Гарне питання, відповіла вона. Якби ж то я могла відповісти?
А ви не знаєте?
Взагалі-то ні.
Це має якийсь стосунок до Гіла? Віддячити йому за те, що він для вас зробив під час війни, може?
Можливо. Та не лише це. Радше – від того, що я до пуття не знаю, як діяти, напевно. Написання цієї книги про Шардена забрало в мене п’ятнадцять років, і тепер, коли справу зроблено, те, що було книгою в моєму житті, стало пусткою.
П’ятнадцять років. Незбагненно – п’ятнадцять років.
Вівіан посміхнулася, так, начебто насупилася, зауважив Фергюсон, але все ж посміхнулася. Вона сказала: Я надто повільна, милий.
Однак не розумію. Яке відношення пустка має до мене?
Напевно, через світлину.
Яку світлину?
Той знімок, що його зробила твоя мати в твоєму дитинстві. Я придбала його, пам’ятаєш? І от останні три роки він висить на стіні в кімнаті, де я написала «Шардена». Тисячу разів дивилася я на це фото. Малий хлопчик спиною до фотокамери, кістлявий хребет, а смугаста футболка обтягує його хребці, витягнув худеньку праву ручку, долонею впирається в килим, а подалі на екрані Лорел і Гарді – на тій же відстані від тебе, що й камера від твоєї спини. Просто дивовижні пропорції. І ось ти, зовсім один на підлозі, застряг між цих двох відстаней. Втілення дитинства. Самотність дитинства. І що тут казати, як гляну на цю фотографію – думаю про тебе, про хлопця, з яким познайомилася в Парижі три роки тому, про того ж малюка, що колись був малюком з картинки, і от, якщо я так часто згадую тебе, мені важко не вважати нас із тобою друзями. Тому, коли Гіл написав мені й повідомив, що ти хочеш сюди приїхати, я мовила собі: Гаразд, тепер можемо стати справжніми друзями. Я розумію, це видається ексцентричним, але так воно і є. Гадаю, ми цікаво проведемо час, Арчі.
Квартира на другому поверсі була велетенською, chambre de bonne на шостому – навпаки. Унизу сім величезних кімнат, нагорі – одна маленька, і кожна з тих семи була заставлена меблями, торшерами, встелена персидськими килимами, увішана картинами, малюнками, світлинами – і книги, книги повсюди в хазяйській спальні й кабінеті, і вздовж однієї стінки у вітальні, просторе помешкання з високими стелями, де все сприймалося простим і просторим – кімнати були доволі об’ємними, аби в них розчинялися предмети і не перешкоджали пересуванню людей, комфортне відчуття саме так, не замало й не забагато, і Фергюсона вразили велетенська, цілковито біла, старомодна кухня з чорно-білою плиткою на підлозі, і дзеркальні подвійні двері між вітальнею та їдальнею, з тонкими французькими ручками, що так відрізнялися від ручок-пеньків, таких звичних в Америці, і масивні подвійні вікна у вітальні, огорнуті тоненькими, майже прозорими мусліновими шторками, що пропускали світло просочуватися до кімнати увесь час ранку й дня, а часто й до сутінків. Буржуазні небеса в квартирі внизу, а от нагорі, в кімнаті обслуги на шостому поверсі, котрий, власне, слугував сьомим поверхом будівлі – адже французи вважали цокольний поверх не першим, а rez-de-chaussée, – не було нічого, крім чотирьох голих стін, скошеної стелі й ледь вистачало місця для ліжка, вузької книжної етажерки на п’ять поличок, крихітного письмового столика з рипучим плетеним кріслом, вбудованим ящиком під ліжком та умивальника з холодною водою. Загальний туалет у кінці коридору; ані душа, ані ванни. До поверху ще можна було дістатися, проїхавшись у ліфті до п’ятого та піднявшись сходами ще на поверх вище, де уздовж північної стінки будівлі тягнувся довгий коридор з шістьма однаковими коричневими дверми вряд, кожна кімната – власність власників квартир на поверхах з нульового по п’ятий, двері Фергюсона з них другі, а кімнати за іншими дверми належали іспанським та португальським покоївкам, що працювали внизу. То була похмура чернеча келія, усвідомив Фергюсон, ледь зазирнувши в неї з Вівіан уранці першого дня в Парижі, зовсім не цього він очікував, найменше місце, в якому йому довелося мешкати з самого початку свого життя, chambre, до якої треба було звикнути до того, як він почне в ній жити, не відчуваючи задухи, та вікна в ній були – одне чи два вікна, розділене на дві частини високе подвійне вікно в північній стіні з ліліпутським балкончиком, оточеним металічними поручнями з трьох боків, і площі, якої ледь вистачало для його ніг розміром одинадцять із половиною, а з того балкончика чи то через подвійне вікно він мав змогу дивитися на північ та милуватися видом на набережну Орсе, Сену, Великий палац на іншому березі, а вище й далі на Правобережжя – пейзажем аж до самого Сакре-Кер на Монмартрі, а якщо він поверне голову наліво й перехилиться через перильця – побачить Марсове поле та Ейфелеву вежу. Незле. Зовсім незле, врешті-решт, адже в нього навіть не виникало питання, що він проводитиме в цій кімнаті увесь час, воно мало слугувати йому для писання, навчання й сну, а от місце для харчування, миття та розмов було внизу, в помешканні Вівіан, де кухарка Селестина годувала його, коли б він не попросив, чудові чашки кави й tartines beurrées на сніданок зранку, гарячі обіди, якщо він не харчувався сендвічами в маленьких кафе на бульварі Сен-Жермен чи довкола нього, та вечері вдома з Вівіан чи без неї, або ж він вечеряв із Вівіан у ресторанах, чи то з Вівіан і ще кимось у ресторанах, або бував на званих вечерях у квартирі Вівіан чи квартирах інших людей, і, мірою того, як Вівіан поступово знайомила його зі складним паризьким світом, до якого належала сама, Фергюсон повільно в нього вживався.
Протягом перших п’яти місяців він щодня дотримувався такого ритму: щоранку з дев’яти до дванадцяти праця над книгою, з полудня до першої години – обід, читання книг за списком Гіла з першої до четвертої, за винятком вівторків і четвергів, коли він читав від першої до половини третьої, а наступні півтори години проводив в кабінеті у Вівіан, де розмовляв з нею про літературу, годинна прогулянка різними районами Лівобережжя (головним чином – Сен-Жермен, Латинський квартал і Монпарнас), а відтак – на бульвар Распай, аби позайматися в «Alliance Française» з понеділка по п’ятницю. Поки він не дописав книги (що мало місце через кілька днів після його дев’ятнадцятого дня народження в березні) і поки не відчув, що його французька мова зміцніла достатньо, аби відмовитися від занять (також у березні), він неухильно дотримувався порядку з цих трьох видів діяльності – письма, читання й навчання, нехтуючи всім іншим, а це означало, що наразі часу на кіно в нього не залишалося, якщо не зважати на суботи й неділі та випадкового вечора посеред тижня, та й на баскетбол часу не вистачало – не мав він і часу, аби розпочати навчання французьких дітей англійської мови. Ще ніколи раніше Фергюсон не виявляв стільки наполегливості, такої ревної відданості завданням, котрі поставив перед собою, але водночас він ніколи не відчував такого спокою й упевненості, коли вранці його будило сонячне світло, такий радий перебувати там, де жив, – навіть тими ранками, коли він мордувався від похмілля або почувався не найкраще.
Книги стали головним у його житті. Книжка являла собою різницю між життям і небуттям, і попри свою юність – а Фергюсон був надто юним, щоби розпочинати такі проекти, однак переваги авторства у вісімнадцятирічному віці полягали в тому, що він ще добре пам’ятав дитинство, а завдяки містерові Данберу та «Ріверсайдському бунтареві» писав уже кілька років і, власне, уже не був початківцем. У газеті Данбера він опублікував двадцять сім статей різного обсягу (від однієї стислої, на дві з половиною машинописні сторінки, до однієї довгої, на одинадцять сторінок), і після того, як почав занотовувати свої враження про фільми на аркушах і складати їх до папки, у нього розвинулася звичка писати майже кожен день, оскільки тепер у папці назбиралося вже більше ста шістдесяти сторінок, і скачок від майже кожен день до кожен день, щоб там не було був не лише стрибком, скільки подальшим природним кроком. Окрім його власних зусиль за останні три роки були ще й тривалі розмови з Гілом, уроки, засвоєні від нього: як домогтися стислості, стрункості та ясності в кожній написаній фразі, як поєднувати одну фразу з іншою, щоб вибудувати абзац, у якому відчувалася б якась міць, і як почати наступний абзац таким реченням, котре би продовжувало думку, висловлену в попередньому абзаці, або ж спростовувало її (в залежності від доведень чи мети), і Фергюсон уважно прислухався до вітчима і засвоював ці уроки, а це свідчило, що, хоча ледь закінчив середню школу, почавши книгу, він уже присягнув прапорові Написаного Слова.
Ця думка постала в його свідомості після принижень на армійській медкомісії другого серпня. Його змусили представити чорну пляму на власному імені, тобто фразу має судимість, а лікар ще й почав розмову про подробиці – не просто про те, як його спіймали на крадіжці книг того дня, коли Джордж Тайлер схопив його за плече, а й про те, скільки він іще разів крав книги, а його не ловили, і, оскільки Фергюсонові було боязко сидіти в урядовій будівлі на Вайтхол-стріт і розмовляти з лікарем Армії США, то він повідомив йому правду, сказавши: кілька разів, однак попри приниження від того, що він мусить докладно розповісти про свою злочинну діяльність у старшому класі, йому довелося пройти через більше приниження: лікар просив його зізнатися в своїх збочених сексуальних бажаннях, у його потягові не лише до дівчаток, а ще й до хлопчиків, а відтак лікар на ймення Марк Л. Вортінгтон попрохав Фергюсона надати йому подробиці стосовно цієї справи, і, хоча Фергюсон усвідомлював, що сказати правду – це убезпечити себе від служби в армії чи від терміну від двох до п’яти років у федеральній в’язниці за відмову від армійської служби, казати правду було складно – через ту відразу, яку він помітив в очах доктора Вортінгтона, який стис губи й ворухнув щелепою, проте ж лікар хотів знати деталі, і у Фергюсона не було іншого вибору, а тому він почергово назвав еротичні дії, які здійснював під час свого роману з красенем Брайаном Мішевським від ранньої весни до початку літа, коли Брайан поїхав з Нью-Йорка; так, сер, розповів Фергюсон, вони удвох багато разів лягали в ліжко цілковито голі, і так, сер, мовив Фергюсон, вони цілувалися і запихали язики один одному в рот, так, сер, вони вкладали свої затверділі члени в роти один одному, і так, сер, вони еякулювали в роти один одному, і так, сер, вони вставляли члени один одному в ануси та еякулювали в ці ануси чи на сідниці один одному, або ж на лиця один одному чи на животи, і чим більше Фергюсон розповідав, тим більшу відразу спостерігав він на обличчі лікаря, і до того часу, коли їхня співбесіда закінчилася, у Фергюсона, котрий уже-уник-призову, тремтіли всі кінцівки, і його так нудило від слів, що випадали в нього з рота, і не тому, що йому було соромно за скоєне, а тому, що його засудив погляд лікаря – Вортінгтон дивився на нього як на морального виродка та загрозу стабільності американського способу життя, і Фергюсон почувався так, нібито уряд Сполучених Штатів наплював йому в душу, а це, зрештою, його країна, подобається вона йому чи ні, і, охоплений мстивим почуттям, він, виходячи з будівлі у спекоту Нью-Йорка, сказав собі, що напише книгу таку потужну й блискучу і таку правдиву про те, що значить бути живим, що жодному американцеві вже не схочеться в нього плювати.
