Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 127)

Інша помилка, якої він іноді припускався, – переоцінка самовпевненості Емі. Великий галас буття, котрий видавала душа Шнайдерман, здавалося, виключав будь-яку схильність до сумнівів чи невизначеності, але й у неї бували кепські настрої, як і у всіх інших, напади суму, слабкості чи похмурої задумливості, а оскільки траплялися вони так рідко, то завше видавалося, начебто вони застають Фергюсона зненацька. Найвищим від усього іншого були її інтелектуальні сумніви у тверезості її політичних поглядів, у тому, чи цінитиме хто-небудь те, що вона зробила, сказала чи подумала, чи варто боротися із системою, якщо та ніколи не зміниться, чи не погіршить чого-небудь боротьба за покращення чого-небудь, – через тих, хто постане проти тих, хто бореться за те, щоби зробити щось краще, – але були й сумніви в собі самій, маленькі дівочі звички, що раптово починали її мордувати без усякої очевидної причини: губи в неї надто тонкі, очі надміру маленькі, занадто великі зуби, на ногах забагато родимок, отих світло-коричневих точок, що їх так пристрасно любив Фергюсон, але ні, казала вона, вони потворні, і вона нізащо вже не надягне шорти, а тепер вона ще й розтовстіла, а тепер надто вже схудла, і чому в неї такі маленькі груди, і дідько б забрав оцей її великий єврейський ніс, і якого біса їй робити з цим її дурним волоссям торчма, це неможливо, неможливо з ним нічого зробити, і як можна досі хотіти фарбувати губи, коли косметичні компанії забивають жінкам голови, щоб усі вони прагнули до якогось збоченого, штучного бачення жіночності, аби живити велику капіталістичну машину, що витискає з людей прибутки, працює на те, що змушує людей хотіти того, що їм не потрібне? Усе це – від енергійної, привабливої дівчини у розквіті її юної дорослості, і якщо така особа, як Емі Шнайдерман, здатна була отак ставити під сумнів тіло, що їй належало, що вже казати про гладких, негарних, дівчат-калік, які не могли на щось сподіватися? Не лише чоловіки й жінки не схожі один на одного, дійшов висновку Фергюсон, а й жінкою бути важче, ніж чоловіком, і якщо він коли-небудь про це забуде, сказав він собі, богам слід зійти зі своєї гори та вибрати очі в нього з голови.

Навесні 1966 року в Колумбії створився підрозділ СДС. «Студенти за демократичне суспільство» вже перетворилися на національну організацію, і одна за другою більшість лівих студентських груп у студмістечку проголосували за злиття з СДС або розпустили свої групи і влилися в неї. Серед них був Комітет за насмішку над суспільством, члени котрого минулого року походжали Доріжкою коледжу, тримаючи порожні гасла на знак загального протесту проти всього (Фергюсон дуже шкодував, що не бачив цього на власні очі), Рух 2 травня, котрий підтримувала Прогресивна робітнича партія, самі члени Прогресивної робітничої партії (маоїстського напряму, що дотримувалася жорсткої лінії) та група, до якої з першого свого курсу входила Емі, НКВ (Незалежний комітет з В’єтнаму), що воював із поліцією минулого травня, коли двадцять п’ять його членів перервали церемонію нагородження ППФР Військово-морського флоту на плаці бібліотеки Лоу. Гаслом СДС було Хай вирішує народ!, і Фергюсон підтримував позицію групи з таким же ентузіазмом, що й Емі (проти війни, проти расизму, проти імперіалізму, проти злиднів – і за демократичний світ, у котрому всі громадяни могли б мати рівні права), та Емі вступила до організації, а Фергюсон – ні. Причини цього були очевидні їм обом, і вони не витрачали час на обговорення цієї справи – та й узагалі не було часу на спроби переконати іншого вибрати інше рішення, оскільки Фергюсон взагалі-то підштовхував її до вступу туди, а вона розуміла, чому він ніколи нікуди не вступить, адже Емі була з тих, хто міг уявити, як він шпурляє цеглини, а от Фергюсон – із тих, хто не міг і не став би цього чинити, і навіть якби спалив свою картку преси й пішов зі «Спектейтору» – все одне не приєднався б ні за яких обставин. Двадцять шостого березня він знову йшов з нею разом П’ятою авеню в іншій антивоєнній демонстрації, проте це було приблизно все, на що він був готовий зі своїм внеском у загальну справу. Зрештою, день має всього стільки-то годин, і потому, як він закінчував домашню й газетну роботу, перспектива провести якийсь час зі своїми французькими поетами була для нього значно привабливішою, ніж відвідування гучних дискусійних політичних зібрань, де планувалася наступна акція, котру група влаштовуватиме за наступним пунктом порядку денного.

На початку червня, коли закінчився другий семестр, Фергюсон потиснув руку Тімові Макарті, попрощався з Кармен-холом та перебрався до просторішого житла за межами студмістечка. Лише першокурсники мусили жити в гуртожитку, а тепер, коли перший курс у нього залишився позаду, він мав право вирушати куди схоче. Він хотів жити разом з Емі, але через почуття гордощів (і, можливо, як випробування почуттів) Фергюсон утримався від запитання, чи не можна йому поселитися в одній із двох спалень, що, ймовірно, звільняться в неї у помешканні (в обидвох із них раніше мешкали старшокурсниці), та очікував, що вона сама запитає про це, що вона й зробила в кінці квітня, всього через кілька годин потому, як дізналася, що дві її сусідки-випускниці залишать Нью-Йорк того ж дня, коли отримають дипломи, і наскільки приємніше було мешкати там на її запрошення, ніж напроситися туди самому, – знати, що вона його хотіла так само, як він жадав її.

Вони швидко поселилися у двох кімнатах, що звільнилися, обидві – просторіші й світліші, ніж тісна діра Емі в глибині квартири, дві кімнати, розташовані поруч у головному коридорі, в обидвох – двоспальні ліжка, письмові столи, бюро й книжкові шафи, куплені ними за загальну суму в сорок п’ять доларів на одного, і існування Фергюсона то тут то там увесь останній рік дійшло кінця, і не буде більше щоденних походів вгору й униз Бродвеєм між його кімнатою в гуртожитку та квартирою Емі, тепер вони жили разом, вони тепер разом спали в одному ліжку сім ночей із кожних семи, і ціле літо 1966 року дев’ятнадцятирічний Фергюсон походжав з моторошним відчуттям того, що він вступив до світу, де йому вже необов’язково прохати в небес чогось більше того, що він і так уже отримав.

Ні з чим не зрівняна мить рівноваги й внутрішнього перевтілення. Отримав пиріжок, та ще й з’їв його. Ніхто, просто більше ніхто у світі не міг бути щасливішим. Іноді Фергюсон запитував себе, чи не обшахрував він автора «Книги земного життя», котрий того року надто швидко гортав сторінки і чомусь залишив ту, що призначена для цих місяців, порожньою.

Літо в спекотному Нью-Йорку, де важко дихати, один день по другому, і в кожному дев’яносто градусів, розжарений асфальт топиться на сонці, а бетонні блоки мостової пропалюють підошви взуття, повітря настільки густе від вологості, що навіть цеглини з фасадів будівель, здається, стікають потом, і повсюдно сморід сміття, що гниє на тротуарах. Американські бомби падали на Ханой і Гайфон, чемпіон у важкій вазі розмовляв із пресою про В’єтнам (жоден в’єтконгівець ані разу не обзивав мене негритосом, сказав він, тим самим об’єднавши дві американські війни в одну), поета Френка О’ Гару на Вогняному острові збив дюнохід, і він помер у сорокарічному віці, а Фергюсон та Емі ніяк не могли вибратися з пастки нудних літніх робіт, він – продавець у книжковій крамниці, вона виконувала машинопис і діловодство, низькооплачувані роботи, що змушувало ї нормувати «Голуази», зате Боббі Джордж грав у Німеччині в бейсбол, у барі «Вест-Енд» працював кондиціонер повітря, і щойно вони поверталися до своєї спекотної, задушливої квартири, Фергюсон міг водити прохолодною м’якою губкою по голому тілі Емі та уявляти собі, що вони повернулися до Франції. То було літо політики й кіно, вечерь у квартирі Шнайдерманів на Західній Сімдесят п’ятій вулиці та в помешканні Адлерів на Західній П’ятдесят восьмій, відзначення переходу Гіла Шнайдермана до «Нью-Йорк Таймс» потому, як «Геральд Трібюн» зупинила свої друкарські верстати та закрилася, походи на концерти в «Карнегі-хол» разом із Гілом і братом Емі Джимом, поїздок на 104-му автобусі Бродвеєм до «Талії» та «Нью-Йоркеру», щоб утекти від спеки на перегляд фільмів, котрі, як вирішили вони, всі повинні бути комедіями, оскільки похмурість моменту вимагала, щоб вони сміялися завше, за будь-якої можливості, а хто спроможний розсмішити їх краще за всіх, якщо не брати Маркс та В. К. Філдс чи безглузді дивацтва з Грантом і Павелль, Хепберн, Данн і Ломбард у головних ролях, вони ніяк не могли на них надивитися, стрибали до автобусу тієї ж хвилини, коли дізнавалися, що демонструється ще один подвійний сеанс комедій, і яке полегшення – забути про війну та смердюче сміття на кілька годин, доки сидиш у темряві з кондиційованим повітрям, та коли ні в районі, ні де-небудь іще не показували жодних комедій, вони поверталися до свого літнього проекту – продиратися через те, що назвали літературою незгоди: читали Маркса й Леніна, тому що їх треба було читати, а також Троцького й Розу Люксембург, Емму Гольдман та Олександра Беркмана, Сартра й Камю, Малкольма Ікса й Франца Фанона, Сореля й Бакуніна, Маркузе й Адорно, вишукуючи відповіді, котрі допомогли б їм пояснити, що діється з країною: та, схоже, валилася під тягарем власних суперечностей, – але в той час, як Емі ловила себе на думці, що наближається до марксистського трактування подій (неминучий крах капіталізму), Фергюсон мав сумніви – не просто через те, що діалектика Гегеля, поставлена з ніг на голову, вражала його як механічний та спрощений погляд на світ, а й тому, що в американських робітників не було класової свідомості, ніде в культурі жодних симпатій до соціалістичної думки, а тому – жодного шансу на той грандіозний переворот, який передрікала Емі. Інакше кажучи, вони мали різні погляди, хоча, власне, й були на одному боці, але ніякі подібні незгоди, здавалося, не мали ніякого значення, оскільки ні той, ні інша на тому етапі не мали повної впевненості ні в чому, і кожен розумів, що рацію може мати інший або ж вони обидва можуть не мати рації, а тому краще висловлювати свої сумніви вільно й відверто, а не крокувати в ногу, зчепившись руками, доки вони не впадуть з краю скелі.