, аби переглянути всі фільми Лорела й Гарді, які налічувалися в їхній колекції, часто на самоті на монтажному столі, а іноді йому проектували на екрани більшого формату, і, оскільки Фергюсон під час перегляду все докладно занотовував, коли він почав писати про ці фільми в Парижі, кожен фільм наче відтворився у нього в голові. Що цікаво, про Лорела й Гарді англійською мовою була написана лише одна книжка, біографія Джона Маккейба обсягом 240 сторінок, опублікована в 1961 році, і все, жодної книги англійською, наскільки знав Фергюсон. Оллі помер у 1957 році, а зовсім не старий Стан (сімдесят чотири) – у лютому 1965-го, і навіть півроку не минуло, як Фергюсон задумав написати про те, як ці двоє врятували йому життя десятьма роками раніше, і щойно він узявся за цю частину книги – не міг не замислитись про нагоду, яку він втратив, адже ніщо б не могло ощасливити його більше, аніж можливість надіслати Стану рукопис своєї книжки в її остаточному варіанті. Як і в тих статтях, що він писав під час навчання в Нью-Йорку, метод Фергюсона означав перегляд самих фільмів, які він переглядав восьми- й дев’ятилітнім хлопчаком, поза всякими біографічними даними про своїх друзів у котелках, без усяких історичних довідок про те, як у 1926 році склалася їхня команда під орудою режисера Лео Маккарі в студії Гала Роача, і ніяких даних про три весілля Оллі та шести одружень Стана (і три з них – на одній і тій самій жінці!) Попри написання книги і так само важливо, як факт написання книги, Фергюсон усе частіше думав про секс, і, проте, навіть зараз, у вісімнадцятилітньому віці, він вважав практично неможливим уявити собі, як Стан Лорел взагалі практикує секс з ким-небудь, не кажучи вже про шість його жінок, три з котрих були однією й тією самою особою.

Він наполегливо творив увесь листопад, грудень і половину лютого, завершивши другу частину книги спогадом про несподіваний грудневий візит його прабатьків до квартири на Західній частині Центрального парку в грудні, причому вони були навантажені громіздкими подарунками: портативним кіноекраном, шістнадцятиміліметровим кінопроектором та десятьма записами короткометражних фільмів Лорела й Гарді, і ця частина з якоїсь незрозумілої причини виявилася тієї ж довжини, що й перша – сімдесят дві сторінки, а останній абзац читався так: Не важить, що проектор купили вживаний – головне, що працює. Не важить, що копії були подряпаними, а звук іноді, здавалося, лунав із дна ванни – ці фільми можна було дивитися. І з цими фільмами в нього постав цілий набір слів, які були варті уваги: до прикладу, «обтюратор», думати про який було значно краще, ніж про слово «обвуглений».

Потому Фергюсон втратив хід думок. Третя частина книги, якій він за минулі місяці дав нову назву, «Сміттярки й генії», мала досліджувати відмінності між Голлівудом та рештою світу, – а Фергюсон багато роздумував про кіношників, вибраних ним для опису, про трьох голлівудських сміттярів, котрі багато домоглися у створенні доброго комерційного продукту в широкому діапазоні жанрів і стилів (Мервін Лерой, Джон Форд, Говард Гокс), і проти трьох закордонних геніїв (Ейзенштейн, Жан Ренуар і Сатьяджит Рай), однак, витративши два з половиною тижні на спроби винести свою думки на папір, Фергюсон зрозумів, що висвітлювана ним тема не має нічого спільного з рештою книги, і що пише він зовсім інший твір чи нарис, і в його книзі про покійних батьків, наполегливих вдів та згорьованих малюках немає місця для таких-от міркувань. Він з болем усвідомив, наскільки незугарно продумав свій проект, але тепер, завдяки власній помилці, він знає, як усунути заподіяну шкоду. Він відклав убік перші двадцять сторінок «Сміттярок і геніїв» та повернувся до першої частини, котру тепер поділив на дві частини: «Захопливе Міжцарювання», де описувалися дні після пожежі та до Гіліарда в Нью-Йорку, а закінчувалося все словами, котрі його мати промовила касирці, що продавала квитки в кінотеатрі Верхнього Вест-сайду: «А не пішли б ви в сраку, жіночко? Стуліть писок і дайте мені здачу» – і «Славетні забуття», де все починалося тепер з іншого пункту, коли Фергюсон зайшов до Гіліарду у свій перший шкільний день, однак закінчувалося так само телебаченням та його першим фільмом Лорела й Гарді. А до третьої частини він додав декілька абзаців щодо відгуку його матері на обох придурків і дещо ретельніше розібрав жарт з повсякденними обов’язками, проте розділ так само закінчувався словом обвуглений. Відтак він додав четвертий розділ «Вечеря на балконі», котрий, як він тепер розумів, слугував логічним завершенням книги, емоційною серцевиною, і наскільки він міг бути таким сліпим і глухим, аби не звернути увагу на сцену з його матір’ю у вітальні, гадав спершу не включати її до книги, коли насправді все в книзі підводило до тієї миті, і от, через три ранки в середині лютого, три ранки спустошення й надміру зосередженої праці, виражаючи себе словами, котрі писав зараз, відчутніше, ніж з будь-яким іншим пасажем своєї книги, Фергюсон написав десять сторінок, які йому треба було написати, – про те, як він здався й признався своїй матері, про потік сліз, що проливали вони обидва, доки вони сиділи на килимі у вітальні, про мішанину безмовного-Бога-відсутності-Бога-анти-Бога та про причини його низьких оцінок у школі, а відтак, потому, як вони втерли сльози й знову опанували себе, природно! – вони рушили в кіно на ріг П’ятдесят дев’ятої вулиці та Бродвею, де поїли на балконі хот-догів і запили їх зводянілою «колою», а мати його запалила ще один «Честерфільд», і вони почали дивитися, як Доріс Дей співає одну з найбезглуздіших речей на світі, «Que Sera, Sera», у Гічгоковій техноколорній версії «Людини, яка надто багато знала».

Від того, що Фергюсон писав про себе більше ніж півроку, а цей період був потрібен для завершення його коротенької книги обсягом у 157 сторінок, він був змушений укласти з собою нові стосунки. Він відчував тісніший зв’язок із власними почуттями – і водночас був далекий від них, майже відокремлений, байдужий, нібито під час написання книги парадоксально став особою теплішою й холоднішою водночас: теплішою – бо розкрив власний внутрішній світ і виявив його всьому світові, холоднішою – від того, що тепер він міг дивитися на цей світ наче збоку, наче він належав чужій людині, і не міг сказати, доброю чи поганою була ця взаємодія з самим собою. Він знав лише, що ця творчість його змордувала, і зовсім не був певен, чи стане йому мужності писати про себе ще щось. Писати про кіно – так, може, ще про що-небудь, але автобіографія – важкий труд, як важкою є необхідність бути одночасно теплим і холодним, і от тепер, коли він заново відкрив власну матір такою, якою вона була ще тоді, він раптом усвідомив, що вона потрібна йому такою, якою вона є зараз, що йому потрібна вона й Гіл, і, оскільки «Геральд Трібюн» от-от збанкрутує, він сподівався, що незабаром вони приїдуть відвідати його до Парижа, оскільки, хоча Фергюсон тепер майже зрілий чоловік, в ньому збереглося багато дитячих рис, а через те, що він прожив у рамках свого дитинства останні півроку, вийти звідти йому було непросто.