Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 129)

Він знав, як йому пощастило. Його позбавили війни і геть усіх огидних проблем, породжених нею, отих жахливих «так» і «ні», з якими мусили мати справу всі американські випускники середньої школи та коледжу протягом усього періоду тієї неправедної війни, проте і його батьки не постали проти нього, і це було важливо, нічого важливіше для справи його виживання на довгій дистанції, важливіше, ніж той факт, що Гіл і мати пробачили йому гріхи його старшого класу, і попри те, що й далі непокоїлися за нього та сумнівалися в його розумовій та емоційній стійкості, вони зовсім не змушували його звертатися до лікаря з приводу психотерапії, котра, як гадав Гіл, може дати йому цілу купу користі, бо Фергюсон наполягав на тому, що це необов’язково, що він уже виконав свою норму тупих підліткових помилок, але тепер-от з ним, власне, усе гаразд, і витрачання батьківських коштів на подібний туманний захід лише посилить докори його совісті. Батьки поступилися. Вони завше поступалися, якщо він розмовляв із ними зрілим і розумним голосом, адже кожного разу, коли Фергюсон бував у найкращій формі, а не в найгіршій, що відбувалося приблизно в половині випадків, дуже небагато людей на світі могли зрівнятися з ним – таким він був милим, таким люблячим, його очі випромінювали таку ніжність і очевидну любов, що мало хто міг йому протидіяти, а менш за всіх – мати й вітчим, котрі прекрасно розуміли, що Фергюсон може бути й іншим, не лише таким люб’язним, та все одно усвідомлювали, що безсилі протистояти йому.

Подвійний успіх, а за цим ще один, що посміхнувся Фергюсонові в останню хвилину, можливість пожити якийсь час у Парижі, та ще й довгий час, що раніше видавалося неможливим, а мати переживала з приводу величезної відстані, що проляже між ними, а Гіл бурчав на тему всього облаштування цього заходу та дюжин практичних проблем, які він обіцяє, але відтак, через кілька місяців потому, як присвоєна Фергюсонові категорія 4-F потрапила в родинну поштову скриньку, Гіл написав до Парижа Вівіан Шрайбер і попрохав у неї поради, і та дивна відповідь, яку вона дала у своєму листі, поклала край бурчанню Гіла та значно применшила тривогу матері Фергюсона. «Відішліть Арчі до мене, – писала Вівіан. – Chambre de bonne на шостому поверсі, котра належить моїй квартирі, зараз стоїть пусткою, оскільки мій небіж Едвард повернувся до Америки навчатися на курсі в Берклі, а я забула підшукати йому житло. Арчі може в ній поселитися, якщо він згоден жити на мінімальній площі. Ніяких грошей, природно, не потрібно. Тепер, коли моя книга про Шардена була опублікована в Лондоні та Нью-Йорку, я свій вільний час витрачаю на те, аби перекласти її на французьку мову для мого паризького видавця, праця це клопітка, але, на щастя, вона наближається кінця, і оскільки у перспективі не передбачається нових проектів, я буду рада взяти на себе виховання Арчі, поки він досліджуватиме знаменні книжки з твого переліку, а це, природно, означатиме, що я їх сама мушу прочитати, а думка про те, що мені знову доведеться поринути у всю цю пишноту, мене дуже тішить. Шкільні статті про фільми, якими ти доповнив свій лист, свідчать, що Арчі є талановитим і розумним молодиком. Якщо він не схвалить моїх педагогічних методик, то зможе підшукати собі когось іншого. Проте я готова спробувати сама».

Фергюсон був у захваті. Це був не просто Париж, але Париж під одним дахом із Вівіан Шрайбер, Париж зі славетним втіленням жіночності, Париж на Університетській вулиці в сьомому районі, Париж Лівобережжя з усіма зручностями заможних і спокійних кварталів, одна лише прогулянка до кафе Сен-Жермен, лише коротка прогулянка через річку до «Синематеки» в «Пале-де Шайо», а найголовніше – це для нього вперше самостійне життя.

Йому тяжко було прощатися з матір’ю та Гілом, зокрема з матір’ю, котра насамкінець їхньої родинної вечері навіть просльозилася, а від цього він сам мало не заплакав, але він відвернув можливі сльози тим, що розповів їм про те, яку книжку він почав писати тими днями, що минули після його армійської медичної комісії, коли він ще не був певен у тому, що з ним станеться, і почувався цілковито втраченим, малесеньку книжку, котра водночас вже була ним названа, довіку вирізьблено на камені: «Як Лорел і Гарді врятували мені життя», – книжку, власне, про його матір, мовив він, і про ті важкі роки, що вони пережили їх між ніччю ньюаркскої пожежі і днем, коли вона одружилася з Гілом, книгу, котра поділятиметься на три частини: «Славетні забуття», перша, оповідь про всі ті фільми, переглянуті ними, під час Розважального царства й ті місяці, що минули потому, про вагу тих фільмів для них, про рятівну силу безглуздих студійних розваг, які вони споглядали разом з балконів кінотеатрів Вест-сайду, а мати безперервно диміла сигаретами «Честерфільд», і Фергюсон уявляв, нібито він перебуває всередині тих фільмів, грає на двохвимірних екранах, а друга частина називатиметься «Стан й Оллі», історія його одержимості цими двома придурками, і до чого він був захоплений, а за ними – остання частина, вона ще цілковито не продумана, щось таке під назвою «Мистецтво й дурня» або «Це проти того», де він дослідить різницю між голлівудською халтурою та кіношедеврами інших країн і запропонує вагомі докази на користь тієї халтури, хай навіть він почне обстоювати ті шедеври, і, можливо, йому буде на користь поїхати саме в таку далечину, сказав він, геть від матері, такої, яка вона сьогодні, – аби написати про неї, якою вона була в ті часи, щоб мати змогу трохи пожити в масштабних, густонаселених царинах пам’яті, і щоб теперішнє не заважало йому, нічого не відволікало від життя в минулому – стільки, скільки йому знадобиться там пробути.

Мати сумно всміхнулася йому. Загасила недопалок сигарети лівою рукою, а правою притисла до себе Фергюсона і поцілувала його в чоло. Гіл піднявся з-за столу, підійшов до місця, де сидів Фергюсон, і також його поцілував. Фергюсон поцілував обох, а потім Гіл поцілував матір, і вони побажали один одному на добраніч. До вечора наступного дня побажання на добраніч перетворилося на побажання щасливої дороги, а хвилиною пізніше Фергюсон уже сідав у літак – і відбув.

Вона начебто постаршала з дня їхньої останньої зустрічі, або ж видавалася дещо старшою від тієї людини, яку він зберігав у душі останні три роки, однак тепер їй виповнився сорок один рік, майже сорок два, а це усього лише на два роки менше від материного віку, його так само вродливої матері, котра за останні три роки також дещо постарішала, а сама Вівіан Шрайбер, поза сумнівом, була такою ж вродливою, лише виглядала дещо старшою, і, хоча вона насправді не відзначалася такою вродою, як його мати, в ній ще так само вбачався цей блиск, цей спокусливий блиск сили й упевненості, якого його мати не мала, його працьовита мати-фотограф, котра піклувалася про те, аби самій виглядати краще, лише коли виходила на люди, а от Вівіан Шрайбер писала книжки про митців і завше була в світському оточенні, заможна бездітна вдова, з численними друзями, за словами Гіла, вона повсякчас водилася й спілкувалася з митцями, письменниками, журналістами, видавцями, власниками галерей та директорами музеїв, а от його сіріша мати постійно тяжко працювала, і, за винятком чоловіка й сина, в неї не було близької людини.

На задньому сидінні таксі на шляху до міста з аеропорту Вівіан (не місіс Шрайбер, як вона наказала йому ще в терміналі, а Вівіан чи то Вів) розпитувала Фергюсона про нього та його плани, і чого він сподівається домогтися, мешкаючи в Парижі, на що він відповів, розповідаючи про книгу, котру почав писати ще влітку, про рішучий намір вдосконалити свою французьку такою мірою, що зможе розмовляти нею так само добре, як і англійською, про бажання занурити в перелік читання Гіла та увібрати в себе всі слова в усій сотні цих книг, про те, щоби переглянути максимальну кількість фільмів й записати всі свої спостереження у папку з трьома кільцями, про прагнення писати статті про кіно й публікувати їх у британських, американських чи то французьких журналах, але тих, які виходять англійською, якщо їх схвалить який-небудь редактор, про те, що прагне грати в баскетбол і вступити до ліги, якщо в Парижі існують аматорські баскетбольні клуби, про можливість підтягувати французьких дітей з англійської мови, щоби якось збільшити суму того утримання, яке батьки надсилатимуть йому щомісяця, найматися неофіційно, якщо йому працювати законно у Франції заборонено, все це він говорив і говорив, ще не відійшовши від перельоту, відповідаючи на питання Вівіан Шрайбер, уже не соромлячись так, як соромився у її присутності він у п’ятнадцятирічному віці, тепер здатний міркувати досить сміливо, щоб розглядати її не як матір, а як дорослу знайому і можливу подругу, оскільки він не мав причин припускати, начебто вона запропонувала йому кімнату в своїй домівці завдяки якомусь неясному материнському інстинктові (бездітна жінка прагне виявити турботу про дитину, яку могла б народити у двадцятирічному віці), ба ні, питання про материнство за довіреністю тут не поставало, а була інша причина, досі невідома, що не давала йому спокою, і тому, відповівши на її численні питання, він поставив їй лише одне – те ж саме питання, котре ставив собі ще з того часу, як Гіл отримав її листа: Навіщо вона це робить? Не те щоб він був невдячним, мовив Фергюсон, не те щоб він був не радий знову опинитися в Парижі, але ж вони ледве знайомі, тому навіщо їй так старатися заради чоловіка, якого ледь знає?