Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 128)

Найголовніше, то було літо, коли він дивився на Емі, спостерігав, як вона фарбує губи помадою та розчісує своє нестерпне волосся, вивчав її руки, поки вона втирала в долоні лосьйон для тіла, а відтак огладжувала цими долонями собі ноги, руки й груди, мив їй голову, а вона заплющувала очі й глибше поринала в теплу воду ванни – старезної ванни з лапами замість ніжок та плямами іржі, що ввібралися у тріснутий фаянс, лежав ранками в ліжку й дивився, як вона вдягається в кутку кімнати, а проміння ллється у вікно й оточує її собою, як вона йому посміхається, натягуючи трусики, ліфчик та бавовняну спідницю, маленькі домашні деталі життя на її жіночій орбіті, тампони, контрацептивні пігулки, пігулки від того, коли її підводило живіт під час болючих місячних, робота по господарству, котру вони виконували разом, – купували продукти, мили посуд, і те, як вона прикушувала іноді нижню губу, коли вони стояли разом у кухні, різали й кришили цибулю й помідори, готуючи чилі в каструльці, що дарувала їм вечері на всі вихідні, зосередженість в її погляді кожного разу, коли вона фарбувала собі нігті на руках чи ногах, щоби справити гарне враження на роботі, дивився, як вона голить ноги й пахви, поки тихенько сидить у ванні, а потім залізав до неї туди й намилював їй ковзку білу шкіру, неземна гладкість її шкіри під його руками, і секс, і секс, і секс, пітній літній секс без усяких покривал згори, а вони каталися по всьому ліжку у неї в кімнаті, і старий рипучий вентилятор лише трохи перемішував повітря і нічого не остуджував, здригання й зітхання, вереск і стогін, в ній, на ній згорі, під нею, поруч із нею, глибокий регіт, що застрягав у неї в горлі, раптові напади з лоскотанням, несподівані уривки старих відомих пісеньок з їхнього дитинства, колискових, непристойних лімериків, віршиків Матусі Гуски, і сварлива Емі мружилася в ще одній якійсь своїй примсі, щаслива Емі ковтала воду з льодом і холодне пиво, їла швидко, напихаючись їжею, як зголоднілий докер, форкання сміху, коли вона дивилася Філдса й братів М.: Не існує розумності застережень, Арчі![20] – та неповторне Ах, котре вона видихнула якось увечері, коли він вручив їй свій переклад раннього вірша Рене Шара, такого короткого, що він складався лише з трьох слів, короткого спалаху під заголовком «Рука Ласенера», що вказувало на поета-злочинця дев’ятнадцятого століття, котрий відтак виринув персонажем у «Дітях райка»:

Світи красномовності минулися.

Це літо не могло закінчитися ніколи. Сонце прилипало до неба, з книги пропала сторінка, і літо стане вічним, якщо тільки вони не дихатимуть надто важко чи не зажадають надто багато, вічне літо їхнього дев’ятнадцятиріччя, і вони нарешті, майже нарешті, ймовірно, близькі до того, щоб розпрощатися з тією миттю, коли все ще попереду.

5.2

5.3

7ллистопада 1965 року Фергюсон перейшов до шістнадцятої книги Гомера «Одіссея». Він сидів за письмовим столом у невеличкій кімнаті служниці на шостому поверсі багатоквартирної будівлі, у сьомому муніципальному районі Парижа, що став його домівкою за останні три тижні, і тепер, коли Одіссей нарешті повернувся до Ітаки після нескінченних мандрів із Трої, сіроока Афіна замаскувала його в одіж і тіло кістлявого старого волоцюги, і ось, допоки багатомудрий сидить зі свинопасом Евмеєм у гірській хатині на краю міста, туди заходить Телемах, син Одіссея, котрий був іще немовлям, коли його батько вирушив до Трої двадцять років тому, і він не знає про повернення батька, адже сам щойно повернувся з тривалої й сповненої небезпек подорожі, і от, коли Евмей полишає хатину й рушає до палацу повідомити Пенелопі, Телемаховій матері, що той повернувся на Ітаку цілий і неушкоджений, то батько й син залишаються сам на сам, і батько усвідомлює, що бачить власного сина, а син ні про що не знає.

Відтак приходить Афіна, перевтілена у високу й вродливу жінку з Ітаки, її бачить лише Одіссей, а син не помічає, а вона жестом закликає батька вийти назовні на хвилину й каже йому, що час брехні закінчився, і він повинен побачитися з Телемахом. «Тут (як написано в нещодавно опублікованому перекладі Фіцджеральда, що лежить на столі у Фергюсона) Одіссея жезлом золотим доторкнулась Афіна. / Випраним чисто плащем і хітоном вона йому спершу / Плечі укрила й осанку ставну й моложавість вернула. / Знову смуглявий він став, і повніш заокруглились лиця, / Чорною знов бородою усе обросло підборіддя».

Бога немає, запевняв себе Фергюсон. Ніколи не було й не буде якогось єдиного Бога, та є розмаїття богів з численних і різних частин світу, і серед них – боги грецькі, що живуть на горі Олімп – Афіна, Зевс, Аполлон та інші, що розважалися на перших двохсот дев’яносто п’яти сторінках «Одіссеї», а понад усе богам подобалося втручатися в людські справи. Тут нічого не поробиш – на те вони й боги. Так само й бобри не можуть не споруджувати заплави, міркував собі Фергюсон, а коти не можуть не мордувати мишей. Боги – вічні істоти, і у них забагато вільного часу, а це означає, що їх нічого не втримає від фантазій на тему вишуканих і часто моторошних розваг.

Ось Одіссей заходить до хатини, і Телемах вражений оцим перетворенням батька на те, що, як він гадає, має бути богом. Та Одіссей, ледь долаючи ридання, спромігшись розкрити уста, тихо відповідає синові: «Ні, я не бог, і чому до безсмертних мене ти рівняєш? / Батько я твій, за якого в зітханнях ти стільки скорботи / Терпиш весь час і насильств від людей зазнаєш ти зухвалих!»

Це вперше його штрикнуло, кінчик леза проколов Фергюсонову шкіру десь у безкістковій, вразливій ділянці між грудиною й пахом, оскільки прочитана ним стисла відповідь Одіссея вплинула на нього так само, нібито ці рядки інформували: Арчі, сьогодні буде зимно. Не забудь надягнути до школи шарф.

А відтак усе лезо ножа увійшло в тіло: «Рясні проливаючи сльози, / Став Телемах обнімати свого благородного батька. / Стриматись більше не в силі, обидва вони заридали. / Плакали ревно вони, від хижих птахів голосніше – / Кань пазуристих або надморських орлів, що з гнізда в них / Позабирали селяни малих пташенят, ще безперих. / Так жалібні вони сльози обоє з-під брів проливали…»

Уперше Фергюсон плакав над книгою. У темряві кінозалів, як порожніх, так і переповнених, він пролив море сліз, іноді – з приводу недолугих сентиментальних нісенітниць, не раз ковтав сльози, слухаючи з Гілом «Страсті за Матвієм», особливо в тому місці на першій стороні третьої платівки, коли голос виконавця-тенора здригається від почуттів, а от книжки ніколи так на нього не діяли, навіть найсумніші, однак тепер, у тьмяному листопадовому світлі Парижа, його сльози крапали на 296 сторінку видання «Одіссеї» у паперовій обкладинці за долар і сорок п’ять центів, і коли він одвернувся від поеми й поглянув у вікно своєї кімнатки, то все у ній наче потьмяніло.

«Одіссея» була другою книжкою з переліку Гіла для читання. Першою в ньому значилась «Іліада», і, продираючись крізь дві епічні поеми анонімного оповідника, котрого було названо Гомерос, Фергюсон дав обіцянку прочитати за наступні два роки ще дев’яносто вісім книжок, включно з грецькими трагедіями й комедіями, Вергілія та Овідія, уривками Старий Заповіт (версію короля Якова), «Сповідь» Августина, «Пекло» Данте, приблизно половину «Дослідів» Монтеня, не менш чотирьох трагедій і трьох комедій Шекспіра, «Втрачений рай» Мілтона, витяги з Платона, Арістотеля, Декарта, Юма й Канта, «Оксфордську книгу англійської поезії», «Нортонівську антологію американської поезії», а також британські, американські, французькі та російські романи таких письменників, як Філдінг-Стерн-Остен, Готорн-Мелвіль-Твен, Бальзак-Стендаль-Флобер та Гоголь-Толстой-Достоєвський. Гіл і мати Фергюсона, обидвоє сподівалися, що їхній син, носій категорії 4-F та колишній книжковий клептоман, роком чи двома пізніше перегляне власні погляди на вступ до коледжу, однак, принаймні, якщо Фергюсон і далі уникатиме переваг формальної освіти, то сотня назв сформує в нього якесь уявлення про книги, котрі має прочитати кожна освічена особа.

Фергюсон мав намір дотримати слова, адже хотів прочитати ті книжки й наполегливо засвоїти все сказане в них. Йому не хотілося залишатися неосвіченим, недисциплінованим всезнайком, він просто не бажав поступати до коледжу, і попри готовність просиджувати по п’ять двогодинних занять на тиждень в Alliance Francaise, оскільки одним із його амбіційних задумів стало оволодіння французькою мовою, він не мав бажання висиджувати заняття де-небудь іще, а менш усього – в коледжі, що нічим не кращий від будь-якого іншого закладу суворого режиму, в котрі його зачиняли з п’ятирічного віку – а поза сумнівом, навіть гірші. Єдина причина відкинути ідеали та погодитися на якийсь із цих чотирирічних термінів – одержати студентське відтермінування від армійської служби, що вирішить дилему – крокувати до В’єтнаму чи розпрощатися з ним, а це, своєю чергою, здолає іншу дилему – федеральна в’язниця чи постійний виїзд зі Сполучених Штатів, і все це відкладається на цей чотирирічний термін, та Фергюсон уже розв’язав задачу іншими засобами, і тепер, якщо вже армія його відкинула, він міг відкинути й коледж, і з цими дилемами йому навіть не доведеться більше стикатися.